Здавалося — летять чорні привиди.
Запорожці вихопили шаблі — плазами ударили коней по крупах. Бідні тварини прищулили вуха, витягли шиї і ще швидше рвонули вперед. Та відстань до переслідувачів не зменшилась. Турецькі рисаки вперто наздоганяли втікачів.
— Батьку Корнію, женіть до лісу! Рятуйте пана Мартина! Везіть прямо в Дубову Балку... А пашу — гетьманові! — крикнув на ходу Звенигора. — А я з половиною загону зупиню ворога!
— Загинеш, Арсене!
— Долі конем не об'їдеш... Женіть!.. Хто зі мною— зоставайся!
Більша частина загону припинила біг.
— Розвертайся лавою! Бийте, хлопці, супостіггів Уперед!
Запорожці лавою двинули насупроти спагіів, що вихором летіли на них. За якусь хвилину два загони грудьми зіткнулися на широкій рівнині. Здибилися коні, протяжно, тривожно заіржали. Заблискотіли шаблі. Впали перші вбиті й поранені.
Звенигора підбадьорював товаришів.
— Хлопці, не осоромимо козацької зброї! Биймося до останнього!
Спагіїв було більше. На одного козака їх накидалося по двоє і по троє. Гриміли постріли з пістолів. Свистіли шаблі. Хрускотіли, скреготали перерубані кістки, і бризкала кров. Взаємна ненависть була така, що навіть поранені, попадавши з коней, на землі зчіплювалися з супротивниками, вибитими із сідел, і вмирали там, під кінськими копитами.
Звенигора бився із завзятістю і самозабуттям приреченого: відбивав удари, спрямовані на нього, наносив невідворотні удари ворогам, захищав товаришів. Його дужий кінь, підкоряючись кожному порухові поводів, ніс вершника в найнебезпечніше місце і там, осатанівши, налітав грудьми на ворогів і рвав їх зубами. А тим часом шабля Арсенова не знала втоми й спокою. Скільки спагіїв уже скуштували її гарячого леза!
— Шайтан! Шайтан! — репетували вони, намагаючись здалеку або ззаду завдати козакові смертельного удару. Однак Арсен щасливо уникав його. І невідомо було, що його рятувало: щастя чи вміння і сміливість.
Та сили були нерівні, і один по одному запорожці падали додолу. Ось уже їх тільки п'ятеро. Тікати ніяк і нікуди. З усіх боків їх оточено ворогами. Більше того — зі степу до спагіїв прибувало підкріплення: примчав ще один загін, і свіжі воїни з ходу вступили в бій. Впало ще троє козаків. Звенигора зостався вдвох з Півнем. До них важко було підступитися. Обидва дужі, невтомні і сміливі, вони своїми шаблями ніби окреслили навколо себе невидимий слід, переступити який не наважувався жоден із спагіїв.
Кілька воїнів, що прибули щойно зі степу, сунулися було до Звенигори, але, не витримавши могутнього удару його шаблі, кинулися врозтіч.
Їх зупинив голос аги, що сидів на красивому сірому жеребці.
— Куди, боягузливі шакали? Рубайте гяура!
Звенигора піднявся на стременах — упізнав Гаміда. Так от чий загін прибув на підмогу спагіям! Розмахуючи шаблею, ага завертав утікачів і заохочував інших воїнів спробувати щастя у бою з двома козаками.
— Гей, Гамід-ага, мерзенний пес! Виходь зі мною на двобій! Один на один! Не ховайся за спинами аскерів! — гукнув Звенигора.
Гамід теж упізнав козака. Одутле обличчя враз налилося кров'ю, брунатні очі з жовтуватими білками мало не вискочили з орбіт.
— Звенигора! Невірна свиня! — Ага аж задихнувся від злоби і радості, що охопили його. — Здавайся!
