Парад планет

Може, від грижі? Й на старшого куди пошлють у відставці позирали так, наче він досі таїв свою грижу від громад­ськості.

А раз лікується, то чи не заразна в нього хвороба, чи не треба остерігатись, щоб потім самому не довелось лікуватись голодуванням, не припусти Господи? І почали грибка маслючка обходити, наче остерігались підлесливого потайного собаки, який вкусить і зуби похова.

Але неспроста Хома голодує, міркувала Яблунівка, не­спроста лікується так хитро, що під золою і жару не знати. І Яблунівка, в якої ніколи не були слова маснії, а пироги піснії, заходилась і собі голодувати. Звісно, за­ходилась голодувати не тому, що кожному свого харчу стало жалько, чи завелось у них таке м'ясо, що тільки псам його їсти, чи жінки стали так варити, що їхні страви тільки надвір викидати. Зовсім ні, бо село й досі любило всякий борщ, аби з м'ясом, а жінки варили все, що в горщик улазило, і всякого добра вистачало, що його б і свині не захотіли. А тому замислила поголодувати Яб­лунівка, що в її велику колективну голову закралась велика колективна думка: "Треба про всяк випадок по­голодувати й полікуватись, та й профілактика — велике діло! "

Яблунівці по-всякому випадало на довгому віку — й надголодь за кріпаччини жити, й очкура затягувати тугіше перед революцією, й останнім куснем хліба ділитись в окупацію. Але щоб на старшого куди пошлють у відставці дивлячись, голодувати й пропадати так, як ото через одну паршиву вівцю вся отара пропадає?!

Голодуючи, кожен лікувався від якоїсь хгороби, але якби в яблунівця чи в яблунівки запитали, від якої саме хвороби вони лікуються, то ніхто не відповів би з пев­ністю. Бо й не відали до пуття, від хвороби справжньої чи тільки передбачуваної, уявної. Зате в цей час пішло селом багато всяких чуток. Начебто отой-о, голодуючи, лікується від хвороби Кофуса, себто від пізньої амавротичної ідіотії, що виявилась у людини в тому віці, як і слід, а саме — в зрілому, й начебто прикмети виказують амавротичну ідіотію, бо помічено пігментний ретиніт з атрофією зорових нервів, органічний психосиндром, про­гресуючу деменцію. А начебто отой-о, голодуючи, хоче полікуватись від синдрому де Ланге, себто від розумової недорозвинутості, бачте, він і народився передчасно, й худенький, і куценький, і на бридкому лиці брови по-зростались густо, й вуха глибоко позападали, наче оті зайчики, що повтікали і лапки склали...

Підозрюючи одне одного в усяких смертних хворобах, звичайно, називали й імена, щоправда — не в очі, а позаочі. До слова, за довгожителем Гапличком підозрю­вали синдром Марчіафава — Біньямі, причому підозрював не хтось, а дід Бенеря, і його підозри виливались при­близно отаким внутрішнім монологом. Еге ж, міркував дід Бенеря, нехай довгожитель Гапличок прикидається, що він не мимутя, що він буває і вдома, і тута, а насправді він таки бемул, а якби не бемул, то не приховував би своєї алкогольної енцефалопатії! Енцефалопатія в нього не мала, а велика, тільки, може, змалилась. А від яб­лунівських сорок доводилось чувати, що в довгожителя Гапличка розвивається деменція, хай би Господь кинув оту деменцію, де її не треба... Ще мені снилось, що в нашого довгожителя відбувається зміна особистості, його переслідують апатія і депресія, так що він подеколи зі своєю паршивою головою та в тин прямісінько лізе, ди­вись, ще унадиться в тин, як свиня в моркву, та й стане тим, що моркву риє. А хіба нема в нього слухових та зорових галюцинацій? Інколи йому бачаться по Яблунівці ангельські волоса на чортових головах, або ж салом зма­щені, або ж коти, що граються з мишами, або ті, що без мила в душу лізуть. Та інколи йому чуються голоси, мов сурмоньки, та не чуються чортові думоньки. А ще, либонь, у довгожителя Гапличка негаразди з неврологією: тремор рук такий, що з тим тремором він таки старший, а не менший, дизартрія така, що про ту дизартрію в добрий час сказать, а в лихий помовчать; порушення ходи таке, що не відає чоловік, радіти йому чи смутитись; гіперрефлексія така, що більшому більше й не треба; зіничні реакції так послабшали, що хоч стрижи їх — не оббирай чи хоч оббирай їх — не стрижи. Зрештою, чекає на довгожителя Гапличка таке затуманення свідомості, що він і не відатиме: спершу треба розсудити, а вже потім робити чи спочатку пошукати, де глибше, а вже потім, де лучче. А ще чекає на славного односельця псевдопараліч, так що він не зможе й на чотирьох спіт­кнутись, навіть якби став конем...

Так або приблизно так ставив дід Бенеря діагноз дов­гожителю Гапличку, а що при цьому змішував стилі (себто до високого яблунівського стилю безбожно додавав грубу й низьку медичну термінологію), так даруйте йому, неосвіченому: може, здалось, що термінологія з маком — ось і захотів пожувати!

Отож, лікувались у селі голодуванням від усяких бо­лячок, які в собі мали чи й не мали, на які сподівались чи й не сподівались, і це лікування було поставлено так здорово, що поступово зникали в яблунівців не тільки ті болячки, які вони мали, а й ті, яких не було і яких вони тільки остерігались. А тому тільки йолоп не зрозумів би отакої розмови двох сільських молодичок, що здибались коло криниці та й гомонять собі.

