Земля

Ольга Кобилянська

Сторінка 34 з 56

Переживала дійсно гіркі дні. Вчора переказувала їй мама через старого Петра, аби забігла додому, бо має їй щось важного переказати. А вона знала, чого мама від неї хоче і що її там жде, коли піде.

Не хотіла йти. Мама буде домагатися грошей, а коли вона не дасть, наб'є і нажене.

"Як знаєш для чужих робити, то знаєш і гроші прятати!" — були звичайні її докірливі слова, а відтак наступала обида.

Але їй було вже доволі того. Вже не ставало сили зносити всяке збиткування, чула себе до крайності ослабленою. Не могла не раз і кусника хліба проковтнути, хоч голод так і не переставав їй дошкулювати, А все через гризоту і плачі. З усіх боків стрічала цікаві очі, а перешіптування жінок, коли показалася між них, не мало кінця, і їй було вже найприкріше. А між ними знаходилися такі, котрим замолоду ані на волос ліпше не велося, одначе які були строгі й немилосердні! А вже найбільше дотикали її насмішки Маріїні, про які дізнавалася все через Докію.

— Адіть, адітьі — розводилася перед Докією.— У святого Івана чинилася така божа, неначеб не дивилася в житті на що інше, як на святі ікони, а тепер показалося, що їй було в голові!

Докія боронила її, а врешті, хто годен усі язики в обмові застановити? До того, Домніка причинювалася чимало до роздразнення тої жінки проти неї. Так, бодай, впевняла її Докія.

— Аби позір від себе відвернути, обмовляє інших, — говорила, — гадає, що тим примкне губи людям, що знають, як вона справувалася в службі у жида. (Тут сплюнула). Я лише дивуюся, що Марійка тримає з нею компанію. Се така хитрунка й шахрайка, якої світ не бачив. Волоска одного задурно не дасть. Віддалася за боввана, а в її хаті, як у склепі, всього. Всього понашахровувала. Вже й обі вдовиці, старі, он ті, білі, сусіди Марійчині, дивуються не рад її лакомству до всього, та проте язиком своїм обмотає кожного, як павутина, і здобуває на свій бік.

Усе те боліло й підгризало молоду дівчину без устанку. Її честь, її дівоча честь, яку здобула собі довгою службою у своєї пані, тепер розвіялася, немов із вітром полетіла. Чула себе такою самітною й опущеною всіма, такою пригнобленою, мов справдішня злочинниця.

"Коби хоч він тут був! — мовляла чимало разів до свого серця.— Коби хоч він тут був, усе було б інакше! Нехай би й мовчав, ще й цілий рік нехай би мовчав, я б уже ждала, лише нехай би тут раз був!"

— Ти не посмієш мені на ніщо покласти, як будеш моєю ґаздинею! — говорив їй пестливо, коли приходив іноді на пару день на відпустку додому, і вона жалувалася, що тут або там уривається з праці.— Я тебе буду як у дзеркалі тримати...

Плакала за кожним разом, коли згадувала оці його слова. Говорив усе так, що мусила плакати. Такий був любий. І тому любила вона його так... тому мала таке серце для нього... була би вибрала те серце для нього... Вона боролася... лише бог один знає, як вона боролася... а наостанку не змогла. Та й так... Обтерла шитвом очі, що зайшли великими сльозами, і затиснула губи. Відтак підняла похилену голову і позирнула на товар, що пасся. Був тут, недалеко неї. Тримався все вкупі й пасся пильно, її погляд полинув дальше понад стерню, там, де поля незамітно знімалися в легкий котел, і спинився мимоволі на них. Там збилася в купу зелена густа деревинка, дрібна оаза; а коло неї, мов низьке гніздо, білівся бурдей. Бурдей Михайлів. А там далі зеленіли ліси. "Сусідній" і малий панський. Несказанний смуток защемів у її грудях. Вона згадала той вечір, коли Михайло говорив із нею перший раз, що її візьме за жінку, і як відтак злякалася перед "сусіднім". Вона всміхнулася смутно. Чого було тоді лякатися? Перед чим? От, дурна була! Він був коло неї, вона була як та птаха вільна, вони йшли удвох разом... Надворі було ясно, тихо, і чого було лякатися? Що то було проти оцього тепер?

