Але ж то було інше, зовсім інше! Він любив її — тепер він був у цьому переконаний — з першої миті, з першого погляду, як побачив. Він сказав, що вже любить її дітей і що вона мусить бути його дружиною. І він потім, у мріях, малював собі, що у них будуть і спільні діти — Літині і його, але він любитиме всіх однаково. Обов’язково будуть і обов’язково однаково любитиме всіх, бо це її, Літині. Він згадав слова старого полковника, який іноді напідпитку любив повчати своїх "хлопчиків":
— Робіть що завгодно, гуляйте, поки молоді, закохуйтесь, а одружуйтесь лише з тією жінкою, з якою вам самим захочеться мати дітей, щоб саме вона стала матір’ю вашого сина.
На жаль, він не думав про це, коли женихався до Ади, він просто не замислювався над цим, і щодо дітей не відчував ані бажання, ані небажання. Вони якось і не говорили ніколи про дітей. Будуть, то будуть. Як у всіх. Можливо, Ада і не поспішала б з дітьми, не той був характер.
А побачивши картку Літи з дітьми, він почав думати і про це.
І раптом оця Таїсія, наче залізла брудними руками в душу. Що, вона його "курікулем віте" зарані прочитала і про всі медичні анамнези дізналася? І вирішила, що підходящий "по всіх статтях".
— Я знаю, що ви жонатий, але ж хіба чоловіки і до одруження, і після не грішать ніколи на стороні? — спитала вона ущипливо. — Я таких щось не стрічала.
Так вона, ще й припускаючи, що він жонатий, лізе з такими бажаннями?
Він вирішив, що з нею треба говорити напрямки, нехай це буде і образливо для неї. Але дивно, він відчував образу і за себе, і... за Літу. Начебто його спокушали на зраду Літі, начебто вона насправді його дружина, як він плів. Він таки сказав неприємні речі, але спокійно і чемно.
— Звичайно, я не був невинним хлопцем до одруження, але я знаю, що байстрят у мене не було і ніколи не буде. А тепер, коли я одружений, коли ми любимо одне одного, так щоб я розкидав байстрюків, тому що якійсь жінці заманулося! Пробачте за одвертість і за точні вирази, але ви підкреслили, що ви без забобонів. Те, чого ви бажаєте, абсолютно неможливо через мої старомодні забобони. Будьте ласкаві, забудьте цю розмову і ніколи зі мною не говоріть про це.
Вона його зненавиділа, коли стрічала, презирливо усміхалася і ледь кивала головою на чемне, але байдуже вітання. Він не звертав уваги, але обурено розповів Борису Степановичу.
— Чого ти так розпалився? Може, й справді самостійна жінка хоче мати дитину, не сподіваючись на шлюб, — намагався слабенько виправдати Борис Степанович свою знайому, хоча сам був здивований її вчинком.
— Ну, то й що? Я якийсь племінний жеребець?! — з обуренням трохи не закричав Ігор. — Ще й каже — "мені не потрібні ніякі почуття". Правда, може, коли б вона сказала, що відчуває щось до мене, я б і тоді, звичайно, не погодився, але якось би пом’якшив усе.
— Та вона, напевне, втюрилася в тебе по вуха і вирішила заполонити у такий спосіб. А губа в неї не з лопуцька, мене, рудого, так не обрала, а найкрасивішого, — сміявся Борис Степанович. — А втім, Гарька, ти такий став нестримний на язик. Солдати, звичайно, в захопленні, кажуть про тебе — "та це ж наш капітан, що вміє так чемно та ще й по-французьки лаятися". Про жеребця, я сподіваюсь, ти їй не сказав?
