Коли ми йшли додому, в вікнах уже світилося…
— Го-го-го! — сміявся басом Микола Степанович. — Молодь! — казав він філософськи. — Що то з неї ще буде?
— А були також офіцери. Були студенти університету, гімназисти старших кляс… Семінаристи духовної семінарії…
— Молодь, молодь, — басив Микола Степанович. — Іване Григоровичу! Чи не були і ми такими? Так дай, Боже! — підняв він чарку.
Іван був випростаний. Перед цими молодими дамами у ньому щось верталося з часів його офіцерства. Він говорив мало, слухав і наслідував Миколу Степановича, коли той глибокодумно підносив свою чарку. Кожний його рух при тому мав символічне значення. Мовляв, так давай вип’ємо! Хай хтось там знає, що і ми були…
Надходив швидко вечір, робилось темно. Чути, як по місту колядують. До будинку Миколи Степановича підходять і підходять гурти колядників "зі звіздою", то знов "з дзвінком", їх не пускали до кімнат. "Рождество твоє, Христе Боже наш", — досить сирими і похриплими голосами виспівували вони. Марія Олександрівна виходила і давала їм п’ять чи десять карбованців… Більші діставали більше, менші — менше. Без огляду на їх мистецтво співу…
Іван мусить їхати додому і по дорозі має ще заїхати до Левицьких. Йому хотілося поговорити з Мар’яною, але не було нагоди. Він встає і заявляє, що мусить покинути товариство. — Мар’яні Миколаївні пропоную прогулянку, — говорить він, прощаючись.
Згода. Мар’яна одягає своє лисяче з котиковим коміром хутро, голову зав’язує чорним шерстяним шалем. Їх проводять. Ольга повна заздрості. Забрязкали балабони[21]і по короткому часі сани бігли вниз Полтавською, повернули вправо, переїхали місточок потоку Дунайця і біля Спаської церкви виїхали на Побережжя.
Копита Сірого м’яко торкаються в’їждженої дороги. Твердий, холодний місяць розлився по зарвах і деревах. Гора Московка закриває обрій справа. Сади вириваються несподівано, здається, дряпають галузками небо і тікають назад. Зліва дніпровий берег, а там, далі — ледве помітна, замерзла пристань.
Яке напруження! Мають вирватись слова. Думка горить і бушує. Іван міцно тримає віжки коня, уста його затиснені. Мар’яна чує ту беззвучну мову, вітер ріже їй обличчя, і вона нахиляється вперед.
— Вам холодно? — питає Іван.
Він вдоволений, що вирвались якісь слова.
— Ні, — чує її голос.
Він дивиться гостро вперед і кидає перед собою слова: — Мар’яно! Мусимо рішитись! — каже він і цвьогає коня. Кінь прискорює біг.
— Я рішена! — каже в муфту Мар’яна.
— Дякую. Я тепер вільний! — і він знов цвьогає коня, кінь біжить навзаводи, іскристо мигає перед очима сніг. Здається, він хоче щось дігнати, що від нього тікає і що ось-ось буде йому належати.
І щойно коли доїхали до лісу і повернули вправо і під гору, Іван стримав коня.
— Я сьогодні щасливий, — кострубато, захлинаючись, казав Іван. — Я чую себе. Довго на це чекав…
Мар’яна бере його під руку і мовчки до нього горнеться. Дорога врізається в провалля, кінь робить зусилля, сани нахиляються. Іван вичуває в собі страшну, неземну силу. Його правиця, довга і міцна, простягається і підтримує Мар’яну. Мар’яна виразно вичуває його силу, і їй стає затишно і безпечно.
І коли виїхали на гору, коли замигали десь там огники, коли залишили ліс і в’їхали знов між сади, вони вже чулись зовсім своїми, вічно близькими, неповторно рідними.
Сірий біжить рівно, санки сховзько і легко за ним пливуть, мигають по боках предмети, і виблискує сніг. Потім повернули назад.
