Це паливо і донині лежало б на даху. І тоді про пуск блоків і мови б не могло бути. Паливо, що лежало на покрівлі, до речі, загрожувало і Києву: в разі сильних вітрів його б здувало і несло на місто.
Поблизу блока стояли величезні західнонімецькі крани "Демаг". Вони вкрай були потрібні на будівництві саркофага. Наша робота на покрівлі давала змогу вивільнити "Демаги" для зведення саркофага. "Демаг" нам поставив роботів лише для даху. Роботи... Спочатку ми на них понадіялися, але... Ви знаєте цей анекдот про роботів, що зійшли з розуму?
— Знаю.
— З розуму вони не зійшли, але розуму в них явно бракувало. Часто відмовляли... Довелося покладатися на людей. Людина була, є і залишається найбільшою силою на землі. Навіть в умовах підвищеної радіації".
Юрій Борисович Андрєєв1, підполковник Радянської Армії:
"28 травня 1986 року я приїхав у Чорнобиль. Ввійшов до складу спецгрупи військових спеціалістів. Сам я потомствений військовий, родом з Пітера. Батько був військовим мо-
1 Ю. Б. Андрєєв — нині заступник генерального директора ВО Спецатом" у Чорнобилі,
ряком, прадід — артилеристом. Ходить такий поголос, що він служив разом з Львом Миколайовичем Толстим... Нас прибуло в Чорнобиль десять офіцерів. П'ять чоловік залишилися на штабній роботі, а п'ять — на станції. В тому числі один лікар. Ну, лікар мав надто докладну інформацію, у нього тремтіли губи, він був увесь блідий і повторював одне слівце: "П-п-по-лу-тоній, п-п-полу-тоній..." І він зник по дорозі...
У Зоні я одразу ж пригадав фільм Андрія Тарковського "Сталкер". І себе ми називали "сталкерами" — і Юра Самойленко, і Віктор Голубєв, і я... Всі, хто ходив у найбільш злачні місця,— сталкери. Перше, що я побачив на станції,— собаку, який біг повз АПК-1. Чорний собака, він хилитався, його всього вимотувало, він обліз... Видно, схопив чимало... Нам, військовим, належало провести ретельну дезактивацію АЕС. Але як її зробити? Досвіду не мали. Ми були "голенькі" — всі задачки новенькі. Що робити, наприклад, з цими бісовими дахами? Адже з них "світило" так, що в приміщеннях під цими дахами перебувати було неможливо, особливо зросла гострота цієї проблеми, коли почалося будівництво саркофага.
Роботи давали цілком фантастичні дані, я їм не вірив. Треба було самому провести розвідку, зрозуміти, що до чого. Всередині червня разом з лейтенантом Шаніним я намагався полити один дах соляркою. Нічого не вийшло. На тому даху було ще більш-менш затишно: можна було перебувати п'ять-десять хвилин. А що ж до дахів головного корпусу, на них ніхто не виходив. Абсолютна невідомість. Тому я вирішив вийти на дах другого блока.
Правда, мені сказали, що дозиметристи там уже були. Я йшов спокійно, можна сказати, безтурботно, поглядав на прилад. Але відчуваю — щось не те. Підіймаюся крутими гвинтовими сходами на дах. Іду в білому костюмі. І раптом бачу — переді мною величезна павутина, міліметрів п'ятсот діаметром, гарна, чорна така. Вона у мене на грудях отут відбилася, і я зрозумів, що ні біса, ніхто сюди не ходив. На що міг напоротися? Можуть бути такі джерела радіації, які дають потужне спрямоване випромінювання. Якщо такий потужний промінь потрапить на якийсь нервовий вузол, можеш втратити свідомість. Ну, й невідомість... Але на цей час у мене з'явилося вже відчуття... як би його назвати... розподілу радіації, чи що.
