Насамперед треба вибити "синіх" з їхніх позицій. Це розумів навіть Омелько Нагірний, який був прихильником блискавичного удару і головним помічником Сашка в організації десанту.
Жерло важкої гармати повільно націлилось на укріплення "синіх". Пролунав перший постріл. Це Стьопа Музиченко пустив ракету. З хижим шипінням вона рвонулася з човна вгору і вибухнула в ясній блакиті червневого ранку. Ракета означала, що "Відмінник" почав ураганну стрілянину з усіх своїх грізних батарей. Плавуча фортеця, невпинно обстрілюючи "ворога", повільно наближалась до берега. У відповідь з боку "синіх" затріщали десятки тріскачок. Це татакали кулемети. Бійці з загону Яші Дерези розуміли, що далі ховатись не можливо, бо їх помітили з броненосця.
На ближчій скелі з'явився Максим. На рукаві в нього червоніла широка бинда, він махав картузом і щось кричав. Ще вчора, напередодні оголошення "війни", обидві "воюючі сторони" одноголосно обрали його посередником, і тепер слово Максима — закон.
— Гармати… б'ють влучно… — долетіло до піонерів у човні. — У "синіх"… великі втрати…
Зненацька з-за скелі на березі вибухнула ракета.
— Їхня батарея! — гукнув Сашко. І знову долинув голос вожатого:
— "Сині"… відповідають… вогонь… важких… гармат…
— Чого він кричить, — буркнув Сашко. — І без нього знаємо, що гармати важкі й далекобійні…
— Що ж тепер робити, товаришу маршал? — наблизився до Чайки Омелько. — У нас ракета і в них — ракета. Значить, вогонь з обох боків ураганний.
— У них же втрати великі… Ти ж чув, що кричав Максим.
— Ну да, бо в них тоді тільки кулемети стріляли, а тепер і в них батарея.
Сашко глянув на Нагірного. Обидва зрозуміли один одного без слів.
— Давай! — коротко наказав Чайка.
— Повітряний десант! Десант! — весело і схвильовано загомоніли "моряки". Було їх на вітрильнику чотирнадцятеро, вони вже встигли засмагнути, у багатьох уже лупились носи від сонця і солоної води. Вітрець-розвівав біляве волосся Галини, вона ретельно крутила ручку від тріскачки, без упину посилаючи на "ворога" кулеметні "черги".
На кормі стояв Олег Башмачний. Зсунувши на перенісся брови, він уважно стежив за тим, що робилось на березі. А там між сірим камінням було помітно якийсь рух. "Супротивник", можливо, під вогнем батарей з червоного броненосця укріплював свої позиції.
Галина Кукоба поклала тріскачку і кинулась допомагати Нагірному. Незабаром допомагаючих зібралося стільки, що довелося втрутитися Чайці.
— Що це таке? — гукнув він. — По місцях! Дисципліни не знаєте!
В руках у Нагірного був великий коробчатий змій. З моря дув міцний вітерець, і незабаром з допомогою Галини і Стьопи Музиченка змій плавно піднявся вгору. Тоненькі мотузочки швидко розмотувалися, змій здіймався вище й вище, вітер ніс його до берега, і ось він уже заколивався над позиціями "синіх". Піонери з вітрильника бачили, як з землі піднявся високий Дмитро Озерков і, замахнувшись, кинув у повітряного напасника камінь. Камінь ледве не зачепив змія і булькнув у воду. Тоді град каміння метнувся вгору. "Сині" будь-що-будь намагались знищити "ворожий дирижабль". Так, так, це був грізний і, певне, несподіваний для Яші Дерези гість.
Сашко стурбувався — влучить камінь, тоді змій упаде, і весь стратегічний план провалиться. Нагірний теж відразу зрозумів небезпеку. Він квапливо розмотував мотузки, і "дирижабль", здіймаючись вище й вище, повільно виходив з зони обстрілу, кружляючи вже в тилу у "ворога".
