Хотіли й знайду до себе забрати, проте тут вона вперше за увесь вечір проявила свій характер — не захотіла йти всередину, хоч ти їй що. Задумали було силою затягти, ледве не завалили всієї споруди.
— Ну що ж,— махнув рукою Роман.— Лишайся надворі. Вовки нападуть, нарікай на себе...
Хтозна, чи то серйозно, чи жартома було сказано, але прив'язали її до деревця, підмостивши, правда, кілька картонок із тих, що лежали в сосновому курені, а самі розмістились, за висловом Ониська, як пани. Повлягалися, повитягувались.
— А що, як хто прийде? — шепнув Роман.— Може, це не заради забавки хтось зробив, а справді тут живе?
— Хто?
— Том Сойєр або Гек Фіни...
— Чи, може, індієць Джо...— в тон йому додав Онисим.— Ну то й що? Не звірі ж... Пояснимо їм, чого нам тут треба.
— Як би там не було, а я дуже радий, що ми так провчили Юрка та Жорика... Скажи, Онисиме? Ти ж розумієш — вирішили вони хизуватися краденою знайдою... "Сімейство парнокопитних"... Ось тобі й парнокопитні... Адзуськи!
— Нам усе-таки пощастило і там, у зоопарку, і в трамваї.
— От якби ще до ранку так перебути...
— А потім що? — пита Онисим.
— Потім вийдемо на шлях, попросимось на якусь попутну машину. От і все...
Роман замовкає. Обдумує, як це доведеться висаджувати лосеня у кузов вантажного автомобіля. Відтак уявляє, як приїдуть у село, як відведуть знайду на ферму.
— Ех,— зітхає врешті,— коли б ще був у нас ліхтарик, щоб засвітити...
— А мені краще, якби миска борщу,— каже Онисим.
— Так їсти хочеш?
— Ого!
— Воно якби і невелику ковдру чи ряденце, щоб укритися...
— Ще чого захотів! Он Олександр Юхимович розповідав, що як був у партизанах, то в отаких куренях із соснових гілок спав узимку, просто на снігу. А тобі подай ковдрочку... Ще, може, і теплу черіньку?
— Теж добре було б. Але я спати не буду. Давай, Онись, не спати, га? До самого ранку... По-перше, нам треба знайду берегти, щоб ніхто не вкрав. А по-друге... Ну, коли хто задумає сюди підкрастися, а ми не почуємо?
— Давай...— зітхає Онисим і засовує в кишеню штанів руку та намацує про всяк випадок складаного ножика.
— Як я засинатиму,— каже Роман,— штовхни іене, а як ти, то я тебе...
Замовкли хлопці, наслухають. Час од часу чути, як трамвай повертає по колу — то колеса завищать, то дзвінок дзеленькне. Інколи машина прошумить асфальтом. Навіть кілька разів долинав чийсь сміх та голосна розмова — шлях-бо недалеко. І раптом Онисим уловив, як Роман хропнув, раз і вдруге.
— Ти чого ж спиш? — запитав.
— Ні, ні,— в ту ж мить озвався Роман.— Просто радію, що ми так гарно провчили тих задавак — Жорика та Юрка.
— А чого ж хріп?
— То тобі здалося,— і відвернувся.— А накритися не завадило б...
— Ти що, змерз?
— Поки що не дуже, але...
Онисим устав, висунув голову в дірку. Знайда вже теж лягла, але не на картонку, а на землю. Повернувшись на місце, скинув піджака, прикрив ним Романа. Сам ліг поряд під одну полу піджака, притиснувшись спиною до Романової спини.
— Онись! — обізвався Роман.— Як тобі здається, що там удома про нас думають?
— Завтра влетить нам...
— Що поробиш. Мама моя часто каже, що за битого двох небитих дають. Зате ж тепер знайда наша...
То були останні слова, сказані Романом та почуті Ониськом.
А далі, мовби за хвилину по тому, розлігся нестямний собачий гавкіт.
Хлопці посхоплювалися. В зруділому сосновому курені їхньому було видно.
