А з свіжого хліба, знаєте, шкірка легко здирається... Здирає він і їсть так лиш проковтнув. Бабина мама стоїть біля печі та йно хреститься і молитви шепче а баба, звичайно, молоде, дурне, каже до того чоловіка: "А на що ти так хліб святий паскудиш? хто то буде потому їсти?" А той вам, як блисне на бабу очима, ніби угликами, та як клацне зубами, то мою бабу аж зморозило, не може з місця рушитись. Тоді бабина мама каже до того чоловіка: "ну, ну, нічого їж... вона дурна..." І зараз її хватила, завела до комори і заперла. А потому, як той вже пішов, то мама каже до баби: "Бійся Бога, що ти зробила? таж він міг тебе роздерти... та то вовкулака!" І як було вам осьмеро хліба, то зі всіх шкірки поздирав, лише мякушку лишив... Розуміється, того хліба вже ніхто не хотів їсти... роздали бідним.
— Воно то мусить бути правда,— обзивається другий.— Мені знов розказував небіщик дідо таке за вовкулаків: В одному селі була дівка-одиначка, богацька, і так веридувала парубками, що за жадного не хотіла йти. А був один дуже гарний парубок і дуже в неї влюбився. Вона показувала також, що його любить, ну, тай він так влюбився, що життя йому без неї нема! Шле до неї сватів; вона: добре! Лагодять весілля; вона нічого, все робить, як треба. Прийшли вже під церкву, вже до шлюбу, вже все готове... Виходить піп тай питає, ж звичайно: "маєш добру, непримушену волю..." насамперед його. Він такий радий, що душі в собі нечує, тай каже: "маю"... Питає відтак її, а вона, кажу вам, як зарегочеться! каже: "а деж би я за такого дурня йшла? пек йому!" і плюнули на нього. Людий це дуже обійшло, а вона собі нічого, взялася під боки й каже: "грайте, музики! ведіть мене, бо я собі так зажартувала"... А той парубок, стоїть ні в сих ні в тих тай каже: "Бодай з тобою вовкулака оженився!" Та її закляв, а сам пішов світами. Та якось в рік по тім приїжджає, знаєте, до тої дівчини такий файний чоловік, молодий, тай каже, що буде її сватати. Батько її поїхав на об-зорини, ну все ладно, раз господар!., тай зробили весілля. Ну, по весіллі, поїхала вона з чоловіком до нього, десь на пяте село, чи щось. Жиють собі файно, аж любо. Та пішли вони раз під ліс сіно гребти. Гребуть. Він такий сумний, мов хмара. Аж нараз кинув граблі, кинув капелюх і пігнав у ліс. Жінці це байдуже: пішов та пішов... Нема чоловіка, нема... Аж тут вибігає з ліса вовчисько, такий вам, як телиця, та просто до тої молодиці! Вона була відважна тай до нього з граблями: "а цу-цу! тю-гу! тю-гу!" Вовк її зубами за спідницю, аж видер кусок, вона його граблями по голові, по голові, аж посока з нього полилася... Тоді вовк гиц до ліса!.. Молодиця гребе дальше. Аж тут виходить її чоловік з ліса, та такий, чуєте, марний, подрапаний, з голови кров тече... "Та що тобі, Іване
(чи як там), сталося?" — "Нічого" каже "я хотів напитися з потічка води, приляг до землі, та рука мені поховзлася і я так головою до каменя вдарив".— "Нещастя" каже жінка і завиває йому рану на голові, "а тут" каже "як ти пішов, якийсь вовчисько вибіг з ліса, то ледве обігналася граблями". А він чуєте, так люто блиснув очима, що страх!., лиш, вона того не виділа... Посідали полуднувати; він все з завяза-ною головою. Опісля він поклався спати тай якось роззявив рота, як то деякі люди роблять. Молодиця глип! а йому за зубами сторчить кусник рубця з її спідниці... Вона зараз пізнала, що її чоловік вовкулака, і нагадала собі, як тамтой її прокляв... Встала потихоньки тай втеки що сили! Над вечером забігла додому, до свойого батька, ледве жива. За кілька днів приїхав за нею чоловік. Що ні просив, що ні благав... "Не буду" каже "жити з тобою тай не буду! я віддалася за парубка, а не за вовкулаку"... А він, чуєте, як почув то слово, то вибіг як скажений з хати, перекинувся у вовка і махнув до ліса... Лишив і коні і віз тай вже більше не вертався. А вона осталася, от, як то кажуть, ні дівиця, ні молодиця...
— А по чім же такого вовкулаку пізнати?
— Він такий самий як би й вовк, лише що більший і дуже напастиливий... чого будь не настрашиться...
— Буде, того, буде!—обізвався Сеньо, витрясаючи попіл з погаслої люльки,— пора вже спати... далі вже північ.
Справді "косарі" 1 показували вже на північ. Ще де де перекликались нічні птиці.
Юзьо, лежачи горілиць, дивився прямо в небо, дивився на ті безчисленні зірки,ж що блищали на
три звізди.
небі і миготіли. А далі замкнув очі і став засипляти. Парубки вже хропіли, чути ще було хрупання коней, що недалеко паслися, а далі все затихало в його вухах, поки не заснув твердо.
Як йно стало свитати, Сеньо побудив усіх. І Юзьо отворив очі. Вогонь погас і зірки на небі погасли. Лише ранішня зірниця вийшла на зустріч сонцю і всміхалася та моргала на добрий день. І птиці стали прокидатися. На всході червонілося небо. Коні напаслися через ніч добре і дрімали; одні лежали, другі стояли з зажмуреними очима, з позвішуваними в низ головами.
