Де ти, царице-заступице? Зглянься.
Я затихаю в її руках, прислухаючись, може, знадвору долине голос Онисі. Бо десь вона під хатою, має покликати.
І засинаю, знову провалююся в провалля.
Може, тут, у проваллі сну, знову побачу її на коні?
— Спаси й помилуй, спаси й помилуй...
ДІД ТАНАС РОЗКАЗУЄ ПРО ТАБІР
— За цього козака я сам візьмуся! — нахваляється дід Танас.— Усе з бабою Ликорою та з бабою Ликорою — ось і сам поволеньки бабою став. Хирляк! Не годиться нікуди. Ану збирайся, та підемо в ліс на косовицю.
— Еге, він тобі косу в руках триматиме!— це тітка Ніла озивається.
— І триматиме!
— Хай уже йде,— зітхає баба Ликора.— А то все зі мною та зі мною за руку. Хай побігає в лісі, а я спочину.
— Нехай проїде верхи на коні,— підморгує дядько Тилимон.— Як справжній козак!
А мені віриться й не віриться почутому: невже я проїдуся на коні? Хвиля радості хлюпає в душу.
— Авжеж, тепер маємо коня, то хто нам накосить на зиму сіна? Самі вдвох і накосимо.
Дядько Тилимон збирається на косовицю, а тітка Ніла допомагає йому ладнатися. Баба Ликора сидить під образами за столом, підперши сухе обличчя зразу аж двома долонями, відтак воно скидається на великий зів'ялий гарбузовий цвіт, що висить на плоті. Наче то й не баба горбиться за столом, а невловима журба горбиться...
Дядько Тилимон заходить до стодоли й незабаром виходить на обійстя, ведучи на поводі чалого коня. Чалий кінь помітно накульгує на передню ліву ногу, зате весело дере морду й позирає довкола з хмільною радістю в очах.
Це — позичений кінь. А позичив дід Танас Нездій-минога, який уже нездужається не те що коня доглянути, а й самого себе. Про діда Танаса Нездійминогу доводилося чути, що в нього взимку і льоду не випросиш, але я не вірю. Мабуть, це обмова. Бо ж, як подумати, ніхто взимку ні в кого льоду й не просить: усім вистачає непрошеного. Та й дивіться, людоньки добрі, ось позичив-таки свого чалого коня дядькові Тилимонові!..
— Ну, сідай, сідай,— він підсаджує мене на коня,— та міцно тримайся за гриву!
Тримаючись за вуздечку, дядько Тилимон веде чалого коня, водночас заспокійливо поляскуючи мене по коліну.
Кінська спина погойдується піді мною, й так само погойдується мій дух: то від солодкого остраху опускаючись донизу, то від солодкого захоплення підносячись угору. Й зелене Овечаче довкола погойдується, наче також їде на коні. Й синє небо наді мною погойдується, наче також їде на коні.
У лісі доводиться злізти з коня, бо на стежці дубове гілля починає смикати за сорочку, за вуха, за чуб.
Спиняємося біля сизого плеса, схожого на сизокрилого голуба, який наче тут упав на зелену траву, розпростерши широкі крила на весь розмах. Чалий кінь пасеться під старими дубами, що обступили плесо. Дядько Тилимон ножиком вирізає довгу горішину, обчищає від листя, чіпляє волосінь з гачком.
— Ото маєш вудку на рибу!
— А наживка?—питаю.
— Ось і наживка...— Він схиляється над осочкою, на яку скочив зелений коник, і тієї ж миті коник опиняється у курінці його долонь. Дядько проворно чіпляє коника на гачок.— Ось і лови...
Сам з піщаного білого берега закидає вудку у воду, високий поплавець з гусячого пера завмирає на поверхні. Я ще ніколи не ловив рибу, а тому злякано й цікаво завмираю біля вудки, втуплюючись у поплавець. А дядько Тилимон іде косити траву.
Довкола пахне теплою водою, равликами, куширем, рибою. Та ще зеленою ряскою, що сяє поміж осоки. Та ще жолудями, суницями, грибами, та ще медовими лісовими і луговими квітами.