Отож іду. На мені звичайний білий комбінезон. Ніякого свинцю надівати не можна було, тому що це дуже сковувало рухливість. Єдині ліки від усіх лих — миттєва реакція. Ми, сталкери, в принципі навіть не за самим рівнем радіації орієнтувалися, а за початковим рухом стрілки. В цьому був професіоналізм, інтуїція. Коли потрапляєш у потужні радіаційні поля, стрілка починає рухатися. Ось вона пішла різко — і ти знаєш, що тут треба стрибнути, тут перескочити швидко, стати за ріг, там, де менше. Навіть у найнебезпечніших місцях були тихі закутки, де можна було навіть перекурити...
Ми там не розподілялися — хто розвідник, хто науковий співробітник. Перед нами було поставлене конкретне завдання. А для того, щоб його вирішити,— що ж робити на даху? — потрібні були точні дані. Хто мені їх дасть? Ну, яке я мав право послати підлеглих, не будучи там сам? Наприкінці червня я зрозумів, що як не крутися, а треба йти тепер на дах третього блока, на межу з четвертим. Саме першого липня виповнилося двадцять п'ять років моєї служби в армії. Я подумав, що сьогодні, хлопці, пора. Більше тягти не можна, і мені треба тюпачити на цей дах.
Рушили до даху машзалу. В районі першого блока було ще нічого. Легка прогулянка. Я там залишив хлопців: Андрія Шаніна,— він хлопець молодий, мені не хотілося тягти його туди,— і полковника Кузьму Винюкова, начальника нашого штабу. Він взагалі не зобов'язаний ходити туди, але він просився. "Хоч трохи, — каже,— пройду з тобою". Але за межами другого блока радіація почала різко зростати — вже траплялися шматочки графіту.
Одне слово, залишив там хлопців, а сам пішов нагору. На вертикальній стіні була пожежна драбина, метрів дванадцять. Я по ній доліз до половини і зрозумів, що справа серйозна... Після вибуху кріплення повискакувало з бетонної стіни, і вона метлялася... Зі мною був прилад, а лізти по хисткій драбині з приладом було страшнувато. Адже висота величезна.
Я був у білому комбінезоні, білій шапочці. Там інакше не можна. Усі ці пусті історії про свинцеві штани — дурниці. Фантома можна послати на невелику відстань, метрів на 15–20. Більше людина в такому одязі не пройде. Самі лише свинцеві труси важать двадцять кілограмів. А мені потрібна була рухливість. Отже, заліз я нагору. І перше відчуття — чисто інтуїтивне — тут стояти не можна. Тут небезпечно. Я стрибнув, проскочив метрів три вперед, дивлюсь — рівень трохи нижчий. Єдиний прилад, якому я довіряв,— це ДП-5. Життя йому своє довіряв. Потім, після першої мандрівки на дах, я інколи брав з собою два прилади, бо одного разу прилад збрехав.
Як виявилося згодом, я правильно стрибнув уперед, тому що під цим майданчиком, куди я вибрався, лежав шматок твела — тепловиділяючого елемента. Тільки не такий, як описують деякі ваші колеги по перу... Один з них написав, що перед його героєм лежав 20-кілограмовий твел! А твел — це трубочка завтовшки з олівець, довжина якої три з половиною метри. Трубка сама з цирконію, це сірий такий собі метал. А на дахах — сірий гравій. Тому уламки твелу лежали, як міни: ти їх не бачив. Неможливо було їх відрізнити. Тільки по руху стрілки — ага, ось вона здригнулася — мізкував. І відскакував. Тому що якби став на цей самий твел, то міг би і без ноги залишитись...
Ну, я пострибав по цьому майданчику, зрозумів, що там не такі вже й жахливі рівні, і спустився вниз по драбині. Найголовніше визначив. Це було дуже важливо, бо відкривало шлях людям, вони могли працювати на даху. Нехай незначний час — хвилину, півхвилини, але могли. Саме тоді Самойленко зайнявся очищенням дахів, і ми з ним одразу сконтактувалися.
