Ми бачимо силуети вершників. Це прибула наша розвідка.
За кілька хвилин рушили вперед. Шлях довгий, піскуватий. Треба пройти найнебезпечнішу ділянку ще до того, як почне світати. Важко коням. Важко волам. Нелегко й людям іти по такій дорозі. Збоку чорніють телефонні стовпи з обірваними дротами. Де-не-де ці стовпи повалені.
А ось видніється озерце, тихе, сонне. З води несподівано підіймається сполохана качка. її не видно, але добре чути хурчання крил.
— Птиці плавної розвелося! — сказав їздовий, глянувши в той бік, куди вона зникла.— Війна. Полювати немає кому,— і замовк.
Під'їздимо до містка. Стоїть на ньому партизан, попереджає їздових:
— Обережніше... дошки проламані. Вправо верни, вправо!
На сході починає займатися світанок. Перші підводи звертають із шляху на дорогу, густо заквітчану зеленню. Що це там, ліс чи садки? Наближаємось. Якийсь хутір. В однім дворі на зрізаній вершині старого дерева чорніє гніздо. Стоїть в ньому непорушно на одній нозі лелека. Повз мене проїздить партизан, і по тому, як він сидить па копі, я розумію, що вій спить у сідлі.
— Упаде... Треба розбудити,— зауважую я, але боєць, який іде поруч мене, спокійно каже:
— Не впаде. На гриву коневі схилиться та й спатиме. Народ звичний.
Та вже вершник прокинувсь, вилаяв сам себе, вдарив нагайкою коня і помчав уперед.
Ми проходимо знову через село. Над дорогою стоять жита, густі, високі, тихі.
— Уже ми так звикли до лісу,— говорить їздовий,— що коли тільки вийдемо в поле або на шлях, то здається, наче тебе голого на люди виставили. Правду кажу, у лісі я почуваю себе — мов риба у воді.
На сході все дужче рожевіє небо. Ми стаємо на привал, їздові стежать за кіньми й волами. Вже не пускають їх пастися, як то було раніше, а, прив'язавши до возів, самі йдуть косити свіжу траву і приносять її великими оберемками.
Невідомо, чи довгою буде ця стоянка. Проведена в поході ніч втомила добре. Хочеться спати... Спати...
ДУСЯ-КУХОВАРКА
Вона жаліла коней і більшу частину дороги йшла пішки в своїй зеленій вицвілій під сонцем спідниці й червоній кофтині, що була за об'єкт жартів.
— Дусю,— гукали до неї партизани,— маскуйся, "фокель" летить!
Куховарка оглядала небо і, посміхаючись, говорила жартівникам:
— Ось я вас на стоянці залишу без обіду, посидите в мене голодними.
— Ну, летить же, слухай!
Дійсно, почувся гул літака.
їздові поспішно звертали з дороги коней, ховаючись під дерева. Довелося й куховарці зняти свою червону кофту і покласти на возі під сірий брезент, що ним старанно прикрито її куховарське добро.
Та літак пролетів стороною. Обоз не був ним помічений, і партизани рушили далі. Не відставала від своєї підводи невтомна й завжди весела куховарка.
— Я хоч, бува, і наморюся, а виду не подам,— хвалилася вона.— Не можна мені зажуреною бути, служба в мене така.
Я бачив Євдокію Борисівну Козлову на привалах, коли втомлені переходом бійці засинали, хто де примостився, засинали одразу богатирським сном. Вона ж, не менше втомлена, метушилась біля підводи, виймала кухонне добро, гримала на своїх помічників. До її бурчання і до її незлобивої лайки звикли всі.
— Дров нарубати треба? Картоплю чистити треба? Хто буде робити? Я одна не встигну, а людей нагодуй. Петлах! — кричала вона своїм сильним грудним голосом на їздового.— Петлах, до цього часу дров нема! Валько! — гукала потім свою помічницю, білоруску Валентину Тепляшину: — Ти чого ж сидиш склавши руки, наче богородиця? Самій мені і картоплю чистити, і воду носити? Моторнішою будь! Люди проголодались, встануть, попросять їсти, а що я їм дам?