— Як ти славно схудла, Галю, ну мара марою, якби трапилась мені вночі — і в очах потемніло б із переляку! Ну така, наче коване порося, ну така дріпа, мов червива ріпа!

— А ти, Оксано, схудла ще більше, ніж я. Десь на­бралось ряботиння на лице, стало немов сороче яйце. Така ти ладна, що послухай лишень, як пси на тебе гавкають. Ну така гарна, як свиня в дощ, ну й потвора, що побий тебе сила Божа. Не поможе ні мило, ні вода, коли така врода.

— Ти вже, Галю, так виголодалась, аж зуби поприїдала!

— А ти, Оксано, виголодалась так, що дивлюсь на тебе та й думаю: "Одна мати тебе народила, одну й смерть дала".

— А на які хвороби, Галю, голодуючи, ти не захворіла? Признайся, як на духу.

— Чом не признатись, Оксано? Не захворіла на синдром Піка, ось!

— Значить, не бачила крізь стіни й не бачиш?

— Еге ж, як не бачила крізь стіни, то й не бачу, видать, голодування помогло. А ти на яку болячку не захворіла, коли не секрет?

— А в мене як не було галюциноїдів Попова, так і нема!

— А ти часом не з тих, що як не брехнуть, то й не дихнуть?

— Оксано, собака б тебе слухав, коли не віриш. А я правду кажу, що не було й нема іилюциноїдів Попова! Як не чула своїх думок, щоб у голові звучали, так і не чую. Й чужих не чую — значить, добряче допомогло голодування.

— А я, Галю, й далі голодуватиму, щоб, сохрани Гос­подь, милував мене симптом Раншбурга!

— А я, Оксано, голодуватиму, щоб милували мене стереогностичні галюцинації Равкіна!

Розійдуться жіночки з відрами від криниці, а хитра Галя думатиме: "Еге, так я тобі всю правду й скажу. Дзуськи признаюсь, що я голодую й від інших болячок, яких не було і яких мати не хочу, а саме: боюся хворою лежати і без пам'яті хліб їсти, боюся в Петрівку на льоду розчахнутись, боюся бути такою щедрою, щоб аж за копійкою труситись, а ще боюсь розстаратись на синдром Жіль де ла Туретта, себто не хочу, щоб у мене сіпались лице й тулуб, вертілись очі, морщився ніс, крутилась голова, смикались плечі!" А не менш хитра Оксана, йдучи з відром од криниці, теж голубитиме лукаві думки в голові: "Я — не ота Одарка, що ні Богу свічка, ні чортові угарка, я не дурна признаватись, що, може, не хочу бути отією нечупарою, що поки прибереться, то бояри й мед поп'ють, що не хочу бути лежачим каменем, який мохом обростає, не хочу бути отією роззявлякою, що на базар ходила та зівак ловила, а з базару прийшла, то аж двох принесла, а ще не хочу нав'язливих ламентацій, себто симптому Турсо, коли раптом потраплю в лікарню й буду сто разів на день тими самими словами розказувати лікареві, що в мене не болить те, що ніколи й не боліло!.."

Коли Яблунівка голодувала, у неї пропав голос. От іще недавно співала й бесідувала, виступала з трибуни й шептала в саду, сміялась і журилась, бо до всяких на­строїв надавався її голос, чистий і мелодійний, а тут упав той голос, мов лихо. Які оказії траплялись, як то мо­виться, двісті — та не в однім місті! Скажімо, голова колгоспу Дим ранесенько в конторі занаряджує своїх бри­гадирів, а голосу в чоловіка нема — геть сів. Але бри­гадири такі бестії, що розуміють своє начальство без голосу — тільки з міміки обличчя. А коли бригадири самі вже заняряджують своїх підлеглих, то і їхніх голосів не чути, проте рядові колгоспники розуміють їхні накази і вмить кидаються виконувати. Диво, та й годі. Бо вчителі в школі ведуть уроки без голосів, а діти однаково засво­юють нові уроки, та так славно, що, відповідаючи ос­воєний матеріал без слів, одержують тільки відмінні оцінки за високі знання. Буфетниця Настя в яблунівській чайній тямковито обслуговує свою постійну клієнтуру, в якої сів голос, бо розуміє клієнтуру без звуку, лише по скупува­тому красномовному жесту. Самогонниця Вївдя Оберемок півдня сварилася зі своєю сусідкою через курей, що грабаються на грядках, в обох молодиць посідали голоси, проте, либонь, ще ніколи вони так не ображали й не розуміли одна одну, як тепер, без голосів! А як Мартоха, пораючись на городі, виспівувала без голосу — ну ж бо так чисто й задушевно, що вся Яблунівка слухала зача­ровано й хвалила...

Заглядаючи наперед, скажемо, що багато всяких пригод відбувалося з голосами. До прикладу, в зоотехніка Невечері був звичайнісінький голос, у якому ні сталь не дзвеніла, ні мідь, а коли Трохим Трохимович закінчив голодування, коли очистив од шлаків не тільки весь свій могутній організм, а й голосові зв'язки, то вже був у зоотехніка не звичайнісінький голос, а прекрасний бари­тон! Доярка Христя Борозенна несподівано розжилась на таке контральто, яке не снилось найвидатнішим світовим співачкам. У довгожителя Гапличка зненацька прорізався громовий бас, і далеко чулось у вечірньому повітрі, коли довгожитель, за звичкою, висловлював сентенцію на кшталт: "Пий пиво — та не лий, люби жінку — та не бий!" Голова сільради Перекучеренко, поголодувавши, остаточно перестав заїкатись, тепер у нього появився тужавого тем­бру тенор, від якого не одна яблунівська жінка раптом починала солодко й тривожно тремтіти всіма жижками.