— Іди — поміряємося силами, Гаміде! Як личить справжнім воїнам! — Звенигора сподівався зачепити агу за живе, вразити його гордість, щоб той тільки погодився на двобій. — Хоча я давно знаю, що ти боягуз! Ти не вийдеш, бо не впевнений у собі! Ти вже давно не воїн, а жирний євнух! До того ж зрадливий, як шакал!
Спагії в замішанні припинили напад на козаків, утворили навколо них чимале коло. Чекали, що відповість Гамід. Правду сказати, вони й раді були такому поворотові справи, бо ніхто не хотів лізти під шаблю того шайтана.
Але Гамід розсудив інакше.
— Кидайте аркани! Хапайте його живцем! — гаркнув він на воїнів. І звернувся до аги першого загону: — Джаббар-ага, це твоя здобич, але молю тебе аллахом — віддай мені! Той гяур—мій колишній раб!
— Я з задоволенням віддаю його тобі, Гамід-ага, — відповів молодий красивий ага Джаббар.
— Спасибі тобі, Джаббар-ага. Хай аллах здійснить усі твої бажання!.. Гей, аскери, вперед! Схопіть того гяура!
Один за одним над головами козаків прошуміло кілька арканів. Вони перерубали їх шаблями. Тоді Гамід витягнув з-за пояса пістоль — і вистрілив у Півня.
— Ох, клятий! — скрикнув молодий козак, падаючи з коня додолу.
Арсен стояв самотою проти сотні ворогів. У кільці, мов у пастці. Над його головою знову звились аркани. Він устиг перерубати кілька. Та раптом в очах пожовтіло: страшна сила стиснула горло, вирвала з сідла. Випустивши шаблю, козак важко упав на землю.
Його враз підвели, розтягли на шиї аркан. Гамід сплигнув з коня, став перед ним.
— І все-таки ти не втік від моїх рук, рабе!
Звенигора не відповідав. Для чого? Хіба вперше смерть заглядала йому в очі? Звик... Непокоїла думка: чи встигли товариші добратися до лісу? Глянув поверх голів спішених спагіїв — удалині побачив маленьку, ледь помітну в надвечірній імлі хмарку куряви. Втечуть! Навіть якщо зараз спагії кинуться в погоню, — втечуть!.. Але турки або ж не помітили втікачів, або ж задовольнилися кривавою перемогою, бо не квапилися сідати на коней. Одні перев'язували поранених, другі добивали козаків, а треті, оточивши агу й полоненого запорожця, з цікавістю спостерігали, що буде далі.
— Повісьте собаку! — без довгих роздумів наказав Гамід, показуючи на одиноке дерево, що росло поблизу на горбі.
Це сподобалося всім.
— Повісити! Повісити! —пролунали голоси. Двоє найпрудкіших помчали до дерева з арканом у руках. Інші потягли козака за ними. Хтось штовхнув його в спину, хтось вискочив наперед — шарпнув за жупан. Та так сильно, що відлетіли ґудзики.
З-за пазухи випав білий сувій паперу.
— Ага, в нього лист! — вигукнув молоденький безвусий аскер, нагинаючись і піднімаючи сувій.
— Лист? — Гамід схопив папір, розгорнув і, побачивши, що написано не по-турецькому, підвів очі на Звенигору. — До кого?
— До великого візиря Мустафи, хай береже його аллах! — відповів, не задумуючись, Звенигора.
— Що? — Гамід явно оторопів. Повертів папір у руках, безтямно глипнув на агу Джаббара, який був вражений не менше, ніж Гамід. — Від кого?
— Від кошового отамана Сірка. Від Урус-шайтана, як ви його звете.
Спагії мовчки переглядалися, їх здивував лист, що так несподівано змінював усю справу, а особливо вразила добра турецька мова козака. Чи не помилилися вони, розгромивши козацький загін і схопивши цього посланця? Кара Мустафа швидкий на розправу! Слава аллаху, що хоч в останню мить усе вияснилося і листа буде вручено за призначенням.
І Гамід, і ага Джаббар мовчали. Ага Джаббар зблід: це ж він наказав переслідувати і перерубати запорозький загін. Йому і відповідати перед візиром.