— А чорт його знає, пам’ятаю, що хотів вилаятися міцніше, та стримався. Правда, сказав точними словами, що байстрюків не було і не буде. Ти солдатів наших згадав, ніколи я нікого з них ще не лаяв. Це при них отого жевжика поручика, що приїздив зі штабу і просто знущався з нашого караульного, найспокійнішим тоном послав, ну, сам розумієш куди, та й додав ще чемніше по-французьки: Vous me comprenes, monsier , і що такого ставлення до нижчих я не терплю, і знову додав нашою великою російською мовою кілька класичних слів, а потім знову: Allez vous, s’il vous plait, je vous prie , і ще раз по-російськи. Солдати це чули і пройнялися до мене не просто повагою, а щирою любов’ю, бо та штабна гнида вже не одному далася взнаки. Його, виявляється, знали.
— І він тобі нічого?
— А що б він? Може, і зробив би яку капость, так його кудись перевели. І я був такий чемний, мабуть, він вирішив — маю якусь руку нагорі, краще не чіпати.
Ні, цими спогадами він не поділиться зараз з Літою, може, вона і посміялася б, але які недоторканні і небезпечні питання вони можуть зачепити, що буде потім... після війни...
Та хіба він мріяв про таке щастя, яке йому випало зараз?
От вона тут, коло нього, голівка на його плечі. Він подумав — "це її законне місце". І він боїться поворухнутись, дихнути голосніше, щоб не потурбувати, і хоче вловити її перший погляд після цієї ночі, а зараз хай спочиває.
Вона відкрила раптом очі, побачила його і всміхнулася.
Він поцілував її обидві долоньки. Доброго ранку, моя радість!
* * *
Вже був справжній ранок, хоча сіренький, пітерський, але їм було байдуже, що там за вікнами. Вставати ще не хотілося.
Лежали поруч такі рідні, близькі, заспокоєні.
— Уяви тільки, — мовив Ігор, — коли б я не зайшов до музею — страшно подумати!..
— І я б могла не зайти туди, коли б не згадала чудернацьке Галинчине доручення.
— Як я її люблю за це, твою Галинку, я їй мушу обов’язково передати якийсь подарунок. Хлопчику, звичайно, також.
— Що ти вигадав? Я їм везу і ще куплю деякі книжки, які вони бажали мати.
— От і купимо разом книжки і все, що підкажеш. Ляльку? Ти казала, що вона любить ляльки.
— Нізащо, як би це виглядало!
— Ти не скажеш, що від мене. Дійсно, вони ж мене не знають, але я хочу їм щось купити! Хіба цього не можна?
— Ні, ні, ні! — категорично заперечила Літа. — Гарику, я боюся за себе, я дивитимусь на ці речі, думатиму про тебе, і мені буде дуже важко, ще важче. Ні, ні, і це якось негарно везти від тебе подарунки, я не можу пояснити, але не треба.
Він уже й не питав, чи може він щось їй подарувати, було ясно і без слів, що не може.
— Але ж ти знаєш, — швидко заговорила Літа, відчувши його настрій, — ти даремно кажеш, що вони не знають. Олесик дійсно не знає, а Галинка — вона переживала за тебе торік. Адже вона і Жечка, моя хрещениця, все чули, коли я розповідала бабусі, моїй мамі, про монастир.
— Ти розповідала? — здивувався Ігор.
— Аякже, мама відразу збагнула — трапилось щось надзвичайне, бо я зовсім не збиралася так швидко повертатися, а про показові уроки я могла тільки в монастирі наплести, щоб ніхто ніякої підозри не мав. Я чесно сказала мамі, що я сподобалася жениху...
— "Сподобалася"! Знайшла слово!
— Ні, я трошечки не так сказала, — призналася Літа, — я сказала мамі правду, бо повірила, що ти мене полюбив, хоча не казав мені про це. Ти ж, правда, мені цього не казав, не роби такі очі, я все, все добре пам’ятаю. Ти казав, що не можеш вінчатися з Адою, бо думаєш тільки про мене. Я не знала, що мені робити, і тому втекла. Я не хотіла робити лиха Аді, матері Серафимі. Я гадала — я поїду, і все буде гаразд. Я не могла переступити через чуже життя.
