На кучерявому з сивиною волоссі на скронях лишилися прим'яті сліди рук.
Щоки Ніни знизу біля самої шиї смугляво горять. Але вона ще з більшою незалежністю стулює дитячі уста й сміливо зустрічає погляд Крука.
— Мені здається, Прокопе Панасовичу, що ви за щось мною невдоволені й що моя служба взагалі у вас зайва. Тому заявляю вам, що служити більше не можу.
Прокіп Панасович з чудним виразом очей усе дивиться на неї. І не то насмішка, не то сум у цих незвично-тихих, пукатих очах. Заява Ніни ні трішки не дивує й не турбує його. Він стомлено підводиться й проводить рукою по чолі.
— Ви помиляєтеся, панно Ніно: ваша служба потрібна, і ніякого невдоволення в мене проти вас немає.
Ніна вперто поводить головою.
— Ні, є! Ваше поводження зо мною тепер зовсім не таке, як раніше. Ви майже не балакаєте зо мною. Враження таке, що я вас просто дратую собою.
Горіння лиця вже повне. І очі блищать не то слізьми, не то збудженням.
Крук тим самим чудним поглядом зиркає на неї, мовчки відходить і, знову заклавши руки за спину, починає ходити по кабінеті. Ніна знизує плечима.
— От, ви й тепер не вважаєте за потрібне відповісти мені.
Крук зупиняється проти неї й тихим, трошки хрипким голосом каже:
— Ви не повинні ображатися на мене, панно Ніно. Може, моє поводження останнім часом справді не таке, як раніше, але причина цього зовсім не та, що ви думаєте. І щоб вас заспокоїти, я вам скажу її.
Він зупиняється, якийсь час дивиться в підлогу й з тим самим дивним усміхом тихо каже:
— Пам'ятаєте, я казав вам раз про свого близького приятеля, що закохався в молоду дівчину й запропонував їй їхати з ним до Бразілії?
— Пам'ятаю.
— Ну, так от, той самий друг робить тепер великі дурниці й мене це хвилює та турбує. Боюсь навіть, що він — психічно захворів.
Крук відходить до фотелів, сідає й показує Ніні на фотель проти себе. Ніна твердо підходить, рішуче сідає, рівно тримаючи спину й склавши руки на колінах, як слухняний службовець (заспокоєння від пояснення патрона на лиці не помітно ніякого).
Крук, виставивши лікті на поруччі фотеля, задумливо єднає пучки пальців.
— Так, нічим іншим це пояснити не можна. Людина має велике торговельне підприємство, чудове соціяльне становище, може знайти собі жінку з найкращої родини французької, української чи якої іншої національности, може жити спокійно, багато, навіть розкішно. Ні, ліквідує все підприємство, лишає собі тільки те, що йому потрібне на влаштування в Бразілії, а решту віддає... гм!.. "на народні потреби"!
Крук знизує плечима, якийсь момент мовчить із застиглою іронічною посмішкою.
— Ну, добре. Коли він хотів, щоб та дівчина поїхала з ним, це ще так-сяк можна було зрозуміти. Теж ідіотизм безумовний, але... чого під впливом кохання люди не роблять. Ну, хай романтика, мрія жити вдвох, почати життя наново. Добре. Але коли та дівчина відмовилася й ніякісінької ідилії вже немає, все одно їхати самому до Бразілії — цілковитий абсурд, божевілля.
Крук раптом упирається руками в поруччя й дивиться просто на Ніну:
— Та більше того, панно Ніно: в його руках у цей момент є справа, що може дати йому коли не мільярди, то великі мільйони. На ці мільйони можна зробити всякого добра купу, навіть тому самому народові. Ні, він свідомо відмовляється від справи. Не божевілля хіба? Га?
Ніна потуплює очі і, щоб щонебудь сказати, тихо кидає:
— Може, він з гордости перед тією дівчиною?
