— До розпуки бо так здолав би дійти. А це — гріх тяжкий… і над усе дияволові мильший…
Василь гучно поставив на стіл срібний кухоль і яскравими барвами почав малювати Київ:
— Тепер, вертаючи з Чернігова[382], були ми там з отцем… Не пізнати!.. Розцвів пишною квіткою наш старий красень під першим подувом Магдебурзької вольности[383]. Міщанство, як вийшло з-під влади воєводи, та вибрало собі магістрат… гей! братику!.. Шафарі, писарі, війт із бургомістрами та ратмонами[384] — все люди зо своїх!.. А які свята й урочистості справляють! А як раз-по-раз чужинців вином підіймають! А скільки там панства, магнатів, лицарства!.. Місто горить барвами, злотом… Музики, співи, процесії, тріюмфальні походи… Та ж, ми, брате, й студентами бувши того не бачили! Ні й у своїй Льомбардії та в Німцях![385]
— Та ж токмо[386] "золоту корогву"[387] побачити! — докинув Елпідіфор.
— А що бо ти видів у своїй турецькій неволі?!!
— Ні, но—ні!.. Не рците сього, не говоріть!— спинив Василя чорнець. — Того бо, що болярин Адам сподобились звидіти, жадні ігрища світські даже в Києві, в пам’яті затьмити не здолають!.. Давно вже ложний встид не дозволяв мені вашу милість попрохати: розкажіть нарочито нам про Землю Святу! Аз бо, многогрішний, найбільш хотів би узріти — поза Гробом Господнім — ту лямпаду, юже за Землю Рідну розсвітив високопреподобний ігумен Даниїл! І паки: суєтен бо духом єсьм чоловік — звідати любив би, точно ли сладость неописана у воді йорданській розлита? Камінь же з берегу Йордана-ріки, як би мал не був — чудодійною силою наповнений? Повість бо йде: ймеш ли його во уста — гладу не почуєш. І — Христолюбець один з Афтосу[388] гори, також чорноризець, — рек[389]: що не токмо в той час, доколі камінь во устіх сий, але ж і во-віки гладен чоловік той не буде! Ібо й душу наповаєть.
Несумірно великі, добрі й ласкаві законникові очі дивились радісно на Адама: чекав, — як дитина чарівної казки, — потвердження своїх відомостей "від очевидця".
— Та я… я не був при Гробі Господньому… — трохи ніяково й несподівано для самого себе, сконстатував — аж тепер! — Адам той факт, що, власне, не виповнив "мрію своєї юности".
— В неволі я був… бранцем. Бранцем я був у Святій Землі, — говорив далі, сам намагаючись збагнути, як же це сталося, коли Гріб Господень присвічував йому, як одна з найдорожчих мрій?!
Карльос мовчки спустив очі. Згадував минуле, але… розповідати не хотів.
Василь зненацька обурився:
— Так ти с-с-сидів на те по турецьких неволях, — скакали йому слова, ніби перестрібували з каменя на камінь, — щоб на торбані грати т-т-та до туркень за-ли-ця-тись? Так ти, братику, по малжонку[390] до Святої Землі мандрував, поки ми, — вдарив себе в груди, — тут із бусурменами сіклись?.. Ось, н-н-на! Дивись, — вказував пальцем на широку близну під оком — Дивись! Бачиш, як нас тут та-тарські шаблі цілували!
Адам зірвався на рівні ноги й міцно вхопив брата за руки в зап’ястку.
За ним, ледве зводячись, встала скощавіла постать гепарда, що по смерти Марії був невідлучно при Адамі.
— Василю!.. Раз на завжди!.. Я не дозволяю тобі… — гукнув Адам. І враз переміг себе та зломив грізний тон на м’ягчий. — Я прошу тебе… ніколи не згадуй при мені… чуєш? Ніколи! Ані натяком!., моєї небіжки-дружини… Ти ж не знав її! Не бачив… Її вже нема більш між нами… Нема її!..
Урвав болісно, сів за стіл, схиливши голову на руки.
І це враз розігнало хмари Василевого гніву.
