Ще коли нічого не заповідалося, коли Хуррем була безмежно далека від царственої уваги Сулеймана, валіде, підсвідомо відчуваючи загрозу, яка ховалася у маленькій українці, непомітно, але вперто керувала її вихованням. За звичаєм, встановленим спервовіку, гаремниць на цілий день збивали до гурту, щоб мати їх усіх на оці, не дати сховатися думкою і настроєм, не дозволити нікому такої пожаданої самотності, бо в самотині можна й надумати щось гріховне, а то й лихе, а так — пустоголовість, зледащіння, вихваляння і змагання хіба що тілесними принадами і водночас ревниве допильновування, взаємне стеження, яке живиться з невичерпних джерел заздрості, цього найстрашнішого з людських пороків. Хуррем, мовби й підкоряючись заведеному звичаю, охоче виспівуючи й висміюючись у гурті одалісок, водночас норовила відірватися від гурту, коли він набридав їй своєю пустоголовістю, відвойовувала для себе кожну вільну хвилинку, витрачаючи її на збагачення свого розуму. Інші об'їдалися, спали, думали про коштовності, про одяг і прикраси, мерщій хапалися за кожен новий спосіб зробити ще принадливішим своє тіло, а ця, з майже хлоп'ячим тілом, з диким духом степів у своєму химерно-золотому волоссі, дбала лише про свій розум, розбудовувала його, як міст, по якому можна перейти найширшу ріку, як мечеть, де можна мовити найсокровенніші слова, як небесне склепіння, під яким голос розлунюється аж до слуху самого аллаха. Для гарему така рабиня була небезпечна. Тому валіде приставила до Хуррем стару мудру туркеню, яка могла навчити маленьку українку простих знань, грубих пісень, усього того, що лунало на підлому каба тюркче [43], такому далекому, коли й не ворожому для султана Сулеймана, вихованого на вишуканій перській поезії, на арабському мудрослівї. Валіде наперед здогадувалася, як різонуть оті простонародні пісеньки, передані Хуррем доброю уста-хатун, витончений слух повелителя, що з дитинства писав наслідування-назіре на блискучі касиди й газелі Ахмеда Паші, великого поета, який зумів бути улюбленцем двох могутніх султанів: Мехмеда Фатіха і Баязида Справедливого.
І всі її хитрощі звелися нінащо. Мала роксоланка зачарувала султана не знати й чим. Одна ніч, навіть десять ночей з султаном — у цьому ще нічого не було загрозливого, всі ждали кінця, валіде вірила, що Сулейманові, зрештою, набридне мала рабиня в її пісеньками, ще непохитно вірила валіде, що пісна плоть невмілої у любощах українки не дасть розкоші султанові і тол неминуче повернеться до своєї солодкої Махідевран або до буйнотілих одалісок. Вичерпується і найглибший колодязь. Хіба не вичерпалося її власне тіло аж так, що султан Селім назавжди відцурався від неї, щойно подарувала вона йому сина і доньку?
Так розмірковувала мудра валіде, спокійно спостерігаючи тимчасове захоплення свого сина малою українкою. Та мудрості її завдано було удару страшного й непередбачуваного. Спокій розвіявся, як дим від степового багаття, її великий син, з його тонкою душею, з неперевершеною мудрістю, з непохитною волею, був зламаний, мов тонка очеретина бурею, переможений підступністю, що перевищує будь-яку мудрість, кинутий у пониження брудної пристрасті, яка не щадить у чоловікові ні вишуканості, ні блиску, ні звичайної порядності. Мала Хуррем вивищувалася над гаремом, над валіде, над самим султаном, над цілою імперією, І ніхто цього ще не розумів, окрім мудрої валіде, ніхто не міг зарадити, розкрити очі султанові, вказати на загрозу й порадити, як порятуватися.
Валіда покликала Махідевран, одурілу й засліплену від смерті своїх дітей, і спокійно повідомила їй про те, що діється у гаремі. І цим ще прискорила неминучість перемоги Хуррем.
Падіння Махідевран було страхітливе. Султан забув про свою любов до неї, забув про дітей, яких вона з такою щедрістю йому дарувала, не хотів згадувати, що вона султанша, мати маленького шах-заде Мустафи, єдиного спадкоємця його престолу. Він прогнав Махідевран з-перед очей, мов найупослідженішу рабиню, він не хотів бачити її не тільки в своїй ложниці, а й у гаремі, і не тільки в Баб-ус-сааде, а й у Стамбулі. Махідевран відірвано від , її сина, відвезено на острів у Мармарі, в старий літній сераль, у самотнє ув'язнення, у вічне заслання. А її покій — найбільший у гаремі — на три вікна, з мармуровим водограєм посередині, весь у коштовних килимах віддано малій Хуррем, не питаючи ні згоди, ні поради валіде, та ще й передано всіх колишніх служебок Махідевран, так ніби ця роксоланка з її марним тілом уже стала султаншею, дала падишахові нову парость його всемогутнього роду!
Валіде рвалася до султана — він її не приймав. Вона мучила своїм розпачем маломовного кизляр-агу, чорний євнух спокійно бурмотів: "Не можна вставляти палицю в колеса долі". Хуррем все ж лишалася у владі валіде. Ночі належали султанові, дні — повелительці гарему. Вона кликала Хуррем до своїх покоїв, си діла, кутаючись у дорогі хутра, на білих килимах, пробувала вивідати, якими чарами мала українка заволоділа її сином, а дівчина безжурно сміялася: "Які чари? Хто заволодів? Що ви, ваша величність!" Валіде тримала її у себе годинами. Пригощала .. солодощами, веліла приносити книги, щоб читати разом із Хуррем, хотіла проникнути коли не в її душу, то бодай на закраїнм сього чужого тіла: що йому смакує, що воно любить — тепло, ласкавий дотик, гарне вбрання; чи боїться холоду, чи щулиться від вітру, чи здригається від крику, грюкоту брам, ревіння диких звірів у підземеллях сераю.
