Чудасій

Але хотів би знати більше про вас. Ви ж не були останнім серед вояків.

— Я? А так, звичайно... Я, бачите, найчастіше ходив на розвідку. А крім того, зброю направляв, навіть з роз­битих танків нові монтував...

І в міру того, як Олекса говорив, обличчя його роз'­яснювалося, і в очах з'явився новий блиск. Здалося мені на мить, що його душа знову розкрилася для мене, що нарешті в моїх руках опинилася жива ниточка, яка веде до його серця, і я попросив:

— Розкажіть мені, Олексо, про цей відтинок свого життя. Я вже чув, що ви в лавах повстанців робили всякі чудасії.

Олекса зідхнув і зморщив чоло:

— Чудасії... Це правда... Інколи, коли не можна було чогось осягнути при допомозі зброї, доводилось пускати­ся на жарти.

— Жарти зі смертю...

— Жартувати з життям страшніше, ніж жартувати зі смертю, — відповів Олекса дуже поважно.

— Не розумію вас.

— Знаю, що не розумієте. Я хочу сказати, що саме життя часто буває страшнішим від смерти.

— Гм... Так думають або малодушні, що кінчають самогубством, або герої... — сказав я. — Різниця тільки в тому, що перші бояться життя, а другі не бояться смерти..

— А я ж, як бачите, не скінчив самогубством, — від­повів Олекса.

— Звичайно! Бо ви ж не є слабодухом.

— Хочете сказати, що я є героєм? — усміхнувся за­думано Олекса. — Я вже нераз чув це слово, але не розу­мію його, вірите? Кажуть, що героєм є та людина, яка не знає страху. Це ж нелогічно! По-моєму, наприклад, той, хто вміє поборювати в собі страх — той ще є відважним. Чим більший страх може в собі людина побороти — тим вона відважніша. Серед повстанців я нераз бачив хлопців, які блідли, холодним потом вкривалися від страху, але перемагали себе й робили те, що їм наказувано робити. Оті, на мою думку, і були героями. А я ніколи не боявся нічого, вірите? Мені попросту нераз аж стидно було, коли друзі ґратулювали мені й дивувалися, що я те, або інше так "по-геройськи", як вони казали, зробив. А це "герой­ство" мені вдавалося без найменшої боротьби зі своїми нервами. Я просто не боявся — і все. Де ж тут героїзм?

У його тоні було стільки якоїсь прозорої, наївної щирости, що я зворушився до сліз. Пригадав собі його ви­праву по рибу на цукрозаводські ставки й подумав, що він і в підпіллі точнісенько так само поводився. Тим біль­ше мене закортіло ще щось довідатися з того, що Олекса робив "без найменшої боротьби з нервами", "просто", "не по-геройськи". І я вже збирався поставити нове питання, але Олекса встав, даючи знати, що розмова скін­чилася.

Почуття болючої образи наповнило мою душу, бо я зрозумів, що між мною і моїм колишнім другом лягла прірва, через яку вже не перекинеться мосту. Я став чу­жим для брага Онисифора. Між нами вже не було нічого спільного, як не було нічого спільного між цим спокійним, зрівноваженим і суворим монахом і колишнім веселим, дотепним чудасієм, що був моїм дружбою, кумом і найвірнішим другом моєї родини...

Що висловлювало моє обличчя, коли я дивився на Олексу, поки він ховав колекцію метеликів і замикав ша­фу, — не знаю. Тільки Олекса, обернувшись знову і зус­трівшися з моїм поглядом, дуже зніяковів і, ніби виправ­дуючись, спитав:

— Як же там почуває себе пані Лідія?

Це було перше питання, на яке він зважився під час нашої розмови. Раніше він зумів би завдати кільканад­цять за годину, але я був радий і цьому одинокому.

— Дякую, — відповів. — Постаріла, згрубла і, замість білочки, стала більше подібна до тяжкої гусочки.

— Слава Богу! Це свідчить, що пані Лідія тішиться добрим здоров'ям... А Лесь?

— Лесь уже парубок. Має шістнадцять років, пильно вчиться і має охоту піти на медицину.

— Ще раз — слава Богу!

Олекса питав, але блукав думками деінде, і мені ви­давалося, що відповіді його зовсім не цікавлять. І я за­знав іще більшого розчарування й ніяковости. Мені було соромно, що я був закоханий, як інститутка, в людину, яка втратила найменший сентимент до мене, яка попросту не цікавилася моїм існуванням. Не міг втримати гіркости і їдко сказав:

— Як бачу, брате Онисифоре, для вас усе те, що за­лишилося по той бік монастирських мурів, перестало іс­нувати...

Олекса метнув на мене здивованим поглядом, але за­раз же потиснув плечима й байдужо відповів:

— Кожному вільно думати, як хоче. Я звик до того, що ви мене й раніше не розуміли, не дивуюся, отже, що не розумієте й тепер.

— Дійсно, — погодився я, хоч слова Олекси мене кольнули, — вас годі було збагнути до кінця. Ви завжди були якоюсь магічною касеткою, з якої могли вискочити найнесподіваніші речі, але в тому і був власне весь чар вашої натури, вашої цілком своєрідне, оригінальне "я".

— "Я" дивака й чудасія... — вкинув з гіркотою Олек­са.

— Нехай і так, але все ж і тоді ви були, всупереч ва­шому теперішньому твердженню, ближчі й зрозуміліші для мене, ніж тепер у вигляді сухого і, — даруйте! — нуд­ного монаха...

Олекса слухав менеї заложивши руки за свій широ­кий пояс і блукаючи поглядом по стелі, ніби кажучи. "І коли ти вже відчепишся від мене?" Та я не хотів відчеплюватися.