Вона зітхнула. Аж тепер було чого лякатися. Над нею збиткувалися, глумилися з неї, її гнала рідна мама і рідний брат із хати, прогнали зі служби, де працювала щиро, спочинку ніколи не мала, а проте її ніхто не жалував. Щастя, що була ще годна робити. Ніяк не годилося сидіти на ласці з заложеними руками. Аби знала, що з ніг колись упаде, не закладе ніколи рук.

Але, може, бог допоможе їй, що вона колись Докії за її добре серце віддячить. Покаже людям, що не така вона вже без честі, як вони собі думають. Покаже, покаже... І вона й він покажуть. Докія стала для неї рідною матір'ю, а старий Петро — де-де був уже її брат коли для неї такий, як він! Ніколи злого слова не сказав, а десь-не-десь приносив і булку від Мендля з Гоппляцу для неї.

— Їж, сарако,— говорив і втискав на силу булку в руку, коли вона соромилася взяти.— їж, небого. Тільки добра твойого, що з'їси!

Вона все підозрівала його, що він знає про її тайну від Докії, але мала заразом те пересвідчення, що він їм ні в чім не пошкодить. Умів сварити й лаяти на цілу хату могучим своїм голосом, зривав ним усіх з ніг, непокоїв сусідів, а робітників, коли надзирав їх у полі або коло стодоли, держав мов кліщами при роботі, та проте був він добрий і щирий, а серцем м'який, мов той справедливий шовк. Вона прала йому білля, передаючи його білим як сніг, і виконувала насліпо всі його прикази в господарстві.

Василь мало журився нею. Йому було байдуже, чи вона була тут, чи ні; ба було майже догідно. Коли він не раз по цілих днях пересиджував у Мендля на Гоппляцу за столом, Докія все-таки не бувала цілком сама дома.

Днина була гаряча, і до заходу сонця було ще далеко. Великий мотиль літав плавучим, кокетним польотом у поблизькості дівчини, сідаючи то тут, то там на хвилину коло неї, неначеб бажав, щоби вона подивляла його оксамитну, темну красу. Польові коники дзикотіли в стерні неустанно й оживляли мило тишину, що розлягалася далеко-широко округ неї на полях. Трохи оподалік від неї, на сусіднім загоні, накладали два чоловіки снопи на фіру, а врешті, було безлюдно в її окруженні.

Нараз спонукало її щось підвести погляд від шитва. Якесь прикре почуття перешибло її від голови до ніг. Вона стала вразлива останніми часами. Проти неї взялася звідкись, неначеб із землі виринула, Рахіра і зближалася живим кроком чимраз більше. Вона мусила на неї поглянути. Вони обі зналися лише переходом, не говорили ніколи з собою довше, як кілька хвилин, та проте не почували до себе взаємно ніяких приятельських почувань.

Рахіра не любила Анни, бо та не вдавалася з нею ніколи в балаканку, що молода цікава циганка над усе любила, та й ще за те, що вона сказала їй одного разу прямо в очі перед іншими дівчатами:

"Чому ти не розчешешся? Твоя голова розпатлана, як вивернений киптар!" А всі присутні дівчата реготалися весело. Сього не могла вона їй ніколи забути. А Рахіра була Анні немила, бо чула про неї від Докії і Михайла, а переважно від осіб, нею найбільше шановних і люблених,— саме пусте.

Окрім того, знала, що Рахіра була хитра, мов лисиця, цікава до обурення і що — як зачула останнім часом — тішилася її горем.

"Вона уникала в неділі танців на Гоппляцу, літала понад конюшиною, доки не вернула з медком на ніжках",— глумилася перед Савою, а Сава розповів іншим хлопцям; зачув се і старий Петро та приніс додому.