— З гордости? Як так? Я не розумію.
— Ну, так. З гордости перед тим, кого кохаєш, іноді все навпаки хочеться робити. І що абсурдніше, то й краще.
Ніна раптом густо червоніє й болюче хмурить брови. Крук з сумною цікавістю дивиться на неї.
— Ви це знаєте з власного досвіду?
Ніна з холодною гідністю підводить голову.
— Може, і з власного. Крук відводить очі вбік.
— Ні, в нього ніякої гордости немає. З дівчиною в нього все скінчене. Вона кохає іншого, молодого. Він це знає, хоч вона, правда, як я довідався таки від нього, сама й не сказала йому цього. Але нащо казати, дійсно, коли це й так видно. Та хоч би він їй і подобався, йому ж цього мало. Навіть коли б схотіла бути тут його жінкою, і то не досить. Ні, конче давай йому кохання, "до гробової дошки" та в Бразілію. Менше ніз&що. В Ніни раптом виривається:
— І правильно!
Крук швидко встромляє в неї погляд.
— Ви так думаєте?
— Розуміється.
— Знову по собі судите?
— Може, і по собі. Крук криво посміхається.
— Так, коли це кажете ви, то це зрозуміло й нормально: вам дев'ятнадцять літ. А коли людині понад сорок, то це трошки смішно й... божевіллям пахне.
— Не погоджуюся з вами.
Крук з вибачливим усміхом хитає головою. Але Ніну, видно, зачіпає цей усміх.
— Абсолютно нічого смішного і для сорока літ! І так само ніякого божевілля я не бачу в тих учинках його, про які ви говорите!
От тобі, мовляв, за твій сміх. І Ніна вперто, навіть із викликом зустрічає його пильний і здивований погляд.
— Ніякого божевілля? На вашу думку, це нормальні вчинки? Ви багато таких комерсантів бачили в своєму довгому житті?
— Я ніяких комерсантів не бачила. Я так суджу сама по собі. Значить, людина має свої підстави так робити. А ви конче хочете, щоб він робив так, як ви думаєте.
Крук ще пильніше зиркає на Ніну.
— Гм! Ну, добре. А от уявіть собі, що ваш батько раптом розбагатів, має фабрику чи якесь торговельне підприємство, ви всі прекрасно живете. І раптом він заявляє, що ліквідує всі справи свої й хоче їхати в Бразілію обробляти землю. Ви б уважали це за нормальний учинок?
Ніна знизує одним плечем.
— Са depends. Коли б він мав серйозні підстави, то що ж тут ненормального?
— І самі б поїхали з ним?
— А чого ж я мала б їхати з ним? Ваш друг не вимагає ж, щоб і ви їхали з ним? А ви вимагаєте, щоб він не їхав.
— Значить, я люблю його, панно Ніно, і не бажаю йому зла й божевілля. А ви, вибачте, значить, не любите свого батька, коли згодні пустити його самого. Те, що страшне для вас самої, ви розсудливо й ліберально дозволяєте робити близьким вам людям.
Очі Ніни сердито скліпують.
— Та до чого тут увесь час я? Нічого страшного для мене в ніякій Бразілії немає, але не про мене ж мова! А про батька. А коли б він, дійсно, поїхав, я була б рада. Так, так! Замість того, щоб ганятися тут за фантастичними мільйонами, нехай би обробляв землю. І так само віддати зайві гроші на народні потреби, вибачте, на мою думку, зовсім не божевілля, а гарний, порядний учинок. Тільки можете бути спокійні, мій батько цілком згоден з вами і своїх грошей не віддав би, таке "божевілля" не для нього.
І вважаючи, що вона вже сказала досить для того, щоб патрон образився на смерть і показав їй на двері, вона встає й попереджає його:
— Ну, в кожному разі я заявляю вам, що служити у вас більше не можу. Прошу відпустити мене навіть сьогодні.