— Та… та Бог з тобою, юначе! Чи ж би я хотів тебе вразити? — і на слабий рух Адамової руки продовжував щиро: — Ну, годі! Не буду більше!.. Царство їй небесне! — і перехрестився широким, розмашистим, православним хрестом.
Адам не завважив цього руху. Але Карльос підсвідомо захвилювався:
— Певно з цього почнеться… — відчув тривогу. Хотів був вийти, гадаючи, що не годиться чужому бути свідком сварки братів… Але ж… Вийти з кімнати — було ніяково! Тож підвівся й підійшов до полиць із книгами.
Відчув незручність і чорнець Елпідіфор. Він теж підійшов до книжок і неприродньо-байдужим голосом заговорив до Карльоса:
— Чи ж усі ті книги й інкунабули должно[391] нахиляють розум до Святого Письма, а душу — до живота праведного? Є тут і "Антиграф", і "Антидот", але аз не обрів…
Та ж згадавши, що Лясерда — "рицар чужоземський, єретичної прелести папіжництва напитавшись", мало що може тямити на "животі праведному" і на його "мові руській", перейшов, пересипаючи мову грецькими словами, на теми світські:
— Еа єрон[392], що любомудрости своєя ради, во дні юности моєя, претерпіл єсьм всякую скорб і тісноту живота іночеського на Афтос-Горі, язик еладський пізнав, як рідний. І не токмо Іродота, Оміра і многих інших читав, но й переводити тщився.[393] Многими поти й труди многими сія стяжах. І от же, опинився "пар геавто"[394] вижду, що воістину "була інна Русь старинна". Ніхто писаннями міфтопойсів[395] давніх уже не цікавиться! Токмо сама "дискуція о вірі"… І не диво! Монахи бо так розволочилися, що келія їм наприкрюється. Виходять на торжища… аж у сторони латинські, в Базилею, Ферару, Буду, Фльоренцію і даліє, та з одушевлением веліїм доказують, що "ми, русини, і латинники єсьмо братьми". І затроюють даліє блуди єретицькими і так уже затросні уми. А чому сіє? Ібо — воістину! — младеж не падає по книгах[396], аки пчела. Не ізбирає оттуду сладости словесної, а — хоч і безславно ректи сіє — но воістину: во коршмах черноризці сидять більше, як у книгохранилищах перебувають… І це — "пані калос!"[397]
— Слухай, брате! — говорив тим часом Василь Адамові, — розповім тобі про товариство наше лицарське, що тепер твориться! Ти ж з юности тугував за конем та зброєю! І ось, друзяка мій, Остап Дашкевич, князі Вишневецькі…
Різкий звук мисливського рогу розтяв повітря під брамою, йому відповіла сурма й заскреготав звідний міст.
-— Та ж саме це може від Вишневецьких посланці! Чекаю їх!..
Але це були післанці від де Кастрового "негербованого хитреця" — архітекта.
Зі смертю Марії гарячкове будування в Борках стало. Пригноблений Адам до всього втратив цікавість і припинив розпочаті праці. Тоді де Кастрів мистець взявся за будівлю нового замку на закуплених Лясердою землях.
Весна починалася сухо й тому праця жваво посувалась.
Карльос міг — так оповіщали посланці, — приїхати подивитись, бо вже було на що: одно крило нової "Каса Лясерда" стояло на новій землі.
Коли другого дня Карльос зайшов до студіольо попрощатись із братами, вчув голосні слова Василеві:
— Хрест, шабля й струни — ось наші гасла!
— Але єн протойс[398] — віра православна — поправив отець Елпідіфор.
А як по двох тижнях Лясерда знову повернув у Борки й відчинив увечері двері до студіольо, там немов ніхто не рушився з місця від дня його від’їзду.
Все було так точнісенько, як багато днів перед тим. А диспута продовжувалась у тім же тембрі голосів.
Тільки перед отцем Елпідіфором замість кубка меду чи "ліквору западного" стояв недопитий кухоль славного перемишлянського пива.
