Немов піднеслась до неба, — скалічена — з загрозою й прокльоном.
— Видибай, боже! — розпачливо метнувся з натовпу несамовитий зойк. Немов простягаючись з поміччю до гинучого бога… Люд на мить нашорошився. Як отара перед небезпекою. І раптом кинувся врозтіч з криком.
— Видибає!
Виконаний чин не викликав ясно оформленого висновку. Лише рефлекс.
Спустошена й опустіла круча "Перунового холму" помалу западала у мерле мовчання й пітьму.
З-за хмар обережно виглянув край місяця. Співчутливо торкнувся прохолодою свого срібла чорних ран лісової святині. Перечекав хвилину за легенькою хмаркою. І, заспокоєний безлюддям і тишею, виплив цілковито — повновидий і блідий. Та й завмер нерухомо, болісно здивований довершеним ділом знищення. Рясним віттям крислатого дуба промінь продерся аж до лапатої рослини, що непорушна лишилась у прим'ятій траві. Саме в цей мент на листя впала метко кинутим камінчиком невеличка жабка-рахкавка. Дихала часто й швидко. Немов по довгому плачу або з втоми далекого шляху. Глипнула жовтавими повіками. Та й залізла в траву. Лапате листя заколивалось, розхилилось. У місяш-ному сяйві блиснула бліда — як у мерлого — срібна рука. Стиснуті пальці тримали золоті громові стріли. Здавалось: загрожує стиснутим п'ястуком. Мало не торкаючись поломленого галуззя, низько залопотіли ледве чутно крила ніч-видів-кажанів. За ними — немов навздогін — майнув м'яким летом пущик. Кинув протягло-смутний, як ридання, свій крик. І зник у пітьмі. З обпалених, поломлених дерев сльозами падало зв'ялене листя. Місяць скрився за хмару. І згасла срібна рука, немов всмоктана потолоченою землею.
Давно уже аж у глибини Понту Евксінського віднесло срібнорукого Перуна. Перестав він бути пострахом й малим дітям. Навіть бабам-ворожбиткам, які перейняли спадщину від колишніх жрекинь Мокоші, — що у таємних вирах чор-ториїв сидять, — зарікання та наговори, став Перун лише "наговорним словом".
Але прокляття Перунове пережило давніх богів. Впаде-бо пошесть на Київську землю, поверне в жалобі з побойовища княжа дружина, суш чи помір люд київський морить — хитають головою християне:
— Перунове це прокляття!
А дехто крадькома й під кручу "Перунового холму" поради шукати іде, до землянки, що під корінням старезних осокорів ховається — тих, що то ще "варязьким кораблям за притик36 служили".
Не звір лісовий у печері тій ховається. Не чернець святий у печері спасається, "ясновидка Богдарка" у тім лігві живе. Хто каже сорок і вісім літ. Інші — ніби споконвіку живе там. І до скінчення віків там перебуватиме. Несмертельна-бо баба Богдарка. Знає все: і що було, й що буде. Тож на пораду ясновидки стар і млад іде, убогий і багатий свою журу несе…
Але, дарма що люди сотками Богдарчин вік рахують. Око у баби зорке та гостре, мов у рисі. Тому не вкриється від ворожбитки, хто це пізньою порою, не в мнозіх, а сам-одним до печери під кручею зайшов. Золот перстень на правиці іс-крою-самоцвітом ясніє, коли блискуче Володимирове срібло перед бабою мече.
— Не зі світу звести, ніже смерть заподіяти прагну! Тільки зроби, щоб я був батькові за братів миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти!
Хитає головою стара Богдарка. Та на свого гостя так дивиться, що аж відсахнувся він й за меч хапається.
А баба спокійно рукою меч відхиляє.
— Сховай, господине, свій ясний кінчак! Не честь-бо мечу жіночою кров'ю умиватися! Ворогів же тобі, княже Яро-славичу, — ох! — не забракне!.. На них меч свій сховай!
