Най усі виздихають! Нема їм прощення за то, що з нами зробили!
— Ой Іване, бійся Бога! Якби хто вчув, що ти кажеш! Петрусю, нікому не кажи!
Пам’ятаю, я сказав:
— Я не такий, як дурний Гаврило!
— Ні-ні, у твого вітця розум помутнів з великого болю. Не слухай його!
— Ніколи ще мій розум не був такий ясний!
І тато закрив очі.
Мама поплакала й пішла виганяти корову. Пасла коло нас, аби далеко не відходити. Тато вже був такий слабий, що ледве дихав. Я сидів коло нього і не знав, як відогнати муху, що лазила в нього по носі. Махав галузкою, аж тато се почув і спитав:
— Доста. Де мама?
— Пішли виганяти корову.
— Добре. Візьми мене за руку.
І сказав:
— Усьо, що маю, віддаю тобі!
Більше нічого не говорив. Орку, я забув ці послідні слова! Одразу по тому тато заснув, а я коло нього, хоч був білий день. Заснув, тримаючи його за руку. Мене збудила мама, а тато вже заснув навіки. Сі слова я згадав аж тепер! Ти знаєш, що вони означають?
— Що? – тихо відгукнувся Орко.
— Тобі їх казав вуйко Митро? Коли ти видівся з ним на мості?
— Там не було жодного вуйка Митра! – викрикнув Орко. – Чого ви причепилися до мене, тату?
"Бреше, — подумав Петро. – Або з ним сталося те, що й зі мною."
— Добре, — зітхнув він, — я все повів тобі про твого діда. Мусиш знати, за що нас люди так ненавидять. Коли їм добре, вони нас не знають. Але, як тільки неврожай, моровиця, то шукають винних. Не думають, що то можуть бути кара Божа чи Боже випробування. Отець передав мені свою силу, бо зачав би ходити по смерті. Опирі се нечасто роблять. Проте я не хотів би користатися з тієї сили. І зовсім з того не тішуся...
— Чому, тату?
— Бо то сила не від Бога. Її забагато на одне людське життя. Чому так є, не знаю... Може, є десь книжка, в якій усе написано. Але простому чоловіку ліпше то не знати.
Деякий час вони йшли мовчки. Потім Орко спитав:
— А що було далі, тату?
— Через тиждень приїхали урядники й забрали тих, хто палив до Самбора. Бо ж то було убійство, як не як.
— А Гаврила теж забрали?
— Та де там! Десь щез. Казали, що за таке можуть скарати на горло, але найшли адуката , і той сказав, що колись був перед тим закон – палити опирів на терновому огні. Старий закон важніший за новий. Навчив хлопів, що говорити на цісарському суді, а сам утік, бо мав би за свою підказку дуже велику біду. А тим нич не було: відсиділи пару місяців у криміналі. Якби не вмер нагуєвицький священик, може, й нічого не сталося, бо отця Василія дуже шанували в селі. А в Ясениці священик сказав: "Паліть мене разом з ними!" І минулося.
— А в Урожі?
— Де би позволив старий єгомость, чи тоді молодий ще, отець Антоній! Зараз після похорону мама забралася до Урожа. Казала, що їй встидно людям в очі дивитися.
— А їм не встидно було?!
— Мовчи, Орку, ти ще не знаєш, які є люди!
Удома Петро нагадав синові:
— Пильнуйся, Орку! Будуть тебе кликати – не йди. Не вір нікому. Я так думаю, що нам ліпше поїхати до тої Америки, але про се – ні слова! Не знаю, що там сталося з паном вчителем, але на нас вже криво дивляться. Не доведи, Боже, ще якогось нещастя. Отець Антоній не зможе нас порятувати...
— Ви направду хочете до Америки? Не дурите?
— Йди подивися, як там кінь!
"Овва, — подумав собі Петро. – З конем нас не пустять на корабель. І стало йому шкода Гривка, бо виплекав його з малого лошатка і дбав за нього більше, ніж за рідних дітей.