І тут наступила урочиста хвилина, якої з такою нетерплячкою ждало "військо" на броненосці.
— Давай! — хвилюючись, знову наказав Сашко.
Нагірний сіпнув за мотузок, і від змія раптом відірвалась біла кулька. Вона розгорнулась і попливла в ясній блакиті, як пухнаста парасолька кульбаби.
— Давай!
Омелько раз у раз сіпав за мотузок, і легкі білі парашутики, відриваючись од "дирижабля", попливли в повітрі, наздоганяючи один одного. Це було чудесне видовище.
— Ура! — гукнув Сашко, і його вигук голосно підхопили "моряки".
Це була таємниця "червоних", це було здійснення плану, запропонованого Нагірним. Повітряний десант у тилу "ворога"!
Максим щось вигукнув, і тоді команда "Відмінника" побачила, як "сині", пригинаючись і плазуючи між камінням, хутко почали відходити в гори. "Сині" залишали свої позиції. Тепер їм лишався тільки відступ, бо в їхньому тилу вже, певне, гуркотіли гармати і татакали кулемети "червоного" десанту.
"Відмінник" причалив до берега. Вивантажували гарматну батарею. Нагірний змотував мотузки, "дирижабль" хутко повертався з своєї вдалої експедиції. Війці вискакували з кулеметами і гвинтівками і відразу ж вирушали переслідувати відступаючих "синіх". Сашко Чайка сів на камінь і розгорнув карту.
— Галино, — сказав він, — коли вони підуть по цій стежці, вони загинуть. Ми їх оточимо тоді в цьому яру і знищимо.
— Знищимо, Сашо, — кивнула головою Галина, — або візьмемо в полон.
— Вони змушені будуть скоритися. Ось тут поставимо кулемет, і "сині" потраплять у пастку.
Але загін Дерези не пішов тією стежкою, про яку говорив Чайка. Прискакав зв'язківець із звісткою, що "сині" відступають у напрямку Білих Стовпів і що на полі в них вирито окопи.
Сашко хутко встав.
— До Білих Стовпів? — здивовано вихопилось у нього. — Там же поле! Рівнісіньке поле!
Це було дійсно дуже дивно. "Сині" залишали місцевість зі скелями і з великим камінням, де можна було мати чудові природні позиції для захисту. "Сині" для чогось відходили на рівнину, де їх легко можна розгромити вогнем важких батарей.
— Я думав, що Дереза більше тямить у воєнній справі, — сказав Сашко. — Але для нього вже добре й те, що він не пішов зі своїм загоном у яр.
— Почекай ще так казати, — зауважив обережний Нагірний. — Він дуже хитрий; цей Дереза. Ти забув про його воєнну таємницю.
— Справді, — замислився Чайка. — Що вони майстрували? Поки що ніякого винаходу не видко.
— Почекай, побачимо, — застеріг Омелько.
Сашко тут же наказав через зв'язківця, щоб бійці були обережними і наосліп не кидались на "ворога". Можливо, що на полі перед окопами закопано фугаси, які під час атаки вибухнуть. Тоді весь загін "червоних" буде знищено.
Сашко нашвидку згорнув карту і з Галиною та Омельком подався наздоганяти своїх. У горах тріскотіли постріли, котився важким горохом кулеметний дріб, глухо ухкали гармати. Біля "Відмінника" залишився міцний заслон в особі Стьопи Музиченка. Художникові було суворо наказано не "захоплюватися краєвидами" і міцно тримати в руках рушницю.
На повороті гірської стежки, під старим каштаном, Сашко побачив полотняний намет із знаком Червоного хреста і Люду Скворцову в білому лікарському халаті.
— Слава аллахові, — сказала вона Сашкові, — "сині" відступають, і в нас ще немає поранених.
Коли Чайка з своїм штабом прибув до Білих Стовпів, відступ "ворога" уже припинився. Загін Яші Дерези заліг на полі в окопах і шалено відстрілювався від "червоних".
