Він скоро прийде.
Хоча ні в яку лавку Сеїт-Халіль не пішов. Його в цьому домі взагалі не було. Це оджа зрозумів ще вчора, коли розмовляв із Менлібеєм. Але допускав, що сюди прийде ще хтось. Але де ж ці люди? Чому нікого немає? Що це за дивна гостина?..
– Як себе почуває Хатідже-абла? – поцікавився оджа здоров'ям господині. – Де вона?
– Хатідже пішла до сусідів. Посидимо краще самі в чоловічій компанії. Без жінок все ж вільніше.
Як тільки Менлібей захотів і сам прилаштуватися біля хони, хтось без стуку рішуче відчинив двері й зайшов до вітальні. Менлібей скочив і кинувся туди. "Мабуть, прийшла господиня, – подумав учитель. – А може, хтось із дітей". Та почулась тиха розмова. А потім Менлібей голосно сказав:
– Прошу, Аджи Ербаїне-ефенді! Проходьте, сідайте! Ні, ні, черевики знімати не обов'язково. Ми тут самі, і лаяти нас ніхто не буде, якщо навіть і замастимо килима...
Емірзаков?
Усеїн-оджа швидко встав і рушив до дверей. Але перед ним з'явився Менлібей і зупинив його дружньою посмішкою, поклавши йому долоні на груди. Аджи Ербаїн мовчки протиснувся повз них у кімнату.
– Усеїне-муалім! – заблагав Менлібей. – Прошу вас! Ходімо до вітальні!
– Я?.. – учитель ткнув вказівним пальцем себе в груди і подивився на Емірзакова. – За один стіл із цим дияволом?
Аджи Ербаїн тим часом сів за хону і, обхопивши руками коліна, похмуро вп'явся очима в куток .
– Чому... з дияволом? – не одразу опанував себе хазяїн дому. – Ви, муаліме, глибоко помиляєтеся. Аджи Ербаїн-ефенді – батько нашого села, його заступник. От і посидимо втрьох, він, ви та я, поговоримо.
– Ні, Менлібею!..
– А чому? – подав голос Аджи Ербаїн, і хазяїн охоче обернувся до нього. Аджи Ербаїн умів володіти собою, але його безкровні губи, тремтячі пальці, затуманені, наче хмільні, очі видавали ледь стримувану лють. Він скривив у посмішці рота, зиркнув з-під лоба. – А чому б нам утрьох не поговорити? Хіба немає про що?
– За одним столом, перед хлібом-сіллю, сідають друзі, – сказав учитель. – Я вам не друг... І тут опинився випадково. Позбавте мене цього задоволення, – він повернувся до дверей, щоб пройти, але Менлібей знову виріс перед ним.
– Ні, Усеїне-муалім! Я запросив вас до свого дому, ви прийшли. Якщо підете, не скуштувавши мого хліба, це буде не по-мусульманськи. Прошу вас, сідайте! Ми хочемо з вами поговорити, – на обличчі хазяїна усе ще блукала приклеєна посмішка, але в очах його учитель уже помітив недобрі іскри.
Поговорити? Про що? Усе, що можна було сказати один одному, сказано в крамниці... Яка може бути ще розмова між Аджи Ербаїном і Усеїном Шамілем Токтаргази?.. Однак у глибині серця, в якомусь його потаємному куточку, ворухнулася надія: "А може, й справді вони хочуть миру?.. Щоб у селі не було суперечок... Але ж річ ж не тільки у моїх взаєминах із беєм Ербаїном. Чи розуміють це вони ?.."
Завагавшись, Усеїн-оджа повернувся до хону і сів навпроти Емірзакова. Менлібей довгим гострим ножем порізав м'ясо і бринзу на дрібні шматки. Витер руки об серветку, узяв пляшку, ударивши долонею об дно, вибив корка і налив горілки у високі фільджани. Проробив усе це і втупивися в Аджи Ербаїна.
– Слово за господарем, – мовив той ліниво й опустив очі, тримаючи фільджан між долонями.
Менлібей підняв фільджан.