Дядько Тилимон поблизу косить траву, і коса в його руках сюркоче, наче зелений коник на волі. І навіть не один ото коник сюркоче, а їх кілька, а вони зібралися гуртом, і дружно та голосно ведуть свою завзяту пісню.
Обертаюся на шелест у кущах за спиною — і дивуюся: та це ж дід Танас Нездійминога навідався до нас із села! У білій сорочці та з біло-жовтою пухнастою бородою до пояса — він немов мичка конопляної куделі, що ото повіялася й довіялася аж сюди, в ліс.
— Помагайбі!— вітається.— Прийшов на коня свого подивитися.
— То дивіться! — всміхається дядько Тилимон.
— Бачив, що ви сюди подалися... Ну, й не витримала душа...
— Та дивіться, дивіться на свого коня,— припрошує дядько Тилимон.
Танас Нездійминога ступає перевальцем, і борода сяє на грудях, наче сніг. Придибавши до чалого, кладе на шию подзьобану брунькатими жилами руку, й кінь завмирає, перестаючи пастися.
Забувши про вудку, я дивлюся, як Танас Нездійминога веде коня до води.
— Ви куди, батьку?—питає дядько Тилимон.
— А покупаю!
— Таж чистий.
— Моїй душі кортить покупати його.
Поміж кущів верболозу вони бредуть у воду, й коли дідові вона сягає по пояс, він уміло закидає праву ногу на кінську спину — й несподівано спиняється на чалому. Кінь забрідає глибше, й ось-ось, здається, пуститься вплав, але старий завертає його ближче до берега.
Потім, скочивши з коня, довго миє його, шкребе якимось шкреблом, викупує іриву та хвоста. А кінь вдоволено слухає, похоркуючи, і лискучі його здухи мерехтять переливами сонячного сяйва.
— Ну й ну!— дивується дядько Тилимон.— Ото дідунь Танас! Ото дідунь Нездійминога! Причалапав до лісу — й купає свого коня. Таж чистий кінь, чистий. Та чи я сам би не покупав його?
З річки чалий кінь вибрідає легкою ходою, стріпуючи гривою, а дід Танас Нездійминога вибрідає важко. Лице його червоне, схоже на стручок перцю, сяє вдоволенням. Кінь попасом іде по траві під дубами, а дід всідається в затінку — й відсапується. У піврозтуленому роті міцні зуби мерехтять, як луска живої риби. Дзюр-ком з нього біжить вода.
— Пригощайтеся, батьку, тютюнцем...
Дядько Тилимон дістає кисет з тютюном, вони скручують цигарки. А вже кресалом Танас Нездійминога орудує сам. І скоро вони палять у затінку під шатрис-тим гіллям.
— То добре служить кінь, Тилимоне?
— Ха! Кінь служить мені, а я служу коневі. То ще треба подивитися, хто кому більше служить.
— Правда твоя, Тилимоне. А я вже йому служити не годен... Уже й сам собі ледве служу...
— Та ви ще нівроку, дідуню! Ще поскачете біля свого коня.
— Який то мій кінь? Приблукався до обійстя. Тепер ти подоглядай, поки хазяїн не об'явився.
— Де тепер ті хазяї? Що й казати... Ось ми тепер з вами хазяї.
Чалий кінь, мовби прислухаючись до неквапливої розмови, пасеться неподалік. Викупаний, він сяє чистою лискучою шерстю.
— Я тобі, Тилимоне, розкажу, як ми з моєю Одаркою їздили ген отуди,— він показує рукою понад лісом,— аж за Дзвеняче шукати нашого Семена. Чутка була така пройшла за табори. Що навіть наші хлопці тікали звідти. Одарка ж пристала мокрим рядном: поїдемо та поїдемо. Бо як пішов наш Семен на війну, то й вістки ніякої від нього. Поїхали й поїхали за Дзвеняче, бо ж люди їздили, добувалися туди, а одна молодиця зі Збаража навіть знайшла там свого чоловіка, виміняла у поліцаїв за самогон, привезла додому. То що я мав казати їй? Жени, кажу, самогон, та печи курку, та тотуй сало, бо з порожніми руками не поїдемо в табори.