...Отець Антоній побачив їх обох на вечірні: Петра з Орком. Людей прийшло більше, ніж звичайно. Вони чекали не так служби, як того, що скаже священик після неї. Руки в отця Антонія тряслися, виглядав постарілим, і голос мав слабший, ніж звичайно. Мучило його не те, чи сподобається проповідь, а мав сумнів, наскільки вона відповідає його сану.
— Дорогі браття і сестри! Прочитав я нині давні записи у тій книжці, про яку ви всі знаєте, і спитав себе: нащо? Невже для того, щоб ми з вами пам’ятали, як усе було, і не розказували дітям байок? Се також потрібно. Але коли я порівняв давні записи з новими, то побачив, що ви стали мудрішими, і я так само. Я вже старий чоловік й незабаром постану перед Господом, а в такому віці не бояться нікого, окрім Нього. Нам нині усім тяжко на серці: вмер учитель, що 15 літ учив наших діточок. І добре вчив! Одинокий вдовець, він лишився тут і не поїхав нікуди шукати ліпшого місця. Не був він нашого віросповідання, але в Урожі на те ніхто не зважав. Поляки ходять до костела, жиди до божниці... Не в тім річ. Урядники знайдуть причину цієї трагедії, і ми всі мусимо з тим погодитися й молитися за упокій близької нам людини, а як не знайдеться родини, поховати пана вчителя на урізькому цвинтарі.
Тепер про ті речі, які тривожать вас найбільше. Був у нас двадцять літ тому один випадок, коли пропала дитина, п’ятилітній хлопчик. Ціле село шукало його і не знайшло. Нещасні батьки поїхали до ворожбита, і той їм сказав, що дитина вже не жиє і винна у тім жінка з чорними очима на ймення Олена, котра, як ви кажете, потинає людей. Пам’ятаєте? Мусите пам’ятати, особливо, ті, хто сидів за неї в криміналі. Малий пішов до баби в Лукавицю і там сидів, сказавши, ніби мама сама його послала до неї. А згадайте звірства, що чинили у Нагуєвичах під час холери. Той, хто був на війні, знає, що вона може зробити з чоловіка кровожерну істоту. Лиш Бог дарує чоловіку життя і лиш Він його відбирає. Як завтра станеться, не дай, Боже, якесь нещастя, подумайте добре, перш, ніж шукати поміж себе винних. Я знаю, що злий дух тільки й чекає, аби хтось із вас пустив до свого серця ненависть. Він тішиться, як люди хапають сокири для помсти, як слухають ворожбитів і відьом, а не слова пастиря. Живучи поміж вами, я теж вірю у те, що ви вірите, і знаю, що є одержимі злим духом, і є люди, котрі іменем Бога вдаються до чарування. Остерігайтеся їх, браття і сестри! За те Бог їх буде судити, а не ви. Якщо поліція встановить, що вчитель був замордований, то винного будуть шукати межи вами. Мусите то витримати гідно. І пригадайте, як тридцять літ тому отець Миколай з Ясениці став навпроти громади і мовив: "Як хочете палити опирів, то спаліть мене перед ними!" Так мовив сей мудрий і скромний Божий слуга, і громада його послухала. Якщо хтось із вас має ненависть у серці, то ліпше висповідайтесь переді мною нині чи завтра, і я вам поможу скинути тягар з душі. Чуєте? Йдіть з Богом!
На якусь хвилю у напівтемряві церкви отцю Антонію привиділось, що він бачить не людей, а звірячі морди: свинячі, конячі, вовчі, як то говорив недавно пан фотограф. Єгомость перехрестився, і мана зникла. Паламар почав гасити свічки, а люди посунули з церкви, озираючись і перешіптуючись. "Бойки не такі прості, сину, — казав покійний тато. – Не люблять, аби над ними хтось стояв. Перше в них самих мусить перекипіти, а потім хоч до рани прикладай. З ними треба ласкаво..."