У місті видається шумніше. Появляються люди, юрби колядників. На все падає місячне сяйво, і по яскравому снігу кладуться виразні тіні. Заїхали до Левицьких. Там були гості, переважно вчителі.
— А, моє найсердечніше поважання! З Різдвом, з Різдвом вас, Іване Григоровичу, — викрикував розвеселілий Афоген Васильович.
Цілувались, обнімалися, йшли до тісної, завішаної картинами їдальні, Наталя Петрівна радісно подавала свою білу пухку ручку… Присутні гості вже підпилі, вставали, сідали, віталися, виходили і входили. Мар’яна відразу попала в товариство розчервонілих дам…
— Ну, мусимо випити, так екать, з такого важливого приводу, — казав Афоген Васильович і вже наливав гранчасті кришталеві чарки білою рідиною. — Це, Іване Григоровичу, не царська, але все-таки наш чесний і порядний самогон… За ваше здоров’я!
— Дай, Боже! — казав Іван, і обидва випивали, закушуючи сухою українською ковбасою з пекучою гірчицею.
— Ех, — казав Афоген Васильович. — Ніяк не можна мені погодитись на цю прокляту революцію. Забрала вона нам справжнє свято, але поки ми є живі, здорові, так довго п’ємо. Ні? Іване Григоровичу! Ви ж, очевидно, людина нашого складу…
Іван тільки посміхався. Дами накрутили грамофон, учитель літератури пішов з Мар’яною в танець. Було тісно, але на це не зважалось. За ними пішло ще кілька пар, і все закрутилось. Афоген Васильович шумів. Він дуже охоче бачив Івана і охоче з ним випивав. — Чую у вас, Іване Григоровичу, свою людину, — казав він захоплено. — Знаєте, що це значить? Це таке відчуття. Я признаюсь… Я знаю добре людей. Я ціле своє життя на людях і з людьми. Від мого ока нічого не тікає. І от я вам кажу одверто: ви людина повна. Так, Іване Григоровичу… Вас революція ніколи не прийме. Революція — це окрема, зовсім окрема річ. її люди — також окремі люди. Це плебс… Це ті, що їх не можна вложити в форму… І я вам сьогодні цілком признаюсь: я революції не терплю. Вже французька революція робила на мене брудне вражіння. Ну, що там гарного? Ну, скажіть самі? Що ті прокляті повії, не варті доброго слова, тягнули на Версаль гармати і плювали на свого короля?.. Я вам скажу просто: може, той король нічого не був вартий, але люди цілими тисячоліттями творили свої суспільні форми, і не повіям їх руйнувати… Чи ж не так я кажу, Іване Григоровичу? Те саме і в нас. Матроси, якісь нікчемні, придуркуваті головорізи... Ви ж їх бачили… Вони, каналії, підіймають руку на священну особу нашого монарха, який майже триста років репрезентував нас перед історією. Розуміється, вони кричать про соціальну справедливість. Дурні! Справедливість завжди стирчить в розумі, а не в законах. Розуму треба. Праці. От що! А хіба ті мавпи можуть це збагнути?.. Ніколи. Це ж первобутність. Горилі… У нас тут якийсь дурень оповідав недавно, що, мовляв, треба забрати всі землі від багачів і роздати їх біднякам… Ви собі це уявляєте? Отже, забери у того, хто здобув, і дай тому, що нічого не мав… І не має… І не буде мати… Не дурно Христос у притчах про таланти рішає цю проблему в тім сенсі, що тільки багатий має, а не бідний…
І, як хочете, скажу, чому є бідні і є багаті… Скажу: я, коли б захотів, кожної хвилини міг би бути бідним. Це дуже просто. Все продав, пропив, прогайнував — і маєш. Але я вам також скажу: я знаю, що я буду багатим. Чому? Бо я люблю працювати. Так. Я люблю працювати. Я труджуся. Я люблю рано встати. У мене все тримається в голові. Я не можу лежати зранку в постелі, бо мені від того болить голова. Я встаю, я йду, я берусь руками й головою за діло. І тому я маю… Тому я маю! І я задоволений. Я маю он пасіку, що, дай, Боже, таку кожному… Прошу зайти і подивитись. Але я біля неї проводжу три чверті свого життя. Рано о п’ятій і ввечері о десятій я там з тими працьовитими комахами. А це один з тих придуркуватих революціонерів каже мені: мусимо, мовляв, поділити все порівну. Як? — питаю. Як порівну? Думаєш, кажу, Божі дари самі з неба падають — одним більше, другим менше? Темний наш народ! Тем-но-та!