Ловка, бистра, вона встигала всюди. І гарячий смачний обід бував завжди приготовлений вчасно.
Я вже знав, що Дуся прийшла до партизанського загону в перші дні його організації, і шукав пагоди поговорити з нею.
Удень над лісом з'явились ворожі літаки. Вони скидали бомби скрізь, де тільки виявляли корову, коня чи сизуватий димок багаття! Хоч бомби вибухали десь далеко, куховарка хвилювалася за свій посуд.
— Вірите, як почую, що він гуде, окаянний, так у мене серце завмирає. Мене заб'є, інша куховарка знайдеться, а розбомбить посуд — не дістанемо вже такого. З Брянських лісів вожу його з собою.
— Що ти, Дусенько? — встряють у розмову партизани.— Як це можна, щоб тебе не стало? Та ми з голоду помремо.
— Нічого, Валентина варитиме.
— Ну, Валентина, звичайно, може,— погоджувались партизани,— але під твоїм наглядом, бо ти майстер своєї справи.
Куховарці подобались такі розмови, і вона під час обіду виловлювала з казанка жирніші шматки.
— їжте, голубчики, та сили набирайтесь. Скоро вам на завдання йти. їжте, я іще потім добавки дам.
Якось по обіді я сказав їй:
— Євдокіє Борисівно, хотілося б поговорити з вами.
— А ти що ж, у газету про мене писатимеш? Ну, приходь. Вечерю хлопцям роздам, буду вільною.
Минув день. Жевріло небо слабким відсвітом вечірньої зорі, цей відсвіт падав на тиху воду лісової річки, поблизу якої стояв замаскований курінь куховарки.
На розгорнутих кулях соломи вона поставила тарілку з спілими чорницями.
— Дівчата в лісі нарвали. Ціле відро принесли. Призволяй-ся. Завтра в обід варениками почастую.
Чорниці були соковиті й смачні.
— Що ж тобі розказувати? З чого починати? Родом з Сузем-ки, може, чув? Батько мій столярував, а мати, як і я, проста селянка. Тільки батька я ис пам'ятаю. Було мені півтора року, як він помер. А коли минуло сім літ, одвела мене мати до урядника, і я там дитину няньчила. А підросла, то вже і корову доїла, і хліб пекла, і по хазяйству поралась, одним словом — наймичкою стала.
Урядник давав мені щонеділі три копійки. Назбирала я грошей, пошила собі плаття в смужечку. Єдине й було воно в мене. Пізніше ходила робити на залізницю чорноробочою. І на лісопильному заводі, і в Донбасі працювала. Спочатку лебідчицею, а потім уже й на врубову машину стала. Приїхала я додому в гості і лишилася у своїх краях. Завідувала поштовим вагоном на лінії Трубчевськ — Суземка. Уже я була тоді заміжньою. Син у нас шести років. Жили з чоловіком добре. Коли це війна! Чоловік одразу пішов на фронт. Не знаю, чи живий він, чи, може, загинув де в бою. Нічого невідомо. Живу я у мами з синочком, чую: наші люди переховуються в лісах. Зв'язалася з ними. Стали до мене навідуватись партизани. Я їх і нагодую, і білизну їм виперу.
А почалося з того, що зайшов до нас у хату якийсь чоловік води напитися. Я в нього питаю: "Ви з оточення?"
"Так".
"Коли проходили через села, не чули, чи є де-небудь партизани? Якби знала я, де вони,— пішла б до них".
Помовчав він трохи та й каже: "Я партизан. Ми вже чули про тебе, оце я прийшов поговорити. Нам треба розвідницю. Я доповім командирові, і ми прийдемо до тебе в гості".
Через кілька днів приходять вони. А в мене мати старенька, забачила їх, та вже така рада!
Покійний Рева обійняв її за плечі та й питає: "Бабусю, багато літ прожила на світі?"