Крук не встає, не зводить з неї очей і тихо з усміхом каже:
— Страшенно ви амбітна людина, панно Ніно. З амбіції ви навіть можете наговорити про себе такого, що зовсім не збігається з вашим єством. Всі ці ваші погляди тільки з амбіції. А коли б отой елегантний молодий чоловік, що проводжає вас щодня додому, почув ваші сьогоднішні слова, він би... з такою ніжністю не тулив би вашу руку до себе. Він, мабуть, про народні потреби та про Бразілію іншої думки...
Ніна вся скидається, густо червоніє, хоче щось сказати, але тільки струшує стриженою головою й навмисне підкреслено стримує себе.
Тоді Крук, не діждавшися відповіді, стомлено підводиться й мляво каже:
— А щодо вашої заяви, якщо ви, дійсно, не маєте інших мотивів кидати службу, то я вам теж заявляю, що служба ваша потрібна й ніякого невдоволення в мене проти вас немає. Ого, ми вже на цілих двадцять хвилин сьогодні спізнилися. Будь ласка, не зачиняйте вашої машинки, я лишуся тут і дещо сам напишу.
— Значить, я можу йти?
— Ви повинні йти і то швидше: ваш... знайомий, мабуть, уже турбується, дожидаючи вас...
Ніна рвучко подає руку, бере свою торбинку із звичайного місця і, туго ставлячи ніжки на килимі, рішуче йде до дверей. Але біля порогу обертається й з тремтінням стримуваного з усієї сили голосу каже:
— А коли вам хтось доносить такі гидоти про мене, що мені на вулиці ніжно тулять руку, то це — неправда та мерзота! І мене дивує, що така людина, як ви...
Вона не докінчує й швидко виходить.
Крук довго дивиться їй услід і нарешті посміхається: з усього вона запротестувала тільки проти того, що їй на вулиці ніжно тулять руку. На вулиці вона цього не дозволяє, це — мерзота.
Крук сідає знову у фотель, схиляє голову на руку й довго сидить, сонно обважнівши й згорбившися. Але помалу лице його оживає, прокидається, очі примружуються іншим усміхом. Він зненацька рвучко стає на ноги, твердо підходить до машинки, виймає з портфеля складений лист до повпредства й починає переписувати його, невміло й повільно стукаючи одним пальцем по клявішах літер.
Заліпивши коверт, він ще якийсь час, одягнений уже, стоїть серед кімнати й з ваганням приглядається до листа, що тримає в руці. Потім рішуче виходить і прямує з банку до поштового бюра. Кинувши листа до пневматичної скриньки, він зупиняється край тротуару й криво посміхається: тепер кінець, головний крок у божевілля зроблено!
А в грудях тоскно та тривожно щось ниє і разом з тим щось розсувається, створюючи в серці хвилюючу легкість та простір.
* * *
Усі ці дні чекання Леся живе в гарячці, як перед великою, повною всяких можливостей подорожжю. Всі явища й події цих днів падають у душу, як сухе гілля та солома в палахкотінні розведеного багаття й моментально згоряють. Навіть той факт, що його відкрив Мик, а саме, що Загайкевич — чекіст, що він щодня має таємні побачення з Сонею, що часто буває в радянському посольстві, та навіть те, що більшовикам, як видно з усього, відомо про майбутнє побачення Гунявого з Петренком, все це зникає в Лесиному палахкотінні майже без сліду. Тільки той день, тільки той день!
І всі-всі довкола неї горять і палають ці дні. Фінкель, Мик, Загайкевич, Соня, Крук, Ґреньє (Ґреньє по кілька разів на день телефонує Микові до його паршивого готельчика!). І кожний по-своєму, кожний ради свого! Навіть Свистун, що нічого не знає, і той немов заражається загальним збудженням. І він кудись бігає, чогось шамотить-ся, має заклопотано-піднесений, з якимсь викликом вигляд.