Сам чернець мирно дрімав, спершись на шкуратяну подушку високого фотеля.
Суперечка братів у кількох кроках від нього його не турбувала й очевидно не цікавила.
На мить перед Карльосовою згадкою пропливла спомином колишня розмова з Адамом про "пакс"[399] орієнтальних номадів. Подумав:
— Чи ж і це той орієнтальний "спокій"? Чи може він тільки байдужість через недостачу витривалости? Що правда, митрополита свого Герасима вони спалили!.. Але… мабуть тільки згарячу!..
— "Чуже" католицтво? "Забобони дикої Литви"? — звучав глибоким сумом Адамів голос. — Брате! Брате! Чи ж не сам ти повторяв мені, що навіть патріярх Ніфон, у своєму листі до митрополита Йосифа Солтана називає унію релігією наших батьків! У Москві "не пастирі — череду, а череда пасе пастирів". Та згадай же, ще перед унією прийняли обряд латинський наші пани: Слуцькі, графи Тишкевичі, роди Лукомських, Пузинів, Потіїв, Ярошинських… і хто їх усіх назве! Тож розплющ очі й приглянься, брате, що діється в тій "православній" Церкві! Здирства, суди, сварки, проклони, злоба, анатеми — це "чесноти" духовенства і нижчого і вищого і найвищого! Та… Чи ж можна знайти з усього їхнього духовенства хоч десять! — чуєш! — хоч десять! — які б розуміли свою віру? Тому й переходить шляхта на протестантизм, — ти ж бо сам кажеш, за словами православних єпископів, що лиш один із ста домів шляхти не затруєний єрессю! Ти ж знаєш усе це! І знаєш, що це — не мої слова!
— Бо ви, католики довели до цього! Стратили ми князів! Шляхти — чимало. А панів — ще більше! Через вас! Ви бо ставите православне духовенство нижче… за шевців! — гарячився Василь. — Чи ж мало хіба, що той, хто "має попа", — збагни ввесь глум і презирство цих слів: "має попа…" як коня, як тварину! — так той посилає його орати з хлопами! І служителя вівтаря ніхто не боронить!
— Та ж, Василю! В цьому й уся відповідь! Дійсно, правда: ніхто їх не боронить. Бо ж хто їх може боронити, коли вже навіть "братства" з людей світських, і здебільша мало освічених чи й зовсім неосвічених, — беруться "поліпшувати священиків"[400] "синів єретичних", котрі самі себе ганять, говорючи: "не вміємо ні читати, ні писати, тільки сторінки в книгах перевертати…" Дійсно, це вже "грецька злоба!.."
Але Василь стукнув пугарем об стіл, аж Елпідіфор на хвилю розплющив очі.
— Під лід, під меч, під топір — тих твоїх уніятів!.. Вони бо гірші за самих католиків!.. Це вони тягнуть до себе нарід тим, що в тому обряді темний, засліплений, "чорний люд" бачить обряд "свій"… у своїй мові!..
— Бачиш! Знову сам говориш: свій обряд бачить!
— Та ж то ошуканство! Нарід же темний, як глупа ніч! — кричав Василь, неначе був у широкому полі.
Елпідіфор уловив одно слово: "темний". Але встряв у розмову:
— У чому ж тут зло? — запитав цілком мирним тоном. — Істино бо: всі ми темні єсьмо! Ібо самі архиреї наші говорять: "Невідомо єсть, како і в що віруємо!" Та ж не те є на потребу! Аби віра та була тверда!.. Прочее какофимія![401] Кепські поголоски! Ність бо віри правої іншої, як православна, древняя, благочестивая, що вже із самої її назви видко… Досить вже набрехались ми… Поперестаньмо мало-малснько!
— Та заткни ти пельку, махабею! Ти ще мене навчатимеш?! — тупнув ногою розпалений Василь.
Елпідіфор влип у подушки фотеля, ніби хотів протиснутись через них наскрізь.
— Так говориш зі "своїм попом"… чи сповідником? — із сумною іронією промовнв Адам.
— Та хто нині сповідається?! — злісно махнув рукою Василь.