"Та вісімдесят уже є. Оце богу молюся, щоб він зберіг вас та щоб німця ви били... Молюсь..."
"Молись, бабусю, молись,— сміється Павло Рева.— Все одно ми переможемо".
Не вистачало хліба в партизанів — звертались вони до мене: "Дусю, чи не пішла б ти в розвідку до млина?"
"А чого ж,— кажу,— піду".
Все розвідала там: скільки хліба, хто охороняє, коли зручніше нападати. І хліб ми дістали. А тоді я заготовила партизанам масла. Ото поїду в села, зберу жінок, матерів, чиї сини та чоловіки в армії нашій, і почну їм говорити по-простому, що вже Червона Армія наближається, а нам треба німців у тилу бити. А хто ж їх тут битиме? Партизани. Отож треба допомагати, щоб було їм що їсти, щоб були вони дужі, бо слабому чоловікові німця не звоювати. Отак поговорю з людьми гарненько, і несуть вони, хто що має. Накладу я віз продуктів та й їду, а люди мене просять: "Ти, дочко, нас не забувай. Ми зіб'ємо ще свіженького масла. Хай тільки вони німців дужче громлять".
І ось видав мене сусіда.
Доставила я продукти партизанам, а з лісу колод на віз навалила та й везу. Був іще зі мною чоловік моєї сестри. їдемо ми, коли зустрічають нас поліцаї і німці: "Де були?"
"В ліс по дрова їздили..."
"Брешеш! — кричить поліцай.— Одвозпла харчі партизанам".
Було це п'ятого січня сорок другого року, добре запам'ятався мені цей день.
Сестриного чоловіка не роздягли, а з мене зняли валянки, пальто, верхнє, хустку. Зосталась я в самій сорочці. Тоді поліцай вдарив мене у плече прикладом: "Партизанка... мать-пе-ремать!"
ч<Яка ж я партизанка? Нічого не знаю. В ліс по дрова їздили".
Не повірили. Повели босу до села. Зайшли до моєї хати, стали забирати речі, а я не даю. Німець як ударив револьвером, так і помутилось мені в очах. А тоді давай бити мене по обличчю.
Моя старенька кинулась обороняти, а поліцай її в груди штовхнув.
"Йди геть, відьма стара!"
"Ой дочечко!" — кричить моя мати. А в мене з носа кров тече, з рота кров, рука звисає, наче не моя, а з очей хоч би ж сльозинка впала. Серце немовби закам'яніло.
Повели нас на розстріл. Сажнів за двадцять п'ять від дороги ліс. Я кажу зятеві тихенько: "Тікаймо".
А він мені відповідає: "Все одно тепер смерть. Пізно тікати".
"То хай краще на льоту куля уб'є. Бігтиму". І побігла я. Вони за мною. Я в болото провалилась, потім швидко вискочила і мчу далі. Вони стріляють по мені. Я чую, як свистять навколо мене кулі,і біжу, біжу. Уже я в лісі, а не спиняюсь. Думаю, може, гнатимуться. Чотири кілометри отак бігла аж до села Денисівки. Там була в мене знайома — Фрося Калени-кова. Як глянула вона, а я вся в крові, сорочка на мені посічена,— били ж вони мене люто. Рука вибита болить, не можу її підвести. Фрося, спасибі їй, знайшла одежину, покликала якусь бабу, і та мені руку вправила на місце. Я мало не зомліла — так було боляче.
Отож я врятувалась, а зятя вони вбили. Не послухав мене, може б, теж утік.
Потім приїхали за мною партизани Іванчиков і Черняков, забрали мене в Красну слободу до Сабурова. Навідалась я потім додому. Поліція вже виїхала з села. Зятя поховали. А мати, як уздріла мене, кинулась до мене, голосить: "Я ж думала, дитино, що тебе вже на світі нема".
Вона кричить. І сестри кричать. Лишилась я поки що вдома ноги лікувати. Пообмерзали вони в мене, коли боса ото по снігу бігла. Провідували мене Сабуров, Богатир, Петрушснко.