Значить, Андрієвський мого листа не дістав. Тоді я вислав ще раз повновласті і по часі дістав від Селешка повідомлення, що Андрієвський дістав обидві мої повновласті. Селешко також пише що всі мої листи до нього відкриваються військовою цензурою…
Щодо тієї цензури, це нормальне явище. Половина листів до мене, різних людей, відкриті цензурою. Але мене ось дивує, що вже вийшла "Волинь" французькою мовою і мене ніхто про це не інформує. Чому це так? Що це має значити? У цій справі я і пишу листа Андрієвському і побачу, яка буде відповідь. Мушу знати, хто це видав, з чийого відома і чому мене про це не повідомлено… Ані не вислано бодай авторських примірників… Тим часом, все це виглядає якось дивно і навіть підозріло.
24 січня. Мороз, вечір, у нас тепло. У мене збільшилось праці. "Українські вісті" в Новому Ульмі почали видавати літературний додаток "Літературний зошит", що його ми прийняли, як орган МУРу і доручили мені його редакторство. Написав ось передовицю "Від нас" і переглянув матеріял до 2-го його числа, від якого починається МУРівське володарство.
"Об’єднання письменників МУР перебирає цей літературний зошит. З першого слова зазначаємо: стоїмо осторонь від політичних груп, партій і організацій. Робимо це свідомо з почуттям відповідальности за таке якраз наставлення в нашій праці. Можемо і будемо служити єдності чину, синтези мислення, організації почуття. Людина, її творчий геній, її свідома воля – це те перше, що творитиме наш канон…
Для нас письменників немає українського народу поділеного на групи. Для нас немає добрих (групово) і не добрих. Для нас є один народ, один його дух, одно його покликання. Для нас всі ви дорогі. Малі і великі. Роджені на сході і роджені на заході. Праві і ліві… Нашим святим і невідкладним обов’язком було, є і завжди буде возвеличити і утвердити наш народ живим словом у родині інших народів цього світу…
Наша література за останні десятиліття понесла неймовірні жертви. Пропорційно література понесла найбільші жертви в порівнянні з іншими фахами народу нашого… За чверть віку ворожа ненависть забрала нам сотні творчих одиниць… Нищення триває далі. Не знаємо, як довго воно протриває, але як би воно не було, ми були, ми є і ми будемо… Схиляємо в пошані голови перед жертвами, несемо їх імена в своїх серцях, чуємося міцними, віримо і вірити будемо!"
Це квінт-есенція тих думок, що нас тепер турбують з огляду на той стан, в якому ми перебуваємо. Наше таборове партійництво доведене до абсурду, змушує нас вибирати цей "надпартійний" чи "позапартійний" напрям і мені хочеться знайти такий вислів, який би зміг протиставитись партійщині.
Розумію значення партій і ту ролю, яку відограють вони в політичному житті держави, але не розумію наших партій з їх не нашим змістом, а особливо не розумію "наших" партій в таборах, де треба єдності дії й концентрації максімум зусиль для підтримання віри й духа в наше місійне призначення в світі… Нас призначено на вигнання, на розпорошення, на знищення. Чому маємо цю ворожу акцію комусь улегшувати?
25 січня. Мороз злагіднів, але холод триває. Неділя. Весь день удома, трохи писав драму "Любов і Ненависть". Мене кортить написати щось для театру… Зараз я сам, Таня пішла до сусідів. Роздумую про різні справи і в тому про ту французьку "Волинь". Не можу зрозуміти, чому вони мені її не пришлють.
Заходив Григорій Олександрович і приніс вістку, що до Ульму приїжджає зі своїм театром Гірняк. Варто його побачити.
27 січня. Одержав листа від Володимира Тимошенка з Берліну. Це один з братів Тимошенків, який живе в Америці, а тепер працює в Берліні в економічному відділі американської військової влади для Німеччини, йому писав мій невтомний професор Гайдак, чи не міг би він щось помогти у справі мого переїзду до ЗСА. Тимошенко погоджується зробити все, що буде можливе в його силі і просить подати йому інформацію про стан моєї справи. Пише, що йому пощастило помогти його братові Сергієві, який вже є тепер в Каліфорнії. Я був добре знайомий лишень з Олегом Тимошенком, сином Сергія, який вчився на політехніці в Празі… Написав листа до Берліну і чекатиму відповіді. Побачу, що з того вийде.
Мороз тримається, сьогодні 20°… Трохи писав – листи і драму. "Українська трибуна" принесла більшу статтю про мою творчість Ю. Шевчука (другий псевдонім Шевельова). Рано Таня їздила до лікарні в Леонберзі на аналіз крови.
Лютий
4 лютого. Час біжить карколомно… І було б гаразд, коли б могти як слід працювати. Пишу драму, дістаю листи, зо всіх боків мене цукають, а я лиш думаю: огризатися чи мовчати? За браком часу вибираю те друге. Шевельов у "Трибуні" помістив досить цікаву статтю про мої "труди"… Він є майстер цієї штуки, його аналізи творчости завжди блискучі.
Читаю Кречмера про Ваґнера. Нарешті маю добру лектуру.
6 лютого. Мучуся з драмою… Ох, і не легкий це жанр, а для мене сливе непосильний. Читав і читав Кречмера "Рішард Ваґнер". Ваґнер не тільки музика, композитор, артист, але й філософ… І ідеолог. Приємно ствердити, що він шукав для свого народу сенс його світогляду… Недурно націонал-соціялізм вважав його творчість по духу національною.
