Принесла демократію (поки що побудовану на принципі долоні і пальців – пальці мають свободу, а долоня має силу).
Але як каже Вітя Царапкін по латині: "Омне інітум діфіціле ест". Що по-нашому означає: "Всякий початок важкий".
Щоб далі було легше. І світліше. І чистіше. І веселіше. Давайте конкретно позбудемося умовності. Не впустимо її у новий рік. Не впустимо її у нове життя. Не впустимо її у нові покоління. Будемо конкретними громадянами конкретної нашої держави. З конкретними правами і конкретними обов’язками. Які живуть на конкретній землі. Несуть за неї конкретну відповідальність. І перед новим днем. І перед своїми нащадками.
Сійся, родися, жито, пшениця –
Всяка пашниця…
Без пестицидів і гербіцидів,
Без нітратів і фосфатів,
Без будь-яких отрутохімікатів…
То буде щастя у нашій хаті
І на здоров’я будем багаті…
Щоб злагода квітла у кожній господі,
І чесність, і гідність були у народі…
Щоб гласність ніколи не вилізла боком, –
З новим щастям! І з Новим роком!
Альтернативний варіант
Приніс свині їсти, напакував корито, вона задоволено цямкає, а я тяжко думаю: "Що таке альтернативний варіант?"
Були в нашому колгоспі збори. Висували кандидата. У депутати. Наше начальство місцеве висувало представника обласного начальства. А ми мали підтвердити, що всі погоджуємося.
І тут мене підкусило вийти до мікрофона:
– Шановні вожді і вождики колгоспного, районного та обласного масштабів! Тепер демократія і гласність. У мене є альтернативний варіант…
Мікрофон відключився.
Усі забігали.
Голова колгоспу каже:
– Проклятий капіталістичний мікрофон. Не витримав нашої соціалістичної гласності…
І відвів мене за куліси:
– Слухай, Борихович! Ти завше вискакуєш як Пилип з конопель. Я як дам тобі "альтернативний варіант", то свиня твоя здохне з голоду…
– Я ж хотів… головлікаря… або вчителя…
– Лікар нехай лікує хворих, вчитель нехай вчить дітей… Хто на що вчився… А керувати – хай керує той…
– Хто ніколи не вчився? Хто більше нічого не вміє?..
Вічно крикливий голова затиснув кулаки. Заскреготав зубами. І замовк.
Обізвався вічно мовчазний парторг:
– Розумієш, Борихович, треба дивитися в майбутнє. Оберемо, для прикладу, депутатом вчителя чи лікаря. Що з них візьмеш? Зошита? Таблетку?.. Та й тих нема… А голова облагропрому дасть нам труби…
– Ніби Верховна Рада – це трубний завод. Чи він буде в інших колгоспах брати, а нам давати? Діляцтво це, шановні вождики. Діляцтво… – тут я вже розійшовся не на жарт. – І взагалі, чому на високих посадах досі сидять брежнєвісти-екстремісти?
– Нема кому зняти, – спокійно пояснив парторг. – Бракує монтажників-висотників.
Тут знову втрутився голова:
– Слухай, Борихович, чого ти мені як вітер в очі? Чого тобі треба? Дитина вчиться, свиня росте, жінка має легку роботу…
Я вдарив себе у груди:
– Правди мені треба! Правди!
Парторг заспокоїв:
– То йди до кіоска, купи собі. Навіщо за кілька копійок псувати нерви і собі, і комусь?.. Бережи нерви, чоловіче. Тобі ще треба хату будувати… Бичка годувати… Дочку видавати…
Я проковтнув язика.
Заговорив аж удома…
Стою біля свині. Вона цямкає, оком на мене пасує. А я тяжко думаю: "Є таки чудеса на світі. Хоча б наша державна машина. Усі шестерні крутяться в різні боки, а машина їде… І ще й у космос літає…"
"Поле чудес"
У вас є оті? З вусиками? Таргани? Ну прусаки?
Феноменально! У хаті ні шкуринки, а вони бігають.
Газети їдять. В основному "русскоязычные". В основному там, де йдеться про "правопреемницу". Або, як каже Вітя Царапкін, "правопреступницу и словоблудницу".
Де ті прусаки беруться? Може, від Чорнобиля? Якщо внаслідок радіації виплодився СНД, то прусаки – тим паче. Воно ж дрібнюсіньке.
У телефонну слухавку залазить.
Телефоную до Вані Молдавана. Не встиг сказати "алло", воно – шкряб-шкряб.
Спересердя питаю:
– Ну чого вуса розвісило? Щоб тобі вуха повідпадали!
А воно:
– Чего вы ругаетесь? Хулиган!..
Ти ба. Інтелігент. З пістолетом за пазухою. Заліз у слухавку мого телефона і дивується, чого я "ругаюсь".
Ну дають! Наче той славнозвісний партизан. П’ять років як війна закінчилася, а він все виходив з лісу і поїзди під укіс пускав… Вже незалежна Україна, а вони мене, незалежника, підслуховують, як ворога народу.
Ваня Молдаван заспокоїв:
– Не хвилюйся. Їм ще списків нових ворогів не підготували. То вони користуються старими…
До речі. Свого часу я й відсидів, як незалежник.
Прийшли троє. Інтелігентів. Кажуть: "Нам поступила інформація, що ти незалежник".