Онисим і Роман мерщій повистромлювали в дірку голови.
Надворі день. Знайда стоїть, пощипує навколо себе миршаву травичку. За ріденькими деревцями білий кудлатий песик рветься на поводку в якоїсь жінки.
— Чого ж ти мене не штовхнув? — буркнув Роман.
— А ти чому мене не розбудив?
Повилазили з лісового шатра, озираються навколо, щуляться від ранкового холоду та позіхають. Але тільки якусь хвильку. Відтак відв'язали лосеня. Онисим одяг піджачка — і гайда звідси. Треба було розпитати дорогу додому. Коли відійшли трохи від місця ночівлі, Онисим вибіг із лісу,, у шофера біля машини про все дізнався. Виявляється, дорога в їхнє село за кілька кілометрів звідси. Ота стежина, якою вони вчора мандрували, якраз і виведе їх до зупинки автобуса.
Сьогодні знайда вже була чомусь менш слухняна. Не дуже хотіла йти за хлопцями, усе тягла вбік.
— Ти їсти хочеш, бідненька? — казав їй Онисим, тримаючи за повід, і, як минали невисоке деревце чи кущ, обшморгував листя на гілочці лосеняті.— Знаю, що голодна. Але не думай, що й ми ситі... Потерпи трохи, ось повернемось у село, я тобі принесу молока в цеберці — пий скільки хочеш.
Знайда розуміюче поглядала на хлопця, брала м'якими губами скупий харч, смаковито жувала.
Через деякий час натрапили на лісовий струмочок, зовсім маленький, з метр чи й менше завширшки. Люди переходили його по кладці із двох вільшин. А лосенятку ж як? Та воно заспішило до води, мерщій припало губами. Напившись, легко перескочило потічок.
Онисим був чомусь задумливий, мовчазний.
— Мо, боїшся, що вдома перепаде на горіхи? — запитав Роман і, не чекаючи відповіді, продовжував: — А мені не страшно. Попаде, то й попаде, нікуди від цього не дінешся... Інтересніше інше: може, саме в цю хвилину хлопці глянули в загороду знайди, а вона на крилах пурхнула із зоопарку... Хе-хе-хе...
Та Онисим мовчав.
— Ти поглянь, яка краса тут,— врешті озвався.
Роман від радості, що вчорашній день і ніч так щасливо минули, не дуже-то роздивлявся навсебіч. Та тепер таки придивився.
Доріжка біжить старим сосновим лісом. Пообіруч неї підіймається густа трава, ще зволожена буйною росою, що в скісному промінні сонця, яке деінде пробивається крізь крони дерев, зблискує самоцвітними барвами райдуги. У траві раз по раз трапляються лісові квіти — то медунка раптом зажевріє, мовби хто кинув необачно у молоде зело червоно-фіалкові вуглини з кострища, то дрок змахне жовтою шпагою суцвіття і погрожує комусь чи, може, кличе до себе джмелів, зразу й не скажеш. Ще далі вирлоока конюшина зорить на світ усміхненим оком.
А пахощі які! Вдихає Онисим повітря, аж ніздрі йому тремтять, груди здіймаються круто, та вдовольнитися усе не може. Змішалися, переплелися в тому пахові і дух соснової живиці, і вільгість зволожених росою трав, і нектарні випари цвітіння...
— А-у-у! — раптом гукнув Онисим, і голос його покотився, перегукуючись та відлунюючи в безконечній золотаво-мідній колонаді дерев, що тримають на собі велетенський зелений дзвін, котрий ловить той голос хлопця, посилює і знову кидає на землю далі, далі...
— Справді гарно тут! — зітхає Роман і чомусь усміхається.
— Отож,— каже Онисим, і брови його темні, розльотисті нараз зламуються.— А ми ведемо знайду на ферму, у загороду і гадаємо, що робимо їй добре. З неволі і знову в неволю!
Кілька хвилин ідуть мовчки: школярі поряд, за ними знайда.