— І що ж твоя мама?
— Вона сказала, що я зробила правильно. Мама особливої ваги нічому не надала, вона звикла, що і до мене, і до сестер залицяються завжди і що я завжди всіх на сміх здіймаю. За мене мама найспокійніша, а от дівчатка, ці маленькі жінки, особливо Галинка моя, мабуть, відчули, що тут все не так і нічого смішного нема й не буде. І потім вони, дівчатка — Галинка і Жечка, все вигадували самі, що потім з тобою було і як би так придумати, аби усім стало добре. А як почули, що ти лежиш, це Володька приїхав, розповів, Галинка так журилася. Не знаю, хто більше — я чи вона.
— Ти журилася? — спитав схвильовано.
— Дуже. Тільки ніхто не бачив і не знав, — вона притулилась до нього. — От раз уже в ліжку, Галинка зі мною спить...
— Ви удвох спите? — запитав Ігор, ніби між іншим.
— Ні, утрьох. Я, Галинка і Мишук.
— Це твого чоловіка так звати? — намагаючись вимовити абсолютно байдужим тоном, спитав він.
— Ха-ха-ха! — нестримно зареготала Літа. — Ну, що ти, це ведмідь, улюблений Галинчин великий ведмідь. Вона його завжди вкладає поряд. Я його колись привезла їй з Петрограда. На щастя, цього разу вона доручила легше завдання — в музей, і воно справді вийшло на щастя.
Вона дивилася на нього такими очима, що він уже не насмілювався нічого питати про чоловіка. Щось там не так, як у всіх! І потім Літа так весело розповідала.
— А що вона замовила привезти? — він все-таки примудриться щось подарувати.
— Гоголя. Уже період Чарської минає. У нас є, звичайно, Гоголь. Але Галинка каже — я чорного Гоголя боюся, у нас старе видання, і там дійсно такі страшні ілюстрації до "Вія", до "Страшної помсти". Вона завжди на ніч виносить цю книгу зі спальні. Вона взагалі страшенна боягузка, коли мене нема, — скиглить, щоб Олесик дав руку, його ліжко поряд стоїть, або щоб бабуся з нею полежала. А я теж без Галинки не можу, ми в ліжку завжди ділимося своїми секретами. Це ж я тобі про інше почала, а ти мене своїми питаннями збив, — вона насварилася на нього пальцем. — Тоді, після монастиря, я вже казала, дівчатка довго не могли заспокоїтися і чомусь найдужче тебе жаліли.
— Ну, а кого ж було жаліти, як не мене? — напівжартома, напівсумно мовив Ігор.
— Не говори так, я тобі краще про Галинку докажу, ти сміятимешся. Вона раптом питає мене: "А Вітик схожий на Ігоря Павловича?" Це в їхньому дитячому товаристві два сусідські хлопчики — Вітик-"великий" — старший трохи за неї, і Віктор-"малий" — молодший, у неї закоханий. Вона більше дружить з великим, ми його навіть зятьком звемо, а її в його сім’ї невісточкою звуть, і вони не сердяться, наче так і має бути. Це так смішно — їхні дитячі романи, переживання. От навіть спитала мене, чи схожий її Вітик на Ігоря Павловича.
— І що ж ти?
— Я кажу: "Вітик — ще хлоп’я!" — "Так що? Коли Ігор Павлович хлоп’ям був, він на Вітика був схожий?"
— Я можу просто запишатися, якщо вона мене зі своїм Вітиком рівняє! А тепер ти їй скажеш щось про мене?
— Ні! — твердо і серйозно відповіла Літа. — Нікому нічого. Це вже так обернулося все по-справжньому. Нам самим треба впоратися. Поки що ніхто нічого не повинен знати. Поки що, Гаричок, рідний мій, інакше всім буде боляче, важко і без всякої рації. Хай скінчиться війна. Головне, щоб ти повернувся живий і здоровий.