Я пояснив, що це у мене спадкове. Від діда-прадіда. Ми всі працьовиті. Всі незалежники, бо ніколи не залежуємося…
Вже там із мене зробили жовтоблакитника. Товкли доти, поки лице не стало жовтим, а під очима – синьо. І в роті зосталося тільки три зуби. Нижні. Передні. І мене щоразу звинувачували, що я "посредством чрезмерного раскрытия рта устраиваю буржуазно-националистические демонстрации". Поки я одного зуба не вирвав…
Звідкіля беруться прусаки? Може, з космосу? Вуса мають як космічні антени. Рухають ними. Особливо коли дивляться телевізор. Феноменально! Тільки вмикаю телевізор, тільки чується голос отого крикуна: "Все раздевают, а фирма "Алиса" одевает!" – вони збігаються, сідають на килимку рядочком і рухають вусами. Ще дуже люблять оте: "МММ – это самые низкие цены!.." Словом, "поле чудес". Так і хочеться завити: "Давайте удивляться, удивляться, удивляться…"
У нас знову почалося не з того боку. Знову через хвіст. Не з товарів, а з агітації. По-моєму, до ринку йдемо тією ж дорогою, що йшли до комунізму. І з тими спецами. Вони вже збудували для себе комунізм. Тепер створюють для того комунізму ринок. Він за мою працю вибудував собі палац у Сочі. А мене закликає: "Продається дача на Гаваях! Мільйон доларів!"
Я не можу купити сарай. У Глевасі. Я до мільйона й рахувати не вмію. В наших школах вчили тільки до тисячі. Долар я бачив лише на малюнку. У "Перці". З ідейно-спрямовуючим підписом: "Жовтий диявол".
Яка дача! Я на свої п’ять соток болота виволік залізну халабуду з "чорного ворона". І почуваюся щасливим, що він мене нікуди не везе.
Приватизація. Це що, "командно-трудовий колектив" приватизує тюрму, а я знову буду у ній сидіти? Тільки вже за валюту? А якщо я вкраду "дерев’яними"? Або купонами?
Ось вам і "поле чудес".
Прусаки дуже неспокійні, коли по телевізору показують, як до нас поступає гуманітарна допомога. Тільки на екрані з’являються ящики з продуктами та іншим добром – бігають по кімнаті, метушаться, рухають вусами. Ніби шукають: де воно?
Комаха комахою. Ніякої кебети. Та вибіжи на вулицю. Забіжи у кіоск будь-якого доморощеного "бізнесмена". І побачиш – де воно. А ти нишпориш у моїх паперах. У телефонній слухавці шкрябаєш…
Вчених у нас достобіса. Атомну бомбу винайшли. Придумали маргарин, який на сковороді вибухає. А на прусаків – нічого…
Супер
Я вирішив категорично: якщо народ України проголосує за незалежність – негайно одружуюся. Триста років неволі зробили мої гени рабами. На волі не виживу.
Отож… Знову неволя.
З практики відомо, коли хочеш втратити спокій, візьми собі молоду дружину. Або придбай старий автомобіль. Мене доля ощасливила і тим, і іншим. Тепер постійний конфлікт. Дружина хоче їхати. Автомобіль – не може.
Я, замість лежати в обіймах коханої, пролежую під автомобілем. Вона час від часу бачить лише мої ноги. Від ступні до кісточки. Я час від часу бачу лише її ноги. Від ступні до коліна. І чую зворушливий голос:
– Доки?!
– Поки Україна не сягне рівня Буркіна-Фасо. Або хоч Гвінеї-Бісау. Поки не будемо жити хоча б так, як сімдесят чотири роки тому жили папуаси…
Жінка від чоловіка відрізняється тим, що спочатку кричить, а тоді слухає. Чоловік спочатку слухає, а тоді… робить своє.
Отож вона кричить. Я роблю своє. Слухаю. Аналізую.
Чи правильно зробив, що одружився?
Елізабет Тейлор в шістдесят років вийшла заміж усьоме. За сорокарічного. Пригасаючим зорям потрібні джерела енергії. Джерелам енергії потрібні статки.
Ясер Арафат завжди хвалився: "Я жонатий на революції. І тільки раз". На 62 році одружився вдруге. Взяв 28-річну красуню.
Я на революції жонатий не був. Я був одружений з Тосіком.
Жінка як літак. Коли падаєш, то разом з нею. І цей "літак" тобі підсуває доля. Який обережний ти б не був перед "посадкою", як уважно не розглядав би "шасі", хвіст і "крила", сідаєш і летиш. Бо це твій рейс. Доля видала тобі на нього квиток. І як ти не побивайся – нічого не зміниш. Як казав один розумний чоловік: "Ну проб’єш головою стіну. Але що будеш робити у сусідній камері?.."
Коли я готувався до свого першого сімейного польоту, мене застерігали:
– Чи знаєш ти, що, коли чоловік твого віку одружується з молодюсінькою, він бере дружину для сусіда?
Я тоді хвацько відповів:
– Знаю. Але чорногорське прислів’я каже: "Краще молоде курча їсти удвох, ніж стару курку глодати самому".
На жаль, доля розпорядилася так, що мені не довелося ні їсти, ні глодати. Я тільки облизувався. Для Тосіка я був стовпом. До якого вона прив’язалася, щоб інші знали, де її шукати.
Цього разу долю я перехитрував. Мені вдалося катапультуватися. А Тосік літає досі. З якимось дублером. У мене таке враження, що його зачали в пробірці, а виховувався він у пансіонаті для горил. У нього ніби нема ні лоба, ні очей, ні лиця. Є тільки ніс. Але Тосік ним зачарована. Вона стверджує, що мужчина красивий не тоді, коли в нього усього по трішки гарного, а коли щось одне вагоме.
Після вдалого катапультