Коли ти мені цього не можеш сказати, то не говори ні тепер, ні опісля...
Микола подумав трохи і каже:
— Маєш рацію. Вибач мені нерозважне слово. Перед тобою я не можу і не повинен нічого скривати. Ось я тобі скажу, чому ти в цім часі не маєш бути в дома.
Він розповів їй про намір Андрія...
Я зробилаби це саме на його місці. Ця втеча не буде довго трівати. Він по часі вернеться, та хай баба трохи потерпить, і може вилічиться з своєї дурної хороби...
Та то бачиш, я тобі ще всього не сказав... З ним втікає дочка орендаря Хаіма з під кобилячої голови... її хочуть на силу видати за якогось поганого рабі-на, котрого вона не може на очі бачюги...
Бідна дівчина...
Вона вихреститься.
А Андрій певно з нею в Америці звінчається. Сущий роман! Але чого я маю перед цим романом з дому втікати?
Бо Етля не має де передягтися за шляхтянку, хиба у нас
Які ви оба наївні! Тож саме у цьому я можу їй помочи. Вона сама може передягтись так, що кож-дий її зараз пізнає...
Микола аж втішився почувши таке.
— Лише на цей час, як це буде робитися і доки вони не підуть на желізницю, я мушу нашу дівчину виправити з дому... Ти мені лише скажи, коли це буде, та коли поїзд відходить. Я вже так всьо заорудую, як не може бути краще.
Паславська була з цього дуже рада. Вона, як обид-жена жінка, зненавиділа Зосю страшно, а тепер траф-лялась їй нагода пімстити цю зневагу так, що пані Зося не догадається, і буде опісля плакати в гіркий черепок.
XIV.
Етля ждала на Андрія на умовленому місці.
— Від нині за тиждень о цім часі будемо виїздити звідси. Карти корабельні і пашпорти будуть готові. Гроші вже у Миколи переховані.
Етля дуже раділа і пригорнулась до Андрія. Не могла очей від його відвести, мов в образок дивилась.
Так ти вже мій, мій соколе ясний, мій єдиний, яка я тепер щаслива. Мій сон справдився. Ми іепер ходимо по заквітчанім полі.
Ми ще не одну тернисту дорогу будемо му-сіли перейти, та ти слухай далі. В четвер поїдемо до міста, як звичайно. Ти збери всьо, що маєш забирати в клунок і держи на поготівлю. В дома скажи, що рабін казав тобі приїхати так, щоб ти була у його через пятницю і суботу, а ти вернеш аж в неділю. Треба видумати причину. От на приклад ти скажи, що рабін хоче тобі показати, як треба святкувати перед шабасом, шабас, і опісля. Це буде дуже до правди подібне, бо певно, що рабіни інакше шабасують як звичайні жиди.
Дуже добре, який ти Андрію розумний — я зараз нині скажу батькови.
А ти ще дитина, моя дурочко. Як ти це скажеш батькови ще нині, а він на тижни стрінеться з рабі-ном і спитає, що тоді буде? Ти скажи це аж тоді, як будеш на візок сідати.
Я цього і не подумала... Справді, що у тебе великий розум, можна на його покладати і безпечним бути під твоєю опікою.
Цілий цей тиждень Андрій не брався до ніякої роботи, від дармував, начеб тут був зівсім чужим. Обходив лише господарство, садок, блукав по полях, сіно-жатках, лозах і зі всім пращався начеб то були живі істоти з розумом. Вони були для його добрі, щирі, достарчали йому всього, що йому треба. Відплачували з баришем його тяжкий труд. При їхній помочі доробився він знатного майна. Він дбав про них, щоб мали всьо, що їм треба у слушний час, і так жили собі довгі літа у згоді і приязні.