— Хто прозрадив? — стискує п'ястуки княжич.
А баба своєї:
— Тяжке ти лихо задумав, ясний Ярославичу! Прокляття Перунового просиш! Ворожнечі братної, княже! Але дам, дам, що бажаєш, бо то доля твоя!..
І здається синові Ярославову — не у вічі живі він дивиться, а над безоднею чорною нахилився.
Богдарка ж коло вогниська вже заходилась. Вогонь з іскри малої пробудила, котлик наставила, зілля-ненавис-ник з тисовим деревом варить. Шепоче слова наговорні. З кутка, мов помічницю — подругу рись ветху — як і сама баба, — покликала. Добре обряд таємний вчена звірюка знає! Коло ватри примостилась. Прискає, дме на вогонь, бабі помагає. Мов той учень ковалів, що міхами вогонь роздимає.
Кипить у котлі. Над котлом пара здіймається. Княжичеві здається: постаті братів в ній… і стіл Київський? І битви мнозі… І берло княже та барми — ознаки володарські! — таки у нього, у Всеволода Ярославича?..
А баба ллє чорну тектину до котла. По краплинах відраховує. Не то жалі-спогади виливає. Не то закляття чинить…
Сім разів по три поклони вдаривши, зі схованки таємної срібну руку несе… Золоті грімові стріли зі стиснутих пальців виймає,— княжичеві Всеволодові подає.
А до плящини глиняної гарячого зілля звареного наливає.
— Цим сонного батька свого, господина Ярослава — князя покропиш. Стріли ж, — ох! княжичу! — стріли з "хол-му Перунова" розмечеш в різні боки… Київський стіл твоїм буде, Ярославичу. Але, знай, княжиче ясний: ворожнечу братню у землі цій ти сієш!.. А вона — прокляттям Перуновим так уже тут довіку і загніздиться…
Таж не слухає княжич.
Таке вже серце людське, що водночас і вірити, і не вірити вміє. Вірить Всеволод Ярославич, що на стіл Київський сяде, бо бажає цього. А прокляття Перунове?.. Маріння це нерозумної баби Богдарки!..
Сипле золото князь. І вже немає його. А баба золото княже — мов сміття — ціпком своїм відсуває… І довго самітня та нерухома стоїть, прислухається, як в долині завмирає тупотіння княжого коня…
Вгасла ватра в печері. Пітьма і в Богдаркиному серці. Хоч над Києвом стольним божий ранок ясніє… Зблідло небо. Здригнулась ніч, відчула: треба вступитись, бо ясне сонце іде! Спить ще Київ. Лише на "Ярославовому дворі" меркає світло, серцем недрімним вартує, змагаючись з ніччю-пітьмою…
Запрацювався князь Ярослав. Аж до біл-дня над "Руською правдою" час забув. Розкрив крила мудрий дух княжий та й просторами Вічної Правди ширяє…
Здобуває ліпшої долі для землі своєї князь Мудрий. І бадьорий та радісний дух його. Нема-бо радіснішої праці на світі, як щастя кувати…
Зненацька — краплиною їді-отруї — в душу тривога впала. Чадом гаснучої свічки протяглась перед Ярославом згадка про прокляття Перунове…
Сперся підборіддям на руку. Думкою пливуть відгуки мудрості країв далеких — з книг чужих вичитаної…
— Царство "пресвітера Іоанна", що в ньому жодної тіні нема?.. Так! Не казку-мрію, а дійсність, здобуту твердою волею своєю, впертою працею духа творитиме у Києві князь Ярослав!..
— Царство "пресвітера Іоанна", сплетене з Мудрості, Правди і Любові!..
Най же стане тоді з ним на прю те прокляття Перунове!