Іван не бере участі в ході думок Афогена Васильовича. Він далі переживає своє чудове щастя. Йому дуже добре, йому скрізь тепло, очі так ясно світяться і так багато бачать доброго. Перед ними мигає он постать з огненною косою, і біля неї твориться стовп сяйва, що спадає і на його єство.
Годинник іде, веселість не згасає, а розгортається. Іван уже готовий. Він уже давно танцює в думці, але ось він танцює і в дійсності. Дами охоче поділяють його радість. Він має великий, шалений успіх.
Коло першої він рішає їхати. Передає запрошення родині Афогена Васильовича і прощається. Так скоро? Так рано? Дами обступають Івана, цілування ручок, такі чарівні усмішки і такі привабливі слова. Мар’яна їде також. Вона уже стоїть, огорнута хутром, і чекає. Вони, усміхнені, виходять, за ними Афоген Васильович, Наталя Петрівна. Ще раз прощання: — До побачення! До побачення!
Сірий рушає з місця у чвал, балабони побрязкують, санки затоком повертають з Дворянської на Базарну площу і по хвилині зупиняються перед будинком Лоханських.
Будинок уже спить. Всі вікна темні, віконниці закриті. Іван зіскочив з саней і помагає Мар’яні. Вона поволі розгортається з бараниці, потім стоїть перед Іваном, дивиться вгору, бачить його загальні обриси. Іван нахиляється, і щастя знов проходить по всій його міцній, гарячій істоті. Ще цілує її ручку. — До завтра! До побачення! Чекаємо. Нестерпно чекаємо.
— Добраніч, — сказала спокійно, тепло та інтимно Мар’яна, підібрала спереду хутро і пішла на сходи будинку. Іван почекав, поки відмикались двері, ще раз тихе "добраніч", двері зачиняються, санки рушають. І Іван погнав Сірого, і санки м’яко поплили вниз по утертій двоколійній доріжці. Було тихо. Хочеться вслухатися в таку тишу. Не така вона, як завжди, а благословенна і урочиста, розлита по цілому світі, по срібній землі, по деревах, що стоять непорушно, по обох берегах ріки, по небі. Світло неповного місяця повільно слабне, розсікається невидимими галузками дубів на верховіттю Канівщини. Зорі — рідкі і зовсім, мов крейда, білі — хрусталіють і тремтять у холодному зеленавому мармурі.
Санки біжать з легкими поштовхами просто по білому. Лиш інколи, коли місяць перейде верхи якогось з осокорів і блисне по рівнині, дві довгі стрільчасті лінії доріжки закресляться, ніби в стуманілій уяві сонної людини. А сірий кінь рівно й ритмічно, з ледве чутним дотиком копит, рухається вперед. З його ніздрів сірими розбитими вусами вириваються і зникають його подихи.
Іван весь час і без перерви живе. Чує силу, тепло, радість, запах і соковиту свіжість. Вже кілька разів пережив він за цей час це складне, різногранне і різнобарвне чуття. Тоді, як плив по Дніпру з Києва в товаристві Петра, тоді, коли вперше по довгому часі опинився знов у середовищі своєї родини, і зараз.