Падає сніг. Пишу листи. За браком часу, лишень трохи пройшовся. Не слухаю вістей і не читаю газет. Зрештою, для нас у світі нічого нового.
Ось кілька уривків з листів Ваґнера, дуже близьких мені за змістом і настроєм: (перекладаю з німецького)
"Станеться це і я мушу знову заперечувати дійсність, – я мушу знову поринути на хвилях мистецької фантазії, щоби в уявному світі знайти заспокоєння і змогти помогти моїй силі уяви. Я не можу, як той собака жити, не можу на соломі валятися, або заливатися сивухою; моя сильно вражлива, делікатна, надзвичайно жадоба, але несамовито дітклива і ніжна уявність, повинна почувати себе чимось підхліблена, якщо мій дух хоче цей криваво-тяжкий, неіснуючий світ перевести в дійсність" (до Ліста, 15.1.1854).
"Я нічого іншого не жадаю від світу, як тільки спокою для моєї праці, яка одного разу буде йому належати" (до сестри Кляри, 20.8.1858).
"Я знаю, що я так довго житиму, поки могтиму творити: тому я не турбуюсь, як довго творю" (до М. Везедонк, 1.7.1859).
"Я можу світові сказати все менше і менше. Той, що мене розуміти хоче, тому я сказав досить" (до Людвика II, 25.6.1865).
"Як чудово! Король вимагає настирливо – почути Парцифаля" (зі щоденника, 26.9.1865).
"Я стою в одній сірій пустині; ніхто не збагне мене; многі дивуються; у більшості ненавидять мене" (до Людвика II, 14.10.1868).
11 лютого. Приймаємо вітаміни Це і Бе, смокчемо різні цукорки, жуємо гуму, однак наша людська недосконалість не може бути переборена. Таня ось вже другий місяць півхвора, а я час від часу, відчуваю свій шлунок досить гостро, той самий капосний шлунок, що вимучив мене в роках 1940-41, щось з десять місяців, поки не вилікувало його волинське сало, помідори й самогон. Наше невдоволення переходить в наш організм і пошкоджує ті чи інші органи. У Тані це нерви, у мене шлунок.
Дістав листа від Дмитра Андрієвського з Брюсселю. Це другий лист від нього в тій самій справі – переклад "Волині" на французьку мову. В першому листі він пише,
"що одно бельгійське видавництво задумало видати серію східньо-европейських авторів: грузинських, вірменських, українських, польських, лотиських, литовських. Мене запитано на початку року, кого би я порадив. Я вказав на Вас і Вашу "Волинь". Скоро по тому я виїхав на три місяці до Лондону. За той час книгу дано перекладати одному українцеві. По повороті до Бельгії мене прохано зв’язатися з Вами і умовитись про видання. То забрало нам кілька місяців.
За той час згаданий українець маринував книгу кілька тижнів і переложив лише 50 ст. Книга спізнилась і мене попрошено, щоби я довів той переклад до пуття.
Отже я сів і викінчив переклад. Коли, по одержанню Вашого уповноваження, щоправда в формі неофіційній, я став говорити про гонорар, то редактор мені сказав, що ціла імпреза є ризиком, ба не знати, як книги підуть. А тому інші автори відмовились від гонорару… Доперва коли дійде до другого видання, тоді можна говорити про якісь десять відсотків. У відповідь на це, я не сказав ні так, ні ні, не маючи права ані заборонити видання і не дати свою згоду. Поправді, я сам не знаю, що думає видавництво, випускаючи ту книгу, коли б Ви захотіли протестувати. Думаю, що коли книга піде, тоді легче буде щось добитись.
Мушу сказати, що книга по-французькому виходить дуже гарно. Редактор захвалює її і думає, що вона матиме успіх. Більше того, він жалує, що вона не буде першою, бо ми з нею спізнилися. З того виходить, що з тих семи чи восьми авторів, які вже готові (два грузинські, один вірменський, один український, один польський і один лотиський) Ваша буде чи не найкраща, найбільш приваблююча. Я сам, перекладаючи її, мав велику приємність і наново пережив пригоди і жалі та радості Володька. Коли направду вона матиме успіх, тоді я сідаю за другу книгу"…
У останньому листі Андрієвський повторяє і каже, що книга давно переложена і здана до друку ще в жовтні місяці… "щонайменше, мій знайомий запевняє, що книга друкується і вийде одною з перших в передбаченій серії романів". "Я до тепер не був в контакті з видавництвом, ба навіть зі стилістом"… Пише, що видання книг тепер стоїть на низькому поземі, видавництва банкротують і скорочують свою працю.
"Цікавить мене Ваш новий твір. Хочу вірити, що він відіб’є правильно і експресивно трагічне положення наших людей під німцями"… "Нічого не пишете про Ваші перспективи виїзду за море. Це мене не дивує, бо здаю собі справу, що то річ не легка і можливості виїзду, здається, замість збільшуватись, скорше зменшуються. А в тім я можу помилятися. Чи не пробували Ви висилати Ваші книги до Канади для перевидання. Я в наступному листі запитаю, чи не хотіли би там мати "Волинь" і наколи Ви її ще не вислали туди, можливо, що я те зроблю. З правдивою пошаною до Вас, Дм. Андрієвський".
Отже гарно, прекрасно, але мені передавали з Бельгії, що книга вже вийшла і навіть протестували, що в повідомленнях про це зазначено її, як переклад з польської мови. Я писав про це Андрієвському і чому він нічого мені на це не відповів? Містерія.
Пише мені також пан Петро Стефуранчин з Парижа, що там у одному видавництві має вийти по французьки "Марія".