Я стою над плесом біля вудочки, а сам нашорошую вуха, прислухаючись, що ж то розказує дід Танас Нездійминога.
— А пора така стоїть надворі — не відаєш, що запрягати: чи воза, чи санки. Бо вже й сніжок перелітає. А може, й човна запрягати, бо після сніжку пуститься дощик, то хоч уплав пускайся в дорогу. А Одарка гризе й гризе мою душу, то я таки на возі надумав. А чом на возі? Бо що не кажи, а віз у мене є, а санки ще треба збивати чи в людей позичати... Вистелили воза соломою, в солому поховали всякі наші припаси, навіть вишнівки два бутлі взяли, стара-престара вишнівка стояла. Бо хі ба вгадаєш? Хіба вгадаєш, що воно знадобиться в тій дорозі і в таборах? Та ще й згори добре пересипали соломою, бо ж усякий народ вештається, бо всякого народу бійся.
Дід Танас Нездійминога вмовкає, і тепер чутно лише, як у дубах, у мерехтливій гущавині, стогне горлиця.
— Ото ми з Одаркою й поїхали за Дзвеняче... на той світ поїхали. Кого здибаємо — всі в один голос: та вертайте назад. Але ж Одарка моя чи слухала коли-небудь? Ще вдосвіта вибралися, а надвечір і там уже, за Дзвенячим, у лісі. У лісі там уже нікого, пустеля. Зовсім неживий ліс. Колючий дріт, а за дротом — кар'єр, зсувиська в землі. Варти ніякої немає — ні поліцаїв, ні німців. Я отак прив'язав коня до граба, якраз біля колючого дроту. І стою, бо ноги не йдуть. Але ж Одарка за руку — й гайда в табір.
Дід Танас Нездійминога замовкає. В його руці димить цигарка, яку він і не курить. Дядько Тилимон сидить з похнюпленою головою, забуваючи смоктати свою цигарку. Й стогне, знемагає горлиця в дубах.
— Ой, ми там ходили, ходили. И знову вмовкає старий.
— Ліс неживий — і все там неживе в Лісі. Все в лісі неживе, все. Куди ногою ступиш у таборі — скрізь вони лежать, наші солдати. Й не продихнути. Де Семена шукати, де? На кого поглянеш — і то Семен, і то Семен, бо таке вже з ними всіма поробилося, що не передати, хай господь сохранить і боронить. Хоч сам бери та падай поміж них. Але ж клята Одарка, ото вже клята баба. Може б, і впав там поміж трупів, але ж не дала, вивела таки з табору назад за колючий дріт. Вийшов, стою — і світу не бачу, а в очах — чи то сніг, чи то метелики. А чом це нашого коня не видно, питаю. Й Одарка дивиться, шукає коня й не бачить. Якийсь інший кінь стоїть під грабом, сірий, як попіл, ну як ото німецька шинеля, вибабрана в гною. І віз так само чужий, наче в гною. Цигани, каже Одарка. Цигани, каже Одарка, забрали нашого коня, а нам залишили свого, циганського. Дивимося, де ж ті цигани в лісі, ніде нема ніяких циганів. То ми потихеньку так підходимо до коня — і боїмося, хоч такого в таборі набачилися, що вже ніколи не побачимо. Віз начебто наш, і поклажа на возі начебто наша. Дивно, що цигани всього того не взяли, поки ми по кар'єру за дротом ходили. А взяли самого лише чалого коня. Та добре, хоч такого залишили, матимемо на чому додому добратися. Тут Одарка почала хреститися. А чом же це ми свого коня не впізнаємо, каже. Та хіба ж це наш кінь, кажу. Та наш кінь, каже, наш кінь, чалий. Та який же це чалий, кажу, коли зовсім не чалий. Бо таки не чалий. А приглядаюся страшними своїми очима, приглядаюся. Може, правду каже Одарка. Бо чогось кінь на місці не стоїть, з ноги на ногу переступає, мордою крутить.