– Ви, Усеїне-муалім, зволили прийти в мій дім після того, як тривалий час не переступали його порога, – сказав він тихим, оксамитовим голосом. – Дуже вам за це дякую! Але ви можете вважати, що прийшли не в мій дім, а в дім Аджи Ербаїна-ефенді, тому що він щиро бажав цієї зустрічі, цього застілля. Між вами сталося непорозуміння... Якщо подумати, то ви, Усеїне-муалім, у цій справі не винні. Виходить, так. І Аджи Ербаїн-ефенді теж не винуватий. Він переглядав нові товари в крамниці, і йому захотівся випробувати нового батога...
В Усеїна-оджі смикнулося ліве плече, він посміхнувся:
– На людині?
– Він зачепив вас ненавмисно, він не винен...
– А хто ж винен?
– Ніхто, – посміхнувся Менлібей, і його очі сховалися між повіками. – Винен батіг.
– Так! Винен батіг! – підтвердив Аджи Ербаїн і прямо подивився на вчителя. – І ваші вірші, учителю! Вони б'ють сильніше за батога. Будь вони прокляті, і мій батіг, і ваші вірші. За це й вип'ємо.
Аджи Ербаїн підняв фільджан, наміряючись почаркуватися з Усеї-ном-муалімом. Але вчитель не доторкнувся до свого фільджана.
– Якщо ви мої вірші порівняли з батогом... Вони ж січуть тільки тих, хто на це заслуговує. Причому не шукають, не вибирають таких, ті самі їх знаходять, читають і, хочуть цього чи ні, підставляють спину... Для тих же, хто не заслужив такої екзекуції, вони – бальзам на серце, повірте...
Рука Емірзакова затремтіла, з його фільджана горілка вилилася на шматки бринзи.
Менлібей поспішно підняв свій фільджан, хотів було почаркуватися з Аджи Ербаїном, але помітив у його очах крижаний холод і випив сам. Не випив, а вихлюпнув собі в рот вміст фільджана, голосно видихнув і закусив бринзою. Переводячи стурбований погляд то на одного, то на другого гостя, витер губи рукавом чекменя.
– У такому разі ви не мусите тримати на мене образи, учителю... Мало вам ваших віршів, то ви ще за батога схопилися, – повільно промовив Аджи Ербаїн, не зводячи зі співрозмовника очей. А про себе відзначив, що довга смужка садна над його лівою бровою вже загоїлася.
– Мої вірші не залишають кривавих плям. А ви жадали крові й одержали те, що хотіли...
– Ні, ви не віддавали собі звіту в тім, що дієте, оджа! – вставив і своє слово вже добре захмелілий Менлібей. – Важкий, змазаний свіжим дьогтем батіг смугує спину! І чию спину? Одного з найбільш шанованих людей двадцяти шести сіл – Аджи Ербаїна-ефенді Емірзакова!
– Заткнися! – буркнув, не дивлячись на нього, Аджи Ербаїн і поставив на хону свій фільджан. – Ні, оджа, ви не праві, якщо думаєте, що ваші вірші не залишають плям крові. Вони можуть пролити море крові. Так!.. А чи не забули ви приказку: хто комусь яму риє, сам у неї впаде?.. Ви небезпечна людина, оджа.
– Дивлячись для кого... Сотні і навіть тисячі людей вважають мене іншим...
– Хіба не краще мати другом одного лева, ніж цілу отару овець?
Усеїн-оджа всміхнувся:
– Недаремно ви себе порівняли з левом... Так воно і є. Ви – хижак. Живитеся чужою кров'ю. Земля, що ви засіваєте, хліб, що їсте, – усе в крові. Статки ваші добуті кров'ю, потом, сльозами селянина. Ех! Вас би, Аджи Ербаїне-ефенді... утім, не тільки вас, але й Джемаледина, Ебу-Бекира, – усіх вас посадити на одне судно і відправити на острів Талабузант!
– Талабузант?.. Що це за острів? – запитав Менлібей здивовано.
– Є такий острів, – відповів Усеїн-оджа. –У Тихому океані. На краю світу. На цей острів висаджують із судна нечистих на руку людей, дають їм у руки чавунного казана, рушницю і дрібку пороху. Залишають на березі і відпливають назад. "Живіть як хочете, – кажуть їм. – На чужу працю не сподівайтеся!"