— Скажіть мені, коли не секрет, — продовжував на­полегливо, — що з вами сталося? Що запхало вас сюди? Чому ви саме втікли від життя тоді, коли перед вами роз­горнулися такі широкі можливості фахової і суспільно-громадської праці, про які ви раніше навіть мріяти не сміли?! Чому? Скажіть мені, Олексо, чому?

Олекса висмикнув руки з-за пояса, перекинув їх за спину й нервовими кроками заходив, по кімнаті. Видно було, що я його таки "допік" і розворушив у ньому щось болюче. Походивши трохи, він став навпроти мене й за­говорив з помітним тремтінням у голосі:

— Помиляєтеся, Павле, коли думаєте, що я втік від життя і що для мене світ поза монастирськими мурами не існує. Якраз навпаки: я вступив, до монастиря, щоб ви­креслити зі свого існування все те, що заступає головну мету, без якої наше життя взагалі не має ніякого сенсу.

— Мету? Яку мету?

— От! Маєте перший доказ того, як ми далекі один від одного! Ви питаєте: "яку мету", а я вас спитаю: а яка може бути ще мета в кожного з нас зокрема й у всіх за­галом?

— Ах, он ви про що! І ви серйозно вважаєте, що для осягнення тієї мети всі повинні конечно постригтися в монахи?

— Ви, Павле, не іронізуйте! — суворо кинув Олекса. — Річ не в тому, чи людина вступить до манастиря, чи за­лишиться світською, а в тому, яку пропорцію встановить між особистим і загальнонаціональним. Річ у засаді! Я розумію цю засаду так: для справи — все, а для себе тіль­ки те, без чого не можна існувати. У нас же цю засаду розуміють зовсім інакше: для себе — все, а для справи — тільки те, без чого можна обійтися. І я, особливо після того, як побував у середовищі тих, що віддають для спра­ви все-все, включно з кров'ю й життям, — у середовищі, де в першу чергу женуться за максимальним використан­ням усіх благ добробуту, — не міг витримати! З моєю життєвою засадою я був би тут ще більшим диваком і чудасієм, як колись зі своїми мріями підготовки зброй­ного повстання... — і він гірко усміхнувся.

Я не був ні скупим, ні лінивим, коли річ ішла про справи громадські, але тепер, слухаючи Олексу й порівнюючи його розуміння обов'язків зі своїм, почервонів зі стиду. Мені стало так ніяково, що я поспішив закурити цигарку, аби тільки не дивитися Олексі ввічі. Він помітив моє замішання. Відступив від стола й знову заходив по кімнаті.

— Я знаю, — сказав, ніби оправдуючись, — що не всі можуть так розуміти і так відчувати, як я. Але я інак­ше — не можу. Від самого дитинства я не вмів думати так як інші, і тому виглядав дивачно. Мені все здавалося, що я бачу багато різних речей, на які інші люди є сліпі. І це мене дивувало. Я був переконаний, що коли б люди вміли добре дивитися, у світі не було б стільки нещасть. От, наприклад, — став він навпроти мене й спитав руба: — що таке — Україна?

Від несподіванки я розгубився:

— Дивне питання!

— Зовсім не дивне, хоч таким воно на перший погляд здається, — наступав на мене Олекса. — Ну, скажіть, що таке Україна?

— Ви що, Олексо, жартуєте, чи й справді маєте сум­нів у тому, чи я знаю, що таке Україна?

— Зовсім не жартую і сумнівів не маю: ви не знаєте, що таке Україна!

Я мимовільно усміхнувся:

— Оце говорить не брат Онисифор, а справжній О­лекса! Ваше твердження, Олексо, на цей раз дуже сміли­ве й необґрунтоване.

— А я повторюю ще раз: ви, Павле, не знаєте, що таке Україна! Так само як, наприклад, ніхто не знає, що таке війна. Розумієте? Для того, щоб знати, що таке вій­на, треба знати про життя всіх її жертв. Треба знати про страждання всіх убитих, про тих, що лишилися без рук, без ніг, без очей, про тривоги й болі їхніх родин, про... Ні, ви ж бачите самі, що всього неможливо знати! І от — Україна... Для мене — це поняття, яке не можна окресли­ти сухими цифрами, науковими категоріями, чи загальниковими, утертими фразами; Для мене Україна — це щось живе, реальне, конкретне, складене з безлічі окремих образів...

Він примружив очі й повів довкола рукою:

— Я їх так виразно бачу, що, здається, досить про­стягнути руку — і можна тих образів, торкнутися. Розу­мієте? Отак виразно бачу, як ці стіни, шафи, як вас! Всі ті події й випадки, свідком яких я був, врізалися мені в пам'ять і переслідують мене безупинно, нагадуючи дійс­ність, якої ми звідси не бачимо...

Він дедалі більше хвилювався. Пересував з місця на місце мої сірники й цигарки, і при тому я бачив, як трем­тять його пальці. Врешті обернувся і знову заходив з кут­ка в кут.

— Як тільки почую слово "Україна", — тягнув далі, — відразу чомусь перед моїми очима виринають безко­нечні черги — ота. найхарактерніша риса підсовєтського життя. Вся Україна, багата, горда Україна — в чергах, як жебрачка: черги перед порожніми крамницями, черги обдертих колгоспників за своїм же хлібом перед міськи­ми церабкоопами, черги в смердячих, нужденних їдаль­нях, черги в установах для полагодження найдрібніших справ, черги біля залізничних кас, черги біля трамвайних зупинок, черги під в'язничними мурами — скрізь черги! Божевілля, пошесть черг, в яких тратиться четверта час­тина життя! Але це ще дрібниця. Коли заходжу до церк­ви — зараз же бачу інші церкви: бев хрестів, без дзвонів, з поганьбленими вівтарями, пограбовані, перетворені в стайні або магазини.