"Де ж їхня військова таємниця?" — подумав Сашко. Йому передалося від Нагірного тривожне чекання. Дереза, напевне, приготував якусь несподіванку. Коробчатий змій і повітряний десант був несподіванкою для "синіх", вони розгубилися і змушені були відступити. І коли Дереза з свого боку застосує якусь несподівану "махінацію", ще невідомо, як тоді обернеться справа для "червоних". Сашка аж кинуло в жар від самої думки, що "червоні" можуть програти "війну". Ні, це неможливо. Треба бути насторожі. Коли що трапиться — негайно вживати рішучих дій і головне — не розгубитися. А все ж таки — яка в "синіх" таємниця? Яку несподіванку вони готують?
Рівна місцевість, на якій укріпився "ворог", за окопами круто обривалася вниз. Що робилося в тилу у "синіх" — невідомо. Напевне, там розташувався їхній штаб. Несподівано в Сашка народився блискучий план. Це була смілива думка, і коли її пощастить здійснити…
У Чайки аж дух захопило. Він обняв Нагірного за плечі.
— Бачиш оті кущики? — спитав пошепки, з завмиранням серця.
Нагірний кивнув головою, ще не розуміючи в чому справа.
— І ту високу кропиву бачиш?
— Бачу.
— Що, коли, ховаючись у кропиві, доповзти до кінця галявини?
Омелькові очі розгорілись радісними натхненними жаринками.
— Я полізу, Сашко, я! — схвильовано прошепотів він.
— Почекай. Я думаю, що в них там немає дозору. Тільки однаково це дуже небезпечно. Розумієш, коли тебе помітять…
— Не помітять. Я все одно як жук…
Маленький, чорненький, він і справді був схожий на в'юнкого жучка.
— Не помітять, Сашо. Кропива висока, а я ось так, ляжу на черево і…
— Там, мабуть, унизу, за окопами, їхній штаб. Нам треба довідатись, що вони готують.
— Про таємницю!
— І взагалі вивідати все, подивитися, що робить Дереза. А повзти треба не звідціля. Сховаєшся за скелями і вийдеш на галявину ось там — бачиш? Звідти один крок, і ти в кропиві.
Нагірний востаннє кивнув головою на знак того, що він усе зрозумів і все зробить, і зник. До Сашка підійшла Галина.
— А знаєш, Сашко, вони, мабуть, хочуть нас виманити на рівне місце. Як ти думаєш?
— Не знаю. Мабуть, у них є якийсь план. І обоє замислились. Чайка нервувався.
— Я послав Омелька, — посміхнувся він Галині. Посмішка вийшла напружена, неприродна. Він розповів дівчинці про свій план. Галина слухала уважно.
— Спокійно, все буде гаразд, — сказала вона. Проте Сашко відчув у її словах справжню тривогу за товариша, який пішов на велику небезпеку. Чайка й сам чудово розумів, що Нагірному доведеться плазувати за п'ятнадцять кроків від окопів "ворога", а кропива хоч і висока, та на такій невеличкій відстані зовсім ненадійна схованка від пильних "ворожих" очей. Треба було з свого боку допомогти розвідникові, відволікти від нього увагу "синіх".
— Посилити вогонь! — наказав Сашко. — Ввести в бій резервну батарею!
Він сам запалив ракету, і зловісне її сичання на мить заглушило кулеметну стрілянину. Ракета вибухнула вгорі, розсипалась вогняними зірками. Тоді з новою силою зататакали кулемети, будячи в горах розкотисту луну.
Час минав, а Омелько не повертався.
* * *
Все складалося якнайкраще. Правда, клята кропива немилосердно жалила руки, і вони взялися пекучими пухирями. Та це дрібниці. Розвідник, припадаючи до землі, непомітно проповз мимо найнебезпечнішого місця — окопів "синіх", і зненацька перед ним відкрилась картина ближчого тилу "супротивника".
У невеличкій долинці біліли два полотняні намети.