Студент ліг поруч. Вона відразу намацала те, що шукала звечора, коли збуджувала священика. Студент аж тепер зрозумів, що волонтерка гола. І коли встигла роздягнутись?
Мабуть, ні волонтерка, ні сам Студент не сподівались, що у нього накопичилося так багато життєвої енергії. Простирадло можна було викручувати. "Ну ти й даєш", – тільки й сказала волонтерка. Студент не бачив, але відчував, що вона усміхається.
Потім вони ще трохи цілувались, а коли Студент знову хотів увійти у неї, вона легенько його відштовхнула. Що ж, справді, пора й честь знати. Студент слухняно поліз до себе на горішню полицю, а вона вийшла у коридор. Він так і не знав, коли вона повернулася, бо заснув.
Коли прокинувся, волонтерка вже сиділа вдягнена і сумно дивилась у вікно. Починався новий день.
Прокинувся священик. У вагоні зароджувався рух. Волонтерка, здавалося, не помічала Студента. Він теж вирішив не бути нав'язливим. Поводив себе так, ніби вночі між ними нічого не було. Згадав червону міні-спідничку, стрункі ноги і голубі-преголубі очі.
23
Операція пройшла напрочуд вдало, що Мирон і сам не сподівався на такий успіх. Кожний член групи точно виконав своє завдання. Велику роль відіграла самовпевненість ефесбешників, які мали намір транспортувати Ричарда Блейка до Москви. Очевидно, по цій трасі до українсько-російського кордону вони їздили, як у себе вдома, тим більше, що й кордон фактично був лише російським. Властиво, ефесбешників було лише двоє, а інші – з числа бойовиків, які мали супроводжувати їх й американського шпигуна лише до кордону.
Мирон теж стріляв і, мабуть, одного таки завалив. Відчував внутрішню колотнечу всередині, але назовні по ньому навряд чи щось було видно. Побачив дірки у головах деяких трупів. Це була робота Марусі. Цікаво, де ж ця дівчинка навчилася так влучно стріляти?
Не було часу рахувати, хто кого вбив. Підполковник СБУ нашвидкуруч обшукав мертвих ефесбешників, дещо з їхніх кишень переклав собі. Він і дядя Славік мали ще доставити Ричарда Блейка в надійне місце. По дорозі спочатку висадили Марусю, потім Мирона – і українська диверсійна група розчинилась у часі й просторі.
24
Генерал інфаркту розплющив очі. Над ним схилилася Ліля, сумно усміхаючись.
– Ну що ж ти мене підводиш? – запитала вона. – Мені зараз не можна хвилюватися, ти ж знаєш.
Він пам'ятав, що йому стало зле. Потім, мабуть, втратив свідомість. Відтак була метушня, пов'язана, очевидно, з ним. Пам'ять час від часу поверталася до нього, але зараз він не міг відновити цілісної картини. Лише зрозумів, що знаходиться в лікарні.
– У мене другий інфаркт? – ледь чутно запитав, відчуваючи, що, крім Лілі, тут ще хтось є.
– До цього, здається, слава Богу не дійшло, – почув м'який баритон. Над ним схилився невисокий чоловічок у затемнених окулярах і з цапиною борідкою. – Маєте подякувати внучці. Вона все зробила швидко і професійно.
Генерал інфаркту хотів щось сказати у відповідь, але зовсім не мав сил.
Біля нього вже була медсестра, яка робила укол. Приємне тепло розливалося по всьому тілу. Генерал інфаркту хотів ще розмовляти з Лілею, принаймні бачити її, але очі самі заплющувались, і він знову поринув у забуття, де все було чудово і хотілося жити.
25
Дядя Славік з борідкою Хемінгуея сидів на лавочці біля свого будинку. Їхня компанія доміношників була сталою. Говорили про все і про ніщо, намагаючись оминати теми війни, Путіна, Росії. Здавалося, що тут маленький шматочок раю на землі, а пустопорожні бесіди не вітаються.
Став накрапати дощ, але доміношники не поспішали додому. Ото зайдеш у квартиру, а потім уже не вийдеш. І роки не ті, й ліньки, і дружин бояться. Вже не знати чого бояться. Всього. Снаряд чи куля ще не знати коли можуть залетіти і чи залетять взагалі, а страх поселився в душі. Здається, ніби вдома безпечніше, ніж зазвичай.
У дяді Славіка з борідкою Хемінгуея вдома лише дружина. У неї хворе серце. Їй не треба всього знати. Якби була здоровою, все одно нічого б не сказав їй. Колишній десантник звик тримати язик за зубами. Стара, як він лагідно її називає, може здогадуватися, чим він насправді займається останнім часом. Що в такій порі робити на дачі? А він каже, що їздив на дачу. Нехай здогадується. Вона в нього партизанка. Теж вміє мовчати.
Діти за кордоном. Якраз виїхали перед початком війни. Слава Богу, встигли. Хоча, здавалося, з документами не вдасться. Але всюди є добрі люди. І гроші, які допомагають добрим людям робити справи швидше, ніж зазвичай. Син на заробітках у Чехії, донька навчається у Польщі. За них він спокійний. Не знає, коли з ними побачиться. Головне, що будуть живими. Це справді головне. Раніше не задумувався, що є найважливішим на світі. З'ясовується, що життя. А за них нехай не турбуються. Нічого з ними не станеться аж до самої смерті.
Дощ таки вирішив настрахати більше, ніж кулі чи снаряди. Нічого робити. Доміношники розбрелися по своїх квартирах. Дядя Славік з борідкою Хемінгуея заскочив до під'їзду останнім. Ніби когось виглядав. Розумів, що наступне завдання буде не скоро. А може? Хотілося зробити побільше, поки живий.