А Хуррем, сміючись, відбиваючись від настирливості валіде, виставляла наперед себе непробивну запону безжурності, збувала цікавість Хафси піснями й пісеньками, була невловима, як дух, неприступна, наче скелястий острів посеред розбурханого моря. Так ніби цій шістнадцятилітній дівчині вже давно відкрилася мудрість людської неприступності, завдяки якій кожен може жити на світі, зберігаючи власну особистість. Ми існуємо лише доти, поки ми, з'єднуючись невпинно з усім, що нас оточує водночас відокремлені від цього оболонкою свого тіла і неповторністю духу. У цій дівчині нестримний сміх приховував у собі гірку зневагу до всього. Ах, якби вмів побачити це засліплений її син! Непомітно зітхаючи, валіде відпускала Хуррем. "Іди, дівчино. Належно приготуйся для ночі. День належить чоловікам. Жінкам належить ніч. Пам'ятай про це".
Хуррем ішла від валіде, щоб сховатися у своєму розкішному покої і до ночі досхочу виплакатись. Плакала, щоб ніхто не бачив, щоб очі не червоніли, щоб і сльози не котилися з очей. О, клята земле, де й поплакати по-людськи не дадуть, бо всюдисущі очі помітять, видивляться, донесуть султанові, і той віджене її від себе, бо для втіхи йому потрібна розсміяна, а не розплакана, тугу й смуток він лишав за порогом ложниці, а тут хотів лиш радісної безтурботності, тих веселощів духу, які найпростіших навіть людей підносять до рівня безсмертних богів.
А в Хуррем за видимою безтурботністю туга клекотіла щодалі дужче, хоч душа, що майже була вмерла на невільницьких ринках, поволі оживала, відганяючи від себе привид смерті, поверталася до життя, до того справжнього і великого життя, в якому людині треба вітчизни, свободи і пісні. Втративши свою вітчизну, чи могла замінити її навіть цією неосяжною імперією, що розляглася на цілих три материки? Відібрано їй свободу — чи зможе цей божий дарунок повернути всемогутній султан? Пісня лишилася з нею, у ній був порятунок. Пісня стала її зброєю, знаряддям вибавлення, щаблями порятунку до тієї драбини, що з'єднує землю і небо, волю і неволю, буття і небуття.
Була ще плоть, але про неї Хуррем не думала й не дбала, здається, навіть не помічала свого тіла, його пониження. Бо що більше понижувалася її плоть, то вище поривався і підносився дух. Жінка вміє розполовинюватися на дух і плоть — це її перевага над чоловіком, над усім сущим.
Ночі йшли за ночами. Гнилий вітер з Дарданелл, з голих берегів Азії змінювався вітром з півночі, вітром йилдиз, який очищав повітря Стамбула, відгонив сморід нечистот і гнилої води біля пристаней. Сірі гуси кричали у високих темних небесах, ніби пригамований біль і розпука Хуррем, хотілося їй дня, а мала жити тільки ночами, сподіваючись на визволення з пониження, з пригніченості й нікчемності.
Належала до людей, що все життя йдуть за сонячним променем, по білому дню й по білому світі, мабуть, їх більшість на землі, але є й такі, що йдуть вузькою місячною доріжкою, серед мороку, темнощів і тайнощів, зачаровані сріблястим полиском, очманілі від небесного блиску, в очах у них той блиск, а в душі темне клубочіння. Султан належав до таких людей, і вона стала його жертвою. Скільки років слухала ще малою у сльозах розчуленості отцеву .проповідь у церкві Святого духа, як солодко плакала колись над словами євангеліста Матфея: "Я ж вам глаголю: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, що кривдять вас і гонять вас".
Ось вона й полюбила ворога свого! Гнилі вітри дули всю коротку стамбульську зиму, і розпука вставала в душі від тих вітрів така неосяжна, що хотілося б навіть умерти, коли б не рвалася Хуррем з такою силою до життя, і не просто життя, а до найвищих його вершин. Нудило від закислого духу товстих килимів, наморочилося в голові од міцних ароматів курильниць і від сухого диму жаровень, від постійного напруження у Хуррем часто пересихало горло, вона коротко відкашлювалася, не без вдоволення відзначаючи, що кожне те відкашлювання майже болісно віддається на султанові, до уважливості якого щоразу додавалася ще й стурбованість. То що ж?
Щось давало їй силу йти далі й далі, не зупиняючись, не вдовольняючись тим, що мала, виявляючи жадібність, але не до звичної марноти, не до коштовностей, не до зримих доказів султанської захопленості нею, а передовсім до того, що збагачувало й розвивало її людську сутність, ставило її над тим замкненим світом, який нагадував клітку для звірів, відшкодовувало бодай якоюсь мірою втрату найдорожчих вартостей, яких повернути вже не могла тепер для неї ніяка сила. Мабуть, деякі душі потребують найжорстокіших ударів долі, щоб виказати свою велич.
Малу Настасю продавали в Кафі на невільницькому ринку голою.