Нарешті, Гамід порушив мовчанку.
— Що пише Урус-шайтан?
Голос його затремтів. Гамідові краще, ніж будь-кому іншому з присутніх, було відомо, що султан хотів залучити на свій бік запорожців і що запорожці відповіли відмовою. Та, може, вони змінили свою думку. Від цих шибайголів можна всього чекати! Водночас Гамід зрозумів, що Звенигора знову вислизає у нього з рук. Ех, чому він стріляв у того другого, а не в цього проклятого гяура!.. Страх і злоба терзали його серце, і він не знав, якому почуттю віддати перевагу.
— Ну, що ж пише Урус-шайтан?
— Я не маю права читати перед вами листа візирові! — відрізав Звенигора, відчувши, що відстань до дерева, на якому його хотіли повісити, значно збільшилася. — За це візир накаже зітнути голови і мені, і вам! Запорожці вирішили служити сонцесяйному султанові, і кошовий, напевно, сповіщає про це великого візира.
Гамід крякнув. У нього затерп язик. Однак злоба відібрала йому розум.
— Ти брешеш, гяуре! Чому ж тоді тікав? Чому рубався з нами?
— А що нам було робити? Не ми ж напали, а ви на нас. Ми тільки оборонялись!
— Я сам передам листа візирові, — раптом заявив рішуче Гамід зважившись на відчайдушний вчинок. — А ти, собако, мусиш поплатитися за смерть стількох воїнів, яких ти забив щойно разом зі своїми поплічниками. Гей, люди, ведіть його до дерева! Підтягніть вище, щоб скоріше став перед аллахом!
— Не руште! — виступив наперед ага Джаббар. — Гамід-ага, шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Що ти надумав? Візир і так покладе гнів на нас. А що він скаже, коли дізнається, що ми, знаючи вже, хто цей козак, стратили його?.. На коней! На коней! І в ставку візира! Сподіватимемось на його милість, і хай береже нас аллах!
3
Кара Мустафа був у відчаї. Іще один "генеральний" штурм Чигирина зазнав невдачі. Тисячі синів Магомета наклали сьогодні головами в глибоких апрошах, у рову попід стінами і на самих стінах міста. Про похід на Київ і на Лівобережжя, на що глибоко в душі плекав надію візир, годі й думати. Наступає осінь. Закінчуються припаси. Чомусь не повертається валка з річки Корабельної...
Прокляте місто! Вже зосталися самі руїни та фортеця на горі, а тримається! Сьогодні, думав, ніяке чудо не врятує його від падіння... Так ні ж — вистояло! Гяури-уруси помирають, але не здаються! Ромодан-паша і гетьман Самойлович можуть утішатися перемогою... Утішатися? Ні, рано! Одному з них він, візир, завдасть удару в саме серце! Такого болючого, страшного удару, від якого здригнеться сам шайтан!
Візир плеснув у долоні. До намету ввійшов ага.
— Чи привезли вже князя Андрія, сина Ромодана-паші?
— Так, великий візире. Ханські нукери щойно прибули з полоненим княжичем.
— Приведіть його сюди!
Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять років тому потрапив молодий Ромодановський у полон до татар. Хан під тиском Стамбула все не відпускав його, хоча воєвода Ромодановський пропонував в обмін на сина великі гроші чи знатних кримських мурз, що перебували у нього в полоні.
Візир повів бровою — аскери, уклонившись, вийшли.
— Ти розумієш по-турецькому, князю?
— Трохи, — злегка вклонився князь Андрій.
— Ти знаєш, що твій ата [29] — воєвода уруських військ під Чигирином?
— Знаю.
— Ти завтра будеш вільний, коли напишеш батькові, щоб здав Чигирин... Тобто дістанеш волю після того, як воєвода здасть місто!
— Я цього не напишу, великий візире.
— Я примушу тебе зробити це!
— Навіть аллах не примусить! Пробач мені великодушно, великий візире.
— Тоді ти вмреш лютою смертю!
— Умру.