— Ти правду кажеш,— врешті озивається Роман,— у загороді на фермі теж, мабуть, не солодко жити... Тільки й того, що не буде стовпотворіння людей, як у зоопарку... Зате молока скільки хочеш.
— Хіба молоком оце все заміниш? — підіймає голову Онисим і обводить поглядом лісове окілля.
Роман не знає, що відповісти другові.
Якийсь добрий шмат дороги пройшли, не зронивши й слова. Шелестіла під ногами трава, хрупали торішні шишки. Прокричала віддалік сойка, мовби сердилася на кого. Якась маленька пташка перелітала з дерева на дерево і цімкала так, наче лапкою торкала струну на маленькій скрипочці. Десь далеко задумливо кувала зозуля.
Ліс почав рідшати, певно, близько вже була дорога, бо чути, як глухо гули автомашини.
— Ну так що, Онись? — зупинився Роман, дивлячись на товаришеве лице. Той теж став, озирнувся на знайду.
— Може, підв'яжеш паском штани? Та?
— Я теж так думаю,— тихо сказав Онисим і діловито заходився розв'язувати на шиї лосеняти вузол.
Сіра лісова красуня тернулася головою об Онисимову руку трохи нижче плеча, закліпала повіками.
— Отак, знайдо,— мовив Роман, гладячи її по шиї.— Зовсім несподівано прийшла хвилина нам прощатися...
Уже вузол розв'язаний, уже пасок відокремлений від дроту, і Онисим заправляє його в штани. Знайду тепер ніщо не тримає. А вона покірно стоїть. У Романа чомусь очі зволожніли, і лосеня мовби розпливалося в тумані.
— Ну, йди,— сказав урешті Онисим і поплескав знайду біля вуха,— іди вибирай собі житло десь на волі... Щоб ні загород, ні обротьок... Бувай здорова...
Хлопці рушили далі, а знайда за ними.
— Що ти, дурненька?
Це Роман, зупинившись.
А Онисим:
— Ми ж тебе не тримаємо...
І знову пішли.
Вона наче зрозуміла — стала.
Хлопці йшли і йшли, хоч час од часу озиралися. А лосеня стояло і все дивилося й дивилося їм услід, може, не розуміючи до кінця, чого від нього хочуть, а може, дякуючи за подаровану волю. Стояло довго, аж поки дві хлопчачі постаті, одна вища й грубіша, а друга нижча й тонша, не зникли поміж золотаво-мідною колонадою соснового старого лісу.
КВІТИ ДЛЯ ХВОРОГО
Дідусь Тото почув про Юркове нещастя від Сороканіжки. Прибігла дівчина до старого актора наступного ранку і заходилася розповідати про всі печальні події. Не змогла втримати сліз, раз по раз витирала хусточкою очі. Сиділи вони в дідусевій кімнаті. Папуга щось нерозбірне кричав, певно, хотів підманити до себе гостю. Але школярка цього разу була зовсім неуважна до птаха, сиротливо щулилася в кріслі. Дідусь Тото, як завжди в сірих штанях-гольф, світлій сорочці з галстуком-метеликом під коміром, тюбетейці, ходив по кімнаті, заклавши назад руки.
— Ай-ай-ай,— усе зітхав боляче.— Скільки говорив: не всяка хоробрість — доблесть. Тільки тоді геройство, коли з розумом. Так отже не навчив...
— Тепер бути нашому Юрчикові калікою...— простогнала Сороканіжка і знову піднесла хусточку до очей.
Вона гнівалася на Леоніда Івановича, який вважає їх за дітлахів. Уже встигла дізнатися, що якби Сагайдакові допомога донорів, видужання прийшло б легше. З виглядом досвідченої людини пояснювала, що, коли, мовляв, при значній втраті шкіряного покриву рану захистити донорською шкірою, рана легше і швидше заживає.
Дідусь Тото не знав, що йому робити. Все ж порішили йти до лікарні. Може, вдасться побачитися з Юрком. А воно ж і слово, слово друга — поміч у біді.
...В цей час Лебеденко кінчив об'їжджати велике своє артільне господарство, давав розпорядження, перевіряв, як ідуть роботи.