Ступаючи тепер з понизеною головою з закрівавле-ним серцем по своїх нивках, він часто, як ніхто на його не дивився, лягав лицем на батьківську землю, цілував її мов рідню неньку і плакав мов мала дитина, що з матірю має на довго розстатися. "Пращайте, та лихом не згадуйте, що вас покидаю, на инші руки здаю. Виж бачите, що не гаразд мене виганяє з хати, а то я вас не покинувби й до смерти, і тут би я і кости мої зложив до вічного відпочинку. Я лишивби моїм дітям піклування про вас так, якби я їх сам цього навчив. А тепер мушу здати вас на чужі руки. Та будьте ви і для моїх діток такі щирі, як для мене були".
З одної нивки за рікою, котру він сам купив першу і дуже її любив, він узяв трохи землі, повязав в платок і сховав за пазуху. її перевезе він за море до нового світа. А коли там і до смерти прийдеться оставати, то заховає її при собі і з нею стане на страшнім Божім суді. Хай вона за ним перед Богом свідкує, що він не втікає з відсіля із легкодушности, а з великого мусу.
Так само він ходив в ночі до стайні і пращався з худібкою.
Послідню ніч переговорив він на оборозі з Петром аж до світу. Відтак попращалися сердечно. Андрій обійшов ще раз хату, садок, війшов в стайню, обнімав та цілував голову кождої худобини, що до його свого любого ґазди звертала свої голови і лизала язиками по руках.
Наприкінци він запряг свого коника і війшов в хату, де спала Зося з дітьми. Вона прокинулася і хотіла до його заговорити, та він навіть не поглянув на неї. Він був у старій полотнянці і Зося навіть не догадувалася, щоб він сьогодня денебудь з дому виїздив.
Андрій станув над дітьми і молився з тиха. Відтак цілував їх сплячі головки, хрестив і плакав з тиха.
Зося бачучи це справді налякалася. Вона ще ніколи його такого не бачила і прочувала щось не добре. Він певно щось страшного задумує, може сам себе життя збавити хоче. Андрій перехрестився ще до образів і вийшов тяжко зітхнувши. Зося хотіла його задержати та закликати по імени, та вона вся задеревіла і не могла промовити слова.
Вона так лежала страшно налякана, серце у неї сильно билося, аж почула, що виїхав за ворота.
— "Цур тобі! Я думала не знати що, а він як звичайно до своєї любаски повіявся. Певно знова повіз їй мою працю".— Вона обернулась до стіни і хотіла ще трохи поспати, бо ще було рано.
Андрій виїхав за ворота і перехрестився. Обкинув ще раз оком свою оселю. Його приятель Петро стояв на порозі з жінкою і благословив його святим старезним образом в далеку дорогу.
Боже провадь, Андрію!
В здоровлю оставайте.
Ще раз перехрестився на церкву, обкинув оком в ранішню мраку сповите, дрімуче село і заспівав собі з тиха:
Ой пішов чумак сім літ в дорогу...
Етля справді аж нині сказала батькови, що верне аж в неділю. В коршмі ще не вставали. Етля скочила на візок не промовивши ні слова. Як доїздили до кінця Хаімового огорода, вона задержала Андрія за руку. Відтак перелізла через опліток і винесла з буряну клунок, котрий передала Андрієви. Там було ціле її майно, яке з дому вивозила. Була дуже схвильована...
Чи тобі було дуже важко рідню хату покидати?
Я не знаю,.. Краще мене о таке не питай. Я собі так думаю: чого ці люди такі погані на світі? Чому воно не може так бути, щоб ми полюбившись не могли таки тут на нашій землі звінчатись і жити гарно? Тепер мені одно на думці, що я втікаю від неволі від нелюба, втікаю у кращий край під твоєю опікою. Ти мене певно не покинеш і не зрадиш, Андрію. І з одного і другого я дуже радію, а ця моя радість мусить злагодити мій жаль за батьком і матірю.— Вона обняла Андрія і кріп-ко поцілувала...