— Господи, прости мене грішного! – закликав у відчаї отець Антоній.
Петро з Орком лишилися стояти коло дверей.
— Ходім до мене додому, — сказав єгомость і вийшов перший.
Надворі стояла купка людей. Вони про щось жваво радились.
"Недобре, що єгомость дбає за тотих, — почув їхні думки. – А до нас йому байдуже. Чим він так їх собі сподобав?"
"Так, недобре, — згодився отець Антоній. – Можуть піти чутки. Було колись, люди договорились до того, що настоятель василіянського монастиря у Дрогобичі – найстарший опир, і той мусив півроку не виходити звідти... Нема межі людській недоброзичливості. "Сину мій, — повчав його батько, — ті люди — як діти, а діти заздросні й уперті. Не треба їх боятись, а дбати, аби вони тебе шанували." "А чи є надія, що вони виростуть?" "Вони ростуть, але так помалу, як дуби. Може, як добре пильнувати, за літ двісті доростуть. Але тоді може статися те, чого я найбільше боюся. Не лишиться в них страху Божого, як в інших народів, таких, як американці. І так зле , і так недобре."
Священик відійшов убік. В голові його гуділо, а ноги були, як з вати після тої промови. Стало йому страшно, бо старість насувалася до нього, як гроза: щойно була в Нагуєвичах, а зараз уже в Урожі. Люди щезли, паламар закривав церкву. І не видно було Петра й Орка. Може, вони не почули, що він казав? Може, він про це лише подумав? Паламар узяв в одну руку ключа, у другу — ліхтарку з нафтою, що її колись купив священик у Бориславі, вподобавши, як вона ясно горить, і не боїться ні дощу, ні вітру. Обоє пішли до попівства.
— Слухай, — сказав отець Антоній, — хто був нині у церкві?
Се не здивувало паламаря, бо увечері людей мало, і треба ощадити на світлі, щоб вистачило на свята й парастаси, а єгомость мусить знати, хто ходить до його церкви. Він почав перелічувати кожного. Безуб’яків не назвав.
— Може, ти когось забув?
— Що собі єгомость думає? – розсердився паламар, ще молодий чоловік. – Хіба я щось колись забував?
Гриньо був язикатий, але не гірший від інших паламарів. Мав п’ятеро дітей і через се був трохи нервовий. І дбав про храм Божий, як про власну хату.
— Ну-ну, не гнівайся! Мені здалось, що нині було більше людей, ніж звичайно.
— Ага, — буркнув паламар.
Довів отця Антонія до ґанку, звідки падало світло на скроплене дощем гілля, що застигло в молочно-білому тумані, попрощався і пішов. Кроки його заглушило повітря, пересичене водою. Священик прислухався. Від тієї тиші йому стало недобре. У такій тиші нічого не росте. Він уже натиснув на клямку, коли по освітленому ґанку сковзнула тінь, точніше дві тіні: безгучно, безшелесно, але від того йому аж завмерло серце у грудях і затерпли плечі. "Господь зі мною!" – прошепотів розпачливо отець Антоній і ступив у сіни.
...Був цей вечір не лише для священика тяжким, смутним і прикрим. Пан Болеслав сидів у своєму покої й читав. Удень він навіть не виходив. Постояв трохи на терасі, дихаючи згубним для нього вологим повітрям, спостерігаючи, як туман усе щільніше огортає міст і підбирається до стаєнь та комор. Не чувся гірше, ніж звичайно. Один момент йому навіть здалося, що зможе прижитися у цьому тихому сонному світі. І від суєти його оборонять слуги, не жадібні й не хитрі, вірні своєму домінусу. Малися на увазі дворецький і ключниця. Інших пан Болеслав навіть не знав на ім’я: жили вони, як усі люди, спали вночі, працювали удень.