26
Марта вже була вдома. З Олега зняли підписку про невиїзд, але він не поспішав із Києва до Львова. У телефонних розмовах казав Марті, що накопичилося багато партійних справ, але ось на вихідні він обов'язково провідає її. А на вихідні з'ясовувалось, що "Свобода" проводить якісь заходи і присутність на них Олега є обов'язковою.
Дні йшли за днями, і він усе рідше телефонував їй. Одного разу вона все-таки наважилась і запитала в нього, чи він її кохає. По той бік барикад зависла гнітюча пауза, після якої Олег сказав, що такі речі по телефону не обговорюють. Вони ще трохи поговорили, а потім він попросив вибачення, бо до нього хтось прийшов. Це був його останній дзвінок до Марти. Скільки потім вона йому не телефонувала, він ніколи не відповідав і не передзвонював. Марта зрозуміла, що Олег вніс її телефон до списку заборонених.
У неї часто боліла голова. Особливо нестерпними стали нічні приступи. Марта старалася зі всіх сил, аби мама не бачила її страждань.
Зрідка приходив лікар, виписував усе нові таблетки. Щоправда, грошей на них залишалося все менше й менше.
27
Зенон і Єлєна перестали зустрічатись. Так порадила Єлєна. З'ясувалося, що вона серйозно, як сама казала, поговорила з чоловіком, коли він дізнався про її зраду і хотів звільнити Зенона з роботи. Єлєна назвала його теперішніх і колишніх коханок. Він був здивований її поінформованістю. Стосунки між Зеноном і власником фабрики були напруженими. Звісно, не можна було й мріяти про кар'єрне зростання. Зенон намагався якомога рідше потрапляти йому на очі. Єдиною втіхою було, коли той їздив у так звані відрядження. Але й тоді Єлєна вже не кликала Зенона до свого кабінету. Взагалі вона стала поводити себе з ним зверхньо, ніби між ними нічого не було й не могло бути.
Завсідником кабінету за відсутності власника фабрики став трохи старший за Зенона німець. Він був високий і худий, а руки мав довгі й майже до самої землі. Все його обличчя було всіяне веснянками. Зенон не міг зрозуміти, що Єлєна знайшла в ньому, але мусив змиритися з ситуацією. Спочатку це було важко, бо він усе-таки прикипів до Єлєни, але з плином часу розум підказував йому, що все що не робиться – на краще. Мабуть, так і мало бути. Він працює. З Німеччини його не вигнали. Христина скоро народить йому сина.
І все б нічого, коли б він випадково не прочитав переписку дружини з якимось Зоряном, коли Христина забула закрити ноутбук.
28
Вересень заповідався на те, щоби стати тривожним місяцем.
Людмила Іванівна побоялася повертатися до Донецька і Марійку не відпускала. Втім, вона як мама розуміла, що якби донька хотіла поїхати, то вже давно би це зробила. Але з кожним днем наростала лавина чуток про зникнення проукраїнськи налаштованих людей, зґвалтування, відібрані квартири і машини. Хто вирвався з пекла, навряд чи хотів повертатися назад, навіть якщо не потрапив до раю.
Тижнів два тому до Людмили Іванівни завітав директор сільської школи. Здавалося, це переляканий на все життя чоловік. Його очі бігали туди-сюди, ніби він постійно вишукував потенційну небезпеку для себе. Директор школи запропонував Людмилі Іванівні посаду вчителя української мови та літератури. Оскільки охочих більше не було, то вона могла мати півтори ставки й, отже, непогану зарплатню, про що в Донецьку можна було лише мріяти. Її застали зненацька з цією пропозицією, й Людмила Іванівна не дала однозначної відповіді, хоча в глибині душі розуміла, що діватися нікуди, доведеться залишатися в селі й тут учителювати.
Але через два тижні ситуація змінилась. Коли Людмила Іванівна прийшла до школи, їй здалося, що директор, побачивши її, не на жарт перелякався. Його очі бігали ще швидше, ніж тоді, коли він був у неї в хаті. З його лепету Людмила Іванівна зрозуміла мало, але головне. Обласний відділ освіти переглядає програму з української мови та літератури, так що, мабуть, півтори ставки навряд чи буде. Коли ж Людмила Іванівна заїкнулась, що працюватиме і на ставку, і навіть якщо буде менше годин, директор школи поспішив виправдати себе, сказавши, що вже прийняв на роботу іншу вчительку. Вона із сусіднього села. Щоправда, викладала там зарубіжну літературу, бо свого часу закінчила філологічний факультет за спеціальністю "російська мова та література", але що ж робити, тепер такі часи, а він не хоче нариватися на неприємності.
Останню фразу директор школи сказав твердо, дивлячись Людмилі Іванівні прямо в очі. Здавалося, що страх покинув його. Але вже наступної миті чоловік став таким, яким був. Його оченята забігали, вишукуючи потенційну загрозу, а сам він втиснувся у стіл, готовий у будь-який момент пірнути під нього в разі небезпеки.
29
Першого вересня Петро Порошенко на зустрічі з керівниками фракцій у Верховній Раді України заявив, що не вводитиме військового стану.
Того ж дня президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу в інтерв'ю італійським засобам масової інформації заявив про погрози Путіна: мовляв, якби він хотів, то взяв би Київ за два тижні.
Ці дві новини генерал інфаркту почув, коли Ліля привезла його з лікарні додому. Спробуй тут збережи серце!
А ще несподівано приперся Іван Андрійович, ніби чатував, коли генерала інфаркту таки доставлять додому.