Скільки пролежав так — і сам не пам'ятає, бо невеселі думки не давали спокою.
"Медовий використав мене, щоб я познайомив його з Галайдою. Через мене він проліз у квартиру Яреми... Через мене... Обманув, паскуда!.. В перший день, мабуть, він-таки — Медовий — украв у матері перепустку! Украв!"
— Мамо!..— підхопився раптом Аркадій.
— Чого, синочку? Заспокойся...— поклала мати маленьку руку йому на лоб.
— Ти тут? — розплющив очі Аркадій і здивовано озирнувся навколо себе.
— Я біля тебе, заспокойся, засни... Все гаразд.
— Він украв у тебе перепустку, розумієш! — Аркадій хутко встав і пройшовся по кімнаті.— Я привів його сюди, мамо! — Стало ще образливіше, що Медовий ударив в обличчя. Як це могло статись? Аркадій хруснув пальцями.
— Але ти ж і допоміг упіймати...
— Допоміг...— криво посміхнувся Аркадій.— За кілька хвилин вони вже чекали на нього і ловко упіймали...
— Я знаю... Кіра прибігла, побачила тебе на дивані і не дочекалася, доки ти прокинешся.
— Була Кіра? — спитав Аркадій.
— Була, пішла разом з хлопцями... Ярема дуже переживає... Він не мав права брати додому роботу, це суворо забороняється. Єдине виправдання у нього є — що важливих матеріалів він ніколи додому не брав, але на нашому заводі все важливе. Дорого обійдеться йому ця легковажність.
Аркадій відчинив вікно. Перед ним стояла стіна темряви, розворушена скупим промінням ліхтарів на вулиці. Хотілося знову залишитись наодинці. Присутність матері не заспокоювала, а дратувала його. Нічний спокій і вільний подих ночі манив до себе.
— Я піду прогулятись трохи. Скоро повернусь, а ти, мамо, лягай спати,— майже наказуючи, строго сказав Аркадій, надягнув піджак і пішов до дверей.
Матері здалося, що перед нею стояв не юнак, не учень середньої школи, а мужчина Аркадій Троян. Голос його раптом зміцнів, погляд став сміливіший і твердий, загострилися змужнілі риси обличчя.
— Пізно вже, давно за північ, ліг би ти відпочивати. В школу треба йти рано, іспит,— нерішуче, запобігливо сказала мати і відчула, що такий тон розмови з сином з'явився у неї вперше. Аркадій мовчки похитав головою і вийшов.
Він довго вештався покрученими вулицями свого району, вдалині від центра, не звертаючи уваги, куди несуть його ноги. Місто розкривалося невідомими провулками і дивними, в латках тіней, фасадами високих будівель. Сторожі біля крамниць щулилися від прохолоди. Небо нахилилося над містом, випустивши на простори юрби мерехтливих зірок. Ніч стежила за Аркадієм, коли він проходив серед полохливих тополь і непроникливих квітучих каштанів.
Аркадій не знав, що сьогодні справді він став дорослим.
Починався світанок. Блискучі кола ліхтарів розпливалися, меркли і вгасали в густому, тремтливому світлі. Ранковий вітрець обвівав обличчя і перебирав молоде листя дерев. За невисоким парканом доцвітала, мабуть, пізня вишня. Вона ще красувалася в такому розкішному цнотливому уборі, що на неї не можна було дивитись спокійно або пройти, не зупинившись. Вишня нахилилася через паркан на вулицю, і зблизька було видно, що краса її недовговічна... Цвіт уже осипався з неї. Вона сонно ронила на тротуар, під ноги, свої пелюстки, ніби плакала чистими, білими сльозами.
Здалеку рідко з'являлися люди і зникали швидко і легко...
Аркадій зійшов на міст над рікою. Внизу спокійно хлюпотіла вода, заткана волохатим срібним туманом.
Задивившись на мінливу гриву туману, Аркадій майже впритул спинився біля жінки, що стояла, схилившись на поруччя, не зводячи очей з мутної води.
Жінка поворухнулась і тихо скрикнула.
Перед ним стояла Наталя Павлівна, в тому самому вечірньому вбранні, в якому Аркадій проводив її на концерт. Обличчя в неї було стомлене, неначе постаріло за цю ніч. Під сухими горіховими очима розпливалися чорні плями. Не блимаючи, вона довго дивилася на Аркадія, по-дитячому розкривши рота, і сказала пересохлими губами:
— Мені страшно, знаєте, Аркадію... Тут найбільше я винна, але хіба я могла подумати...
— Де Ярема?
— Не знаю, я пішла до сестри, вона живе тут, на бульварі.
— Я думав, Наталю Павлівно, що ненавиджу вас, а насправді я ненавидів його. Він обох нас обдурив,— промовив Аркадій і довго мовчав. Потім чомусь додав сам до себе: — Вже світає. У мене сьогодні перший іспит...
— Перший іспит був у вас увечері, вчора чи сьогодні, не знаю, як правильніше. Ви цей іспит склали на "відмінно", а я... провалилася. Провалилась, як у безодню...
Наталя Павлівна повернулась і, схиливши голову, швидко пішла повз набережну на бульвар. Граніт набережної лежав важкий і чорний від роси.
Аркадій знав, що проводити Наталю Павлівну не треба. Пішов в інший бік і звернув у провулок, сповнений свіжості нового дня.
ЕПІЛОГ
Ця ніч, схожа на сон, минула. Дивовижна ніч розставання, яку востаннє провели в своїй школі випускники.
Досі учні бували в цьому приміщенні з ранку до вечора, а тепер у їхньому розпорядженні була вся ніч до світанку. Ранок зустріли вони в школі...