Цього разу заїхала Етля враз з Андрієм до Пас-лавських. Андрій не мало здивувався побачивши Пас-лавську в дома. Вона зараз запросила їх в хату.
— Чи ви, панно Етлю, підете зараз до міста?
Етля дуже засоромилася, вона питала Андрія очима, що має казати. Та він теж стояв ні в цих, ні в тих, бо і він засоромився перед Паславською.
— Ми зробимо так,— каже Паславська.— Склепи вже поотвирані. Ви, Етлю, підете зі мною, візьмете кошик і будете гейбито моя нова служниця, котрій я хочу купити нову одежу. Мою дівчину я виправила вчера до родини на село.
Тепер пізнав Андрій, що Паславська про всьо знає і хоче їм помагати. Це само поміркувала і Етля. Пішли всі троє до міста. Андрій пішов по склепах передяг-тись по міщанськи... Як опісля зійшлись у Паславсь-ких, то не могли себе пізнати. Андрій подабав на ремісника, Етля передяглась за шляхотську дівчину. Вона виглядала чудово. Паславська завела її перед зеркало і поцілувала в чоло.
У Паславських пересиділи цілий день, тут вони і обідали. Андрій відібрав від агента папери.
В слушний час попращалися з господарами і пішли на двірець. Як вже примістилися в окремім переділі, де нікого більше не було, Етля каже:
Андрію! Чи можна мені перехреститися?
Можна Мариню, хрестись.
Вона зложила три пучки пальців і хрестилась дрі-жачою рукою: в імя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.
Поїзд рушив...
— Гарна, люба дівчина — говорила Паславська до чоловіка — а колиб ти знав, яка вона освічена.
Зося дуже занепокоїлася, як Андрій вечером не вернув до дому. Проминула і пятниця, а вона вижидала даремне. Доперва в суботу перед полуднем приїхав Микола до Заріча Андрієвим візком. Він сказав Зосі, що Андрій ще в четвер передягся по міщанськи, лишив візок і стару одежу і пішов кудись не Говорячи куди, тай не вернув до нині. Даремне на його чекали.
Зося зараз догадалася, що Андрій кудись втік. Казала запрягти коні, поїхала до міста не торбую-чись гостем. По дорозі поступила до Хаіма розвідати, чи він чого не знає. Хаім розповів, що знав. Завтра має вернути з міста його дочка Етля, котра враз з ним поїхала, то може вона дещо буде знати. Хаімови і на думку не прийшло, що Етля в цю пору вже в Німеччині.
А Зосю зараз якесь лихе прочуття під серце ножем штовхнуло. Що це за Етля, яка вона, чого вона з Андрієм їздила і до тепер також не вернула. Тепер вже нема чого до міста самій їхати, бо нічого не розвідає. Вона завернула до Вербинців до батька. Тут ломлючи руки розповіла своє нещастя. Старий Тачйнський від разу відгадав, що Андрій втік.
— Мала ти, доню, щастя і долю, що аж люди тобі завидували, то треба було Богу дякувати і шанувати це, що Бог дав, та не видумувати чорт зна що... Не хотіли жиди їсти манни, хай їдять часник. Від такої жінки, як ти була для Андрія, то пес би з ланцюха втік, а пес не втікає від хліба, лише від кія. Тепер я тобі нічого не пораджу...
Стара Тачинська плакала і собі, а Зося вернула до Заріча з нічим.
Аж вернувши додому, вона пізнала* що втратила. Заломила руки і страшно заплакала.
— Ах, дітки-сирітки, нема вже вашого тата... Вона побігла до Петра, хоч гнівалась з ними і
виминала. Петро певно щось Знає.
Ви самі, Єнджейова, цьому винуваті, що Андрій покинув усьо і поїхав аж за море... Так, так, за море до Америки, а мене наставив опікуном для своїх дітей... ось у мене папір на це...
То ви знали о цім і мені не сказали! Бог би вас побив!
Вас вже Бог побив, а мене нема за що.