— А раптом їх це зацікавить? Навіщо вигадувати сюжети, якщо їхтугповно? Я вже навіть домовилася з матір'ю, щоб вона допомогла нам — передрукувала розповіді ветеранів на машинці.
— А ще краще було б звернутися на кіностудію... — почала Жу— равська, але так і не доказала, бо на стежині з газетою в руці з'явився Григорій Вікторович. З цієї газети на нас дивився хлопчина у льотному шоломі. Рисами обличчя пілот нагадував Антуана Сент-Екзюпері, книжку про якого я оце недавно прочитала. А великий нарис, який друкувався тут, називався "З племені нескорених". Це був нарис про ветерана війни, колишнього радиста-стрілка важкого бомбардувальника Григорія Вікторовича Колаша.
— Скажіть, чи не могли б ви подарувати її нам? — Обережно беру до рук уже добряче піджовклу газетку.
— Шкодую. В мене залишився тільки один примірник.
— Але ж він зберігатиметься в шкільному музеї. Це ще надійніше, ніж удома.
— Розумію, — ніяково повів плечима художник. — Може, потім, з часом. А поки що... Знаєте, братове мої, в кожного з нас є речі, які не хочеться віддавати ні в які музеї. Доки ми живі — вони повинні бути з нами. Але вам цього, мабуть, не зрозуміти. Це перший нарис про мене і моїх друзів. Іноді, коли стає сумно і надходить хвиля спогадів, я перечитую його і наче приймаю ліки від усіх болів.
— Тепер вам не буде сумно, — запевнила я. — Про вас напишуть ще один нарис. А може, й повість. Тоді у вас з'явиться багато друзів. Ось побачите.
— Якби ж то нариси в газетах могли повертати друзів, яких уже ніколи не повернеш. Та все одно я вдячний вам, братове мої, вдячний...
А потім ми всі разом прибирали у нього в кімнатах і в майстерні, ще й пропололи під вікнами клумбу, яка страшенно заросла травою. Якщо колись йому стане дуже сумно і нікого з нас не буде поруч, нехай визирне у вікно. Побачить ці квіти і згадає про нас.
Перш ніж попрощатися, я розповіла Григорію Вікторовичу про те, що ми збираємося садити парк пам'яті, і взагалі про проект "освоєння островів", який уже підтримали навіть у міськвиконкомі.
— Я можу бути чимось корисним вам у цій справі? — одразу ж поцікавився Колаш. — Ясна річ, дерева я садитиму. Не забудьте тільки покликати. Але, може, придамся ще для чогось, як художник?
— Чи не могли б ви подарувати нашій морській тимурівській заставі якусь із своїх картин про війну?
— Картину? Звичайно. Звичайно, подарую.
— А ще краще — поговорити з учителем малювання, щоб допоміг організувати в школі виставку ваших робіт, — подала ідею Леся.
І я підтримала її. Рідко погоджуюся з Лесею, але цього разу просто не могла не погодитися. І навіть не зізналася, що в мене особисто ця ідея виникла давно і я вже навіть встигла викласти її Едуарду Прокоповичу. Правда, він чомусь одразу зам'явся, сказав, що чув про цього самодіяльного художника, і що виставка самодіяльних (він чомусь увесь час натискав на це слово) художників у школах — справа досить клопітна... Проте я зрозуміла це так: напосядемося на нього всією заставою — нікуди не дінеться, погодиться.
З
Я стою на острові неподалік рибальської хатини і вдивляюся в оповиту блакитним ранковим туманом далечінь. Сьогодні мають повернутися з путини рибалки, і я знаю, що кораблем, який вестиме флотилію, буде сейнер батька. Як я заздрю йому зараз! Капітан сейнера! А мені навіть не дозволено мріяти про те, щоб стати капітаном. І все тільки тому, що я народилася дівчиною. Яка несправедливість!
Ні, зрештою, мріяти мені ніхто не заважає. Мрійте собі, Євгеніє Гайдученко, на здоров'ячко, скільки заманеться. Але що це за мрія, якою не наважишся поділитися ні з ким, окрім хіба що вірного Санчо Панси Вадика. Думаючи про це, я завжди пригадую свою тітоньку Алевтину: "Який жах! Така мила дівчинка і мріє стати цим, як його там, рибалкою!" Я все могла пробачити їй, окрім отого нищівного: "Цим, як його там..." Ніби вона не одразу могла й вимовити таке "соромітницьке" слово.
І все ж таки я доб'юся, що мене приймуть до морехідного училища, закінчу його і стану капітаном сейнера. Тоді жодній із дівчат ніхто не зможе сказати так, як колись сказала мені тітонька: "Але ж прецеденту, прецеденту нема! Назви мені хоча б одне ім'я жінки-капіта— на сейнера". Слово ж таке вигадали: "Прецедент!" А тепер прецедент буде. І цікаво, що скаже потім тітонька Алевтина або дядечко Мій Адмірале?
Замріявшись, я не одразу й помічаю, як на горизонті починає вимальовуватись ледь вловимий силует невеличкого кораблика. За ним другого, третього... Сейнери!
Я підхоплююся і біжу до коси, яка врізається далеко в лиман. Ось маленькі, оповиті серпанком кораблики долають протоку, якою лиман з'єднується з морем, і прямують до нашого архіпелагу. Я терпляче дочекалася, доки вони наблизяться, взяла в руку босоніжки і перебрела на один острівець, потім на другий, розмитий нещодавнім штормом і майже затоплений.
Я була впевнена, що батько, або хтось інший на сейнері, обов'язково помітить мене. І на кораблику справді помітили ще здалеку. Напевне, сам батько, бо сейнер привітав мене коротким різким гудком. Мене і всіх нас, хто зустрічав флотилію або просто чекав на рибалок; хто мріяв стати капітаном, і навіть тих, хто підсміювався з цих мрій.
І тоді я не стрималася, кинулася у воду і попливла навперейми сейнеру. Мабуть, на кораблику не одразу звернули на це увагу, бо спохопилися, коли вже було пізно. Я чула, як хтось гукнув: "Людина за бортом!" — і як батько злякано скомандував у переговорний пристрій: "Стоп, машина!". Проте корабель усе ще продовжував насуватися на мене і я теж чомусь пливла до нього, аж поки не відчула, що зараз може статися щось страшне і неминуче. Відчула саме тоді, коли якась незбагненна сила почала затягувати мене на глибину, під корабель. Й останнє, що подумала тоді: "Хоча б не загубити босоніжки, бо тоді вже мені точно перепаде!"
А та навіжена сила все тягла й тягла мене до сейнера, до моєї нездійсненної мрії, і не знаю, чим би все це закінчилося, якби дужі руки двох матросів, що кинулися у воду обабіч мене, не зупинили той рух.
— Як добре, що ти повернувся! — радісно сказала я батькові, опинившись на палубі. — Я так чекала на тебе! — А побачивши, яке в нього зсіріле, перелякане обличчя, всміхнулася: — Невже ти не радий, що я зустрічаю тебе?