— Отже, найнебезпечніший був твел?
— Усі тоді боялися і шматків графіту. Коли я вперше вийшов на цей дах, також відчув, що позаду щось недобре. Повернувся, дивлюся — за півтора метра від мене шматок графіту. Схожий на конячу голову. Великий. Сірий. Оскільки відстань лише півтора метра, мені нічого не залишалося, як заміряти його. Виявилося 30 рентген. Тобто не так і страшно. До цього вважали, що на графіті тисячі рентген. А коли знаєш, що лише десятки рентген,— ти вже відчуваєш себе інакше. Потім що я вже робив? От ідеш десь за маршрутом — лежать шматки графіту. А ти знаєш, що вертатися доведеться цим же шляхом. Щоб зайвий раз не "світитись", ногою його стусонеш — він і відкотився. Але якось я на цьому дав маху: на "етажерці" мені трапився один шмат, я його ногою я-як штовхну, а він, виявляється, прилип до бітуму. Вийшло, як у кінокомедії.
А взагалі-то важко було. Бета-опіки. Горло весь час було закладене — хрипкий голос. Але я сприймав це як елемент неминучого ризику. Ти все знаєш, усе розумієш. Коли стоїш на опроміненні, знаєш, що у тебе є організмі коїться, знаєш, що опромінення в цю мить ламає твій генетичний апарат, що все це загрожує наслідками на раковому рівні. Відбувається, сказати б, гра з природою. Ти почуваєшся як на війні. Що допомагало бути спокійним? Тільки знання. Ти знаєш — ти зробив цю роботу, ти сюди зайшов, заліз, схопив оте й оте, а міг би, якби був дурніший, схопити в тисячу разів більше. Саме це відчуття дуже сильне — що ти виграєш, цю війну, що ти здатний це зробити, що можеш перехитрувати природу. Ось саме це відчуття весь час керувало тобою. Постійне відчуття боротьби. І було розуміння того, що ти хоч чим-небудь прислужився справі на больовій точці планети. Виграв бій. Просунувся хоч на міліметр уперед.
Я спізнав у Чорнобилі почуття братерства, яке виникло серед сталкерів. Тепер спробуйте, нас із Юрою Самойленком посварити — не вдасться. Ми пройшли з ним через таке...
Людина за своєю природою складна... Що таке небезпека? Вона і сковує, і тисне на тебе, а з другого боку — примушує швидше розв'язувати технічні, інженерні завдання. І це надає тобі впевненості. Відчуваючи впевненість у собі як спеціаліст, ти краще почуваєшся і як людина. Я помітив: чим людина була технічно грамотніша, тим спокійніше вона почувалася в Чорнобилі".
ЛЕГЕНДА ПРО ЛЮБОВ
Запустіння чорнобильських дворів, устелених чорними яблуками-падалицями. Купи мотлоху не задвірках гуртожитків: викинуті респіратори, старі речі, що "фонують", понівечені, розграбовані легкові автомобілі з намальованими на бортах номерами, стоси казенних пожовклих паперів— залишки зниклого назавжди "довоєнного" побуту. І портрет Брежнєва, що вінчає одне з таких радіоактивних звалищ...
У дворі одного з гуртожитків я побачив типово чорнобильського аборигена: хтось у чорному безформному комбінезоні, шапочці, респіраторі, гумових чоботях, з дозиметром на грудях підійшов до колонки з водою. Нахилився. І раптом я розпізнав обриси жіночого тіла — незнищенно прекрасні ознаки життя і любові. Цей хтось скинув шапочку та респіратор — і золотисте волосся розмаялось на вітрі, засвітилося на сонці. Незнайомка підставила руку під струмінь води й усміхнулася.
Господи, яким генієм чистої краси видалась мені ця звичайна жінка тут, у Чорнобилі! Що привело її сюди? Професійний обов'язок, авантюрна пристрасть до гострих відчуттів, любов?
Жінка в Чорнобилі...