– Я й там не пропаду, – сказав Аджи Ербаїн. – Пшеницю буду сіяти. Овець розводити. Обійдуся без селян, змушу працювати Джемаледина, Ебу-Бекира. Так! Славно вони будуть працювати у мене. Але ходити в залатаних штанях, як ти, я не буду!
– Ні, ви не змусите їх працювати, – сказав учитель. – Вони не працюватимуть. Не вміють вони працювати. Ви всі, як ті кліщі, – звикли ссати чужу кров. І спробуй вас відірвати.
Очі Менлібея стали каламутними від гніву й горілки.
– Прокляття! – закричав він і, високо піднявши величезного кулака, темного від дьогтю, що в'ївся в шкіру, сильно вдарив по хоні; посуд із дзенькотом підстрибнув. – Ти образив Аджи Ербаїна-ефенді! Не маєш пра-ва-а!..
З обличчя вчителя зійшла кров, і він став білішим за полотно. Його обурило нахабство, з яким ці люди звикли розмовляти з тими, кого вважали нижчими за себе.
– Ви, Менлібею, дрібна людина, – сказав Токтаргази господарю дому, намагаючись здаватися спокійним. – Хоча, може, й трохи вищий за них, – учитель рухом брів указав на Емірзакова,– тому що вмієте хоча б шити шлеї. І ще, кажуть, ви вирощуєте породистих коней. У селі дехто називає вас Менлібей-ефенді. Не тому, що вони вас поважають, а тому, що бояться: ви є придатком от цього... – учитель знову вказав очима на Емірзакова. – От цієї людини. Що б у селі не відбувалося, про все ви в ту ж мить доносите йому. Однак я вас не боюся. І ви на мене не кричіть. Не забувайте, що я у вас у гостях.
У розширених очах Аджи Ербаїна палахкотів гнів. Раптом він, трохи відхилившись назад, уперся руками в міндер і з силою штовхнув хону. Посуд і закуска розлетілися на всі боки.
Усеїн-оджа підхопився, позадкував до дверей.
– Тримай його! – крикнув Емірзаков і штовхнув Менлібея в плече.
Той миттю кинувся до вітальні і випередив учителя. Усеїн-оджа відіпхнув його від дверей, смикнув за ручку. Але двері виявилися замкненими. Учитель почав бити в них кулаками й ногами.
Ззаду нечутно наблизився Аджи Ербаїн і, вийнявши з рукава довгого чабанського ножа, спокійно всадив його в лівий бік Усеїна Шаміля Токтаргази. Учитель дико закричав, притуливши руки до рани, похитнувся... привалився плечем до стіни і став повільно сповзати на підлогу. По земляній долівці почала розтікатися темна тепла кров. Емірзаков стояв і дивився, як з лиця вчителя сходить останній рум'янець і воно поступово стає білим, як крейда, як здивовано розплющені очі його скляніють.
Аджи Ербаїн повільно обернувся і подивився на Менлібея. Той стояв у кутку, відвернувши обличчя до стіни, плечі його судомно здригалися. Аджи Ербаїн кинув ножа у темний куток вітальні. І в цю мить учитель слабко застогнав, його нога здригнулася. В очах Емірзакова з'явився жах. "Що за бридке плем'я! І конаючи може звалити тебе, потягнувши за полу сорочки!.." Метушливо заозирався. На шафі помітив камінь, що слугував гирею для ваги. Схопив і сильно вдарив учителя по голові.
– Що ви зробили, Аджи Ербаїне-ефенді? – насилу вимовив Менлібей, тремтячи від страху. – Ви ж убили Усеїна-муаліма!
– Так, – відповів Емірзаков і круто повернувся до Менлібея. – Убив. А ти хіба не знав, для чого його кликав?..
Він зайшов до кухні, помив руки в діжі з водою, вийняв із кишені хустку, витерся.
– Я піду. У селі мене не буде, доки все не вляжеться. До тебе пришлю людину, через яку передаватимеш мені, як тут ідуть справи, – і кивнув на розпростерте тіло: – Його звідси забери.