Зібралися вони пізно, збуджені, знервовані і стомлені після іспитів. За улюбленими педагогами ходили невеликими групами по коридорах. З незвички було дивно, що з учителями можна розмовляти як з рівними, жартувати, з сміхом згадувати іспити і свої відповіді.
В залі заграв оркестр. Там стояли чотирикутником столи з закусками, з пляшками і квітами. За столами сиділи тісно і неуважно слухали промови директора, вчителів... Ольга Карлівна заплакала, не скінчивши промови, і Аркадій одвернувся, побачивши, як Кіра з Руфою теж прикладали хустки до очей, а Бася й Тамара проливали сльози, ховаючись за спини сусідів... Та Аркадій і себе спіймав на подібному злочині — у нього теж пересохло в горлі і довелося промочити рота ситром...
За вечерею більше галасували, ніж частувалися. В цих буйних веселощах, у тостах і вигуках вчувався захват, радість і трохи сум за улюбленою школою.
Останні години в школі...
Запасливі хлопці витягли з-під столу пляшку вина і налили в склянки. Ольга Карлівна сиділа засмучена, а Мартин Іванович підкручував гострі, рідкі вуса і радів, як дитина. Богдан Романович сидів так рівно, ніби проковтнув зразу півтора метра, виставивши носа, схожого на Скандінавський півострів.
Спочатку Аркадієві було сумно, коли він ще і ще раз дивився в обличчя педагогів, які сиділи проти нього. Прощаючись з ними, він прощався з десятьма роками свого шкільного життя.
Добре, що віддаватись думкам не було часу, він цокався своєю склянкою на всі боки, зі всіма, ловив уривки тостів, відповідав Кірі, що всміхалася до нього або розгонисто реготала з жартів Вови і Марка.
Від галасу і шуму крутилася голова. Над самим вухом бахкали хлопавки конфетті. Бася приладнала Аркадієві у петлицю гвоздику, а Віктор Мартинов причепив собі на груди білий букет.
Сидіти за столом не було сил, хотілося рухатись, танцювати. Сліпило світло, і оглушав шум. Падали стільці, столи поїхали під стіни. Яша Баркін, в міру сп'янілий, у чорному костюмі і твердому комірці, відкривав танці. Його постійної партнерші, Марусі, не було, і вони з Басею попливли перші, гойдаючись у вальсі.
Марко з Вовою пішли запрошувати Ольгу Карлівну, котра, жартуючи, вийшла на середину зали і, похитавши головою, сміючись, дрібненькими кроками втекла на своє місце. її проводили оплесками. Кинулися до вчителів.
Качали спочатку директора, потім інших вчителів. Маргарита Генріхівна зблідла з переляку і вищала, коли Богдан Петрович літав мало не до стелі і опускався на могутні руки хлопців.
Калістрат Тростяниця сперечався з Кірою, хто з них більше з'їсть морозива. Покликали свідків, і Аркадій попередив Калістрата, що в цій справі йому не бути переможцем. Тоді Калістрат засипав Кіру конфетті з голови до ніг і потягнув її танцювати...
Так минула ця ніч, як бурхлива веремія, як сон...
Розходилися поволі батьки. Зникали непомітно педагоги, і втома вступила в залу. Частіше вже сиділи, ніж гасали в танцях. Бася грала на піаніно і співала жалісливі романси. Марко провіщав майбутнє, гадаючи по лініях рук, і базікав з фантастичним спокоєм.
У вікна замерехтів ранок. Це стало неначе гаслом. Зібралися йти додому, шукали піджаків, жакетів, дрібних речей, прощалися з Мартином Івановичем, з директором і, тримаючись за руки, збігали, перегукуючись, по сходах.
На вулиці спинились і мимоволі стихли на хвилину. Розвиднялося... Вулиця стояла порожня, безлюдна. Налітав ласкавий вітрець, покірний, ніжний, неначе подих дитини.
В цій тиші голоси летіли далеко — ніщо не заважало звукам відбиватись луною від сонних стін.
Поглянули на високі мури школи, ніби попрощалися з матір'ю.
Настала хвилина розставання. Розлучалися, йшли групами в різні сторони і перегукувалися довго.
Аркадій і Кіра з своїми друзями стали на розі, гукаючи "до побачення" в далеку вулицю, де мостовою з сміхом і гомоном пішли вчорашні школярі, товариші, з якими пройдено десятирічну путь.
— Ходімо гуляти, товариші! Додому йти неохота,— сказала Руфа.
Друзі немов чекали цих слів. Взялися під руки, щоб відчувати один одного, і пішли вряд пліч-о-пліч, нога в ногу.
Аркадій, Кіра, Вова, Марко, Руфа, Віктор, Тамара... Умовлялися, клялися зустрітись знову і зустрічатись часто, якомога частіше, якомога частіше...
"Мабуть, останній раз ідемо такою дружною лавою",— подумав Аркадій, вдивляючись у сірі від ранкового світла обличчя товаришів.
Ввійшли у парк і рушили алеєю, що вела вгору.
Алея дрімотного парку була глибока, без кінця-краю. Лави були в сизих краплинах роси. Дерева сплелися вітами і спинилися біля кручі, що падала вниз. Ген-ген унизу застигла крутим вигином ріка, а за нею низько стелився туман у безкраїх просторах заріччя.
Перед цим простором спинилися товариші і застигли, притиснувшись одне до одного. Здавалося — чути було, як б'ються їхні серця, як хутко пробігає по жилах кров, як вирують думки...
Полум'я зорі розгорялося, палахкотіло, спалюючи передранкову імлу. Мінилися фарби, приходив день.
Червоне коло, вищерблене хмарою, здіймалося над обрієм, ніби якась могутня рука підіймала над світом прапор. Він тріпотів, маяв і рвався вгору.
1936—1938