Парубки стали шептати молитви і пішли до дністровського каналу вмиватися. І Юзьо пішов слідом за другими. Перейшов високу греблю, перейшов стежку між кущами і, придержуючись верболози, спускав до води. Каналом плила спокійна і така чиста вода, що всі каміньчики, всі рибки полічиш, і жовтий пісок видно. Тут був брід. Юзьо здіймив шапку, стягнув чоботи і поліз в ріку. Холодна водиця отверезила його і прогнала сонність. Парубок подав йому кусок полотна витерти лице.
— Не затягай Юзуню чобіт, бо буде в день горячо... босому ліпше.
За той час розпалили вогонь.
Михасеве сіно було вже в копицях. Треба було його за погоди стягнути в купу і зложити в стирту. Цікаве то стягання копиць і Юзьо мав тепер тої штуки навчитися.
Позапрягали коней по парі до передньої штель-ваги від плуга. За її середнє колісце привязаний був довгий мотуз серединою. На одному кінці була деревлянна ключка, на другім мотуз звязаний в кульку. Такою парою коней підїздилося під копицю сіна. Обома кінцями мотуза обвязувалося сподом копицю. Деревлянна ключка захоплювала за кульку.
Відтак погонич драпався на копицю і підганяв коней. Коні рушивши раз копицю, тягнули її аж до того місця, де мала станути стирта. Ціла штука в тому, щоби копицю перевязати в добрім місці, бо інакше коні стягнули б мотузом половину копиці з верху, решта оставалася, і той вершок розтрясався. Таке сіно треба було відтак привезти возом. Але така робота можлива лиш на рівних наддністрянських левадах, і то лиш там, де нема ані купінок, ані кре-товиння.
Юзеві така робота подобалася. Заложили мотуз і їдеш як птах, легонько, пливеш, мов по воді гуска. Лише вертати пішки босому по скошенім бадиллі ніяково, бо в ноги коле. Та годі інакше; в чоботях того би не було, але знов обутому годі видряпатися на копицю.
При такій роботі Юзьо й не стямився, як сонце вийшло високо і стало таки добре припікати. Наймит вивіз на коні обід. Для Юзя зладила Міхаліна обід окремо. Пообідавши, знов до роботи. Копиць таких настягали вже чимало. Стали складати в стирту після розміру, який подав Сеньо.
Робота трівала два дні. Юзьо за той час, розуміється, не був вдома, не видів ні тата ні мами. На дворі було йому добре спати; в полуднє збирали наймити сухе бадилля і ріща над водою, аби було чим під ніч запалити. Що вечера роказував хтось якусь цікаву казку, аж любо було слухати, хоч й страшно.
Сидиш собі й слухаєш...
Зараз другої ночі прийшов жданий та непрошений гість! Зявився вовк. Коні стали страшенно форкати і збилися в купу. Сторожний наймит побудив других і став показувати на дві блищачі точки, що рушалися попід верболозовий ліс.
— Що то таке? — питає Юзьо прокинувшись.
— Нічого... он, диви, за каменем йому вечеря, за морем обід... то вовк. Та не бійся! він до вогню не прийде.
Юзьові стало лячно. Поглянув у той бік і не видів нічого більше кромі двох блищачих очей. Коні стали наближатись до вогню. Один наймит запалив віхоть соломи і вимахуючи ним у повітрі кричав з усієї сили "тю-гу!" Але вовк нічого собі з того не робив, посидів на місці трохи, начеб хотів показати, що небоїться, відтак пішов у верболози.
— А може то вовкулака? — питає Юзьо.
— Але во! тут про вувкулаків не чути...
Другого дня Сеньо наганяв до роботи! Розглядався по небі і крутив головою. Над вечером взялась така хмара комарів, що лізли до очей, до носа, до рота. Коні обганялися що-мога хвостами, ногами, вимахували головами, обтиралися один об другого, але не здужали обігнати хмари кровопійців, що саме сідали там, де не можна було нічим обігнатися. Коні дуже непокоїлися. Треба було припинити роботу скорше, як звичайно. Наймити наклали сіна в довгу лаву, на верху поклали гнилого лепіху і запалили. Не було з того поломіни лише страшенний білий, як облаки дим. Дим не йшов у гору, а стелився низом. Під той дим підійшли зараз коні. Вони скубали траву та держали голови при землі і так могли дихати, хоч стояли цілі в димі. Таким способом були безпечні БІД комарів. Юзьо сидів теж при тій ватрі, бо і його комарі страх скусали. Наймити за той час складали сіно в стирту.
Сеньо заповідав на завтра дощ. Але небо якось на дощ не показувало. Рано зійшло ясне сонце, як все, і небо було чисте, ні одної хмарки... Йно що коло полудня показались де-де на небі хмарні облаки. Вони зліталися в одно місце, мов гайвороння на жир, відтак розходилися, більшали, заслоняючи собою синє небо. Сонце сховалося за облаки і счинився вітер. То була лиш передна сторожа тої великої синьої хмари, що висунулась від півночі і щораз більше залягала небо чорною поволокою. Це були вістуни бурі. Ту чорну хмару гнав сильний вітер. Хмара показувалась берегами багряною, сонце кілька разів виглянуло зза облаків і освітило її.
— Хлопці! звивайтесь, бо вся наша робота пропала! — кричав Сеньо стоячи на високій стирті з вилами в руці, мов той мітичний Трітон.— Завершувати, решту лишити... Крути перевесла!..
Два наймити крутили вправно довгі перевесла з сіна. Робота аж миготіла в руках, так кожне спішилося. Навіть Юзьо вхопив граблі і став заграбувати розтрясене сіно. Заки хмара дійшла до половини неба, стирта була завершена і подротована на всі боки міцними перевеслами. В повітрі клекотіло, мов у великім кітлі, показувалися рясні лискав-ки, зірвався страшенний вихор.