З того вийшло, що між ними прокинулася неприязнь і ворохобила тайком тут і там молоду напівдику кров. Рахіра йшла до доньки старого Лопати, в лісок, з якою мала вічно інтереси задля ціток і ґерданів, а що далеко й широко не було нічого такого, що могло б викликати в її лакомній душі глибоку увагу, то, побачивши дівчину при товарі, порішила без вагання задержатися на часок коло неї і побалакати з нею. Може бути — думала — вдасться їй он тут на самоті видобути з неї тайну, що саме тепер була для всіх жінок і дівчат найцікавішим предметом, а дальша доля поважної дівчини неабияким предметом балакань і вгадування. Кожна з них була б над усе бажала бути тою першою, яка б дізналася щось певне про героя в Аннинім житті і роз'яснила цілу таємничу загадку, що всіх мов за ніс водила.

"Як бджола в потемки будує стінку, так і вона зачинялася перед людьми та тче свою долю!" — говорили одностайно білоголові сусіди Маріїні, дві вдовиці старухи, і здвигали байдужно плечима, їх одних уже ніщо не цікавило, хоч би Домніка або Марія не знати що розказували.

З чигаючим поглядом у чорних блискучих очах надходила молода дівчина, мов кітка, безшелесне до сидячої над шитвом похиленої Анни. Анна відчувала чимраз більше близькість надходячої, одначе удавала, немовби не бачила її. Її гнівало се, що буде приневолена говорити з он тою, як її називав Михайло, молодою "відьмою", відповідати на всякі її допити; вона ж була славна з своєї хитрості і витривалості у виграбуванні всяких новин. Опинилася, врешті, коло неї.

— Боже помагай, Анно! — промовила підхлібним голосом.

— Дякувать! — відповіла Анна.— Куди дорога?

— До Єлисаветки Онуфріевої. Маю принести собі взірець до ґердану, що хочу висиляти на храм. А що ти робиш?

Анна почулася в душі враженою тиканням несимпатичної дівчини. Вони були вправді в однаковім віці, але що Рахіра взагалі не тішилася доброю славою і звикла була чути про неї лише легковажні слова, так тепер подразнила її інтимність, що мусила відповісти їй доволі сердито:

— Роблю те, що видиш!

— Шиєш весільну сорочку? —сказала з легким глумом, також уже подразнена, ніби притакуючи своїм словам, Рахіра.

— Може, й весільну! — відповіла Анна коротко.

Рахіра помовчала хвилину. Відтак кинулася до іншої тактики. Підняла одну ногу вперед себе і поглянула на неї журливо.

— Перескакуючи он той шанець, я так роздерла собі ногу на терні, що ледве можу далі йти. Мушу трохи сісти! — сказала в зовсім іншій модуляції голосу.

— Сідай! — пробуркотіла Анна, окинувши її збоку похмурим поглядом. Відчула. Тепер лише сама цікавість прикувала її біля неї.

Рахіра усіла й дивилася якийсь час мовчки, як Анна то впихала, то витягала голку в полотно.

— Для кого оця сорочка? Се мужеська?

— Так.

— Се тонке полотно! З такого шиються весільні сорочки!

Анна не обзивалася.

— Я тобі всього добра з душі рада, Анно,—тягнула вона живо далі,— чи маєш велику гризоту! Коли твоє весілля?

Анна почервоніла.

— Коли мій милий захоче!—відповіла змішана.

— А жінки в селі гомонять, що він уже тебе покинув і має другу!

Аннин голос задрижав.

— Так! Хто ж се каже?

— Одна жінка казала мені! Так казала: "Якби Анна була розумна та не затаювала всього, то він був би її мусив узяти, а так вона мовчить, як би боялася свойого права, тим часом він собі другу найшов, а з неї лише дзвони пустив.

31 32 33 34 35 36 37