Він не агресивний.
Учений вручив Наді футляр з двома золотими годинниками — жіночим і чоловічим, і сказав, що це від них із Тищенком. У цю мить Булига-Компанієць і батько "Експарки" обмінялись меткими поглядами. В очах молодого промайнув відчай і прохання допомогти. Поза сумнівом, Булига "бачив" сутність Компанійця. Вона була зовсім поруч, чула музику й гомін, відчувала запахи парфумів і троянд, бачила свою ж таки щасливу наречену. Тим часом в очах Руслана не вгадувалося й натяку на почуття. Це справді були очі щойно померлої людини.
Дивна нечутна вібрація охопила Тищенка. Він ніби став магнітом, який наблизили до протилежного полюсу такого ж магніту. Водночас з’явилося моторошне відчуття роздвоєності. В ньому раптом постала Особа, але не як сутність, а як інформаційна тінь — уся: від дзвінкого крику новонародженого до останнього передсмертного хрипу. Він ніби пробіг шляхом віроломства і крутійства, всіма сходинками височенної піраміди, на вершину якої колись стрімко вибігла та людина, побачив мільйони трупів довкіл підніжжя тієї піраміди; відчув чорну правду, в якій лиха воля переплелася з добрими намірами, божевільна любов до влади з тваринним страхом за своє життя. То була правда Сатани, в ім’я якої жила колись людина. Видиво промайнуло за частку секунди, але те, що він побачив, було ціле життя. Коли Тищенко отямився, то завважив, що на нього дивиться людина з портрета. Цього разу очі в неї були такі глибокі й лихі, ніби на дні їх попеліло саме пекло. Це теж тривало мить, після якої зіниці на полотні знову стали невиразні.
— Жорстокий був чоловік.
Поруч стояв батько Родіона і теж дивився на портрет. Перевівши погляд на Тищенка і завваживши на його обличчі сум’яття, додав:
— Кажу це вам, як другові мого сина. Він вас дуже поважає.
На мить Тищенкові здалося, що це був голос самого Родіона, тільки стомлений.
— Я з’явився на світ за рік до того як ВІН помер, — провадив тим часом старий Компанієць. — Моя мама була, по суті, наложницею. А я народився позашлюбною дитиною. По його смерті ми дуже бідували. До влади-бо прийшли його опоненти. Та, зрештою, після багатьох років наруги над пам’яттю цієї великої людини гору взяв здоровий глузд... Ну, то й що, що він був жорстокий? Зате всюди панував порядок.
Тищенко завважив, що син Особи не був схожий на свого батька жодною рисою; спорідненість виказувала тільки природна смаглявість, дещо завузьке чоло і не надто розвинені плечі.
Тим часом розчахнулись двері бенкетної зали, на гостей війнуло пахощами кухні.
— Вважається гарною прикметою, якщо на весілля забреде блаженний, — зауважив старий Компанієць, повівши оком на Руслана.
Тоді підійшов до дачного різнороба і, поклавши руку на його широке плече, сказав:
— Ходімо, синку, до столу. Сьогодні у нашого Родіона знаменний день.