Небо на сході всміхається князеві ясним усміхом Світла. Зоря Вранішня перлиною білою тремтить… І довгим поглядом спочив на ній зір Ярославів. Любить князь зорі, що з хаосу вийшли, але хаосом більше ніколи не будуть…
І хвалою вічною озивається серцем Ярославовим улюблений його вірш зі Святого Письма, — про Божу Премудрість: "Коли круг земний ще не був закреслений, а безодні водні не були ще створені — я уже була…"
І відкладає князь "Руську правду", бере новий, блакитна-вий аркуш. Вправно й швидко креслить — відпочинок-бо є переміною праці! — плани храму Святої Софії — Премудрості Божої — царства Божого нерушимої стіни…
На "тріумфальній арці" храму — так само, як і у церківці Золотої Брами мусить бути зображення Благовіщення.
Бачить у духу цей образ князь: Пречиста — ясна і ніжна, як перлина — Зоря Вранішня. Перед нею ж архангел з жезлом мандрівника…
Доки-бо не знайдуть сталого дому свого у Премудрості Божій — мандрівниками є лише люди на шляхах життя…
І від брами до вівтаря святині київської най кожний, хто у Київ увійде, — відганяючи прокляття Перунове — словом архангельським вітається з землею Київською:
— Радуйся, благодатна, — Господь з тобою!..
Кірасою-видиною, немов утвореною з весняних хмар, стали на Київських горах княжі палати. Приглядаються уроді своїй, відбитій у синяві Дніпра-Славути.
НА ЯРОСЛАВОВОМУ ДВОРІ
Нинішній князь, Ярослав, перетворив давній Володимирів "терем на горі" на "великий двір Ярославів". Коло Десятинної —"у Дивів" — церкви розбудував його.
Звикли уже кияни до мармурових "дивів"; "дівами" також зве люд посполитий марморяних богинь, старогрецьких, що привіз з Херсонеса Володимир-князь та постановив на широкому майдані "Бабиному торжку". Від тих же таки "кам'яних бабів" — богинь старогрецьких — має назву свою торговиця.
Не викликають уже зачудовання киян і мідяні квадриги, що прикрашають київський форум — площу "народної ради".
Однаково звикає людське серце й до пишноти-багатства, й до біди нужденної. І однаково — до обох байдужіє.
Але нові, різьблені прикраси палат Ярославових, та мозаїка — "мусія" з марморів, фіалового, рідкого порфіру, сло-новини й кольорового скла — майже як самоцвіти дорогоцінного, вбирають очі не тільки київських "невігласів", що з шинку до шинку ходять, тямлячи одно лише з Володими-рових навчань, що "Русі веселіє єсть пити".
Інші-бо слова князя мудрого, як крізь сито дірчасте, з пам'яті й розуму на вітер пустили.
Київському люду здається: райською радістю є жити в Ярославових палатах. Вовіки у цих розкошах не знудився б, жури-туги не зазнав би. А отже — як вечір імлистий задумана, як під-зимок, що скарб золотого листя по вітру розвіяв, сумна сидить під віконцем донька Ярославова, молода Настя-князівна.
Немов не до шлюбу з угорським князем Андрієм стати готується, а у черниці ніби має йти — до Свято-Ірининсько-го, нового монастиря, що Інгігерда-Ірина, мати-княгиня, щойно поставила.
Лине журливий погляд дівочих очей, шукаючи і не знаходячи собі розради. Лине ген, аж за "Перунів пагорок", що давно уже на ньому требище "капів" — богів поганських звалено.
Даремно тішить молоденьку князівну колишня хова її, Боричева37 боярина, Орина. Про турнір — "збройну кольбу" — Ярославні нагадує. По-перше38, бо на Ярославовому дворі ця лицарська забава відбулася. Схотіли лицарі-чуженини бойовою своєю зручністю майбутню володарку свою потішити.
Не слухає Настя-князівна хови Орисі.
Зажурилося дівоче серденько. Майже дитина ще Настя. І лячно дівчаткові. Чуж-чоловік їй наречений Андрій-коро-ленко. Вродливий — то правда. Але ж такий смуглявий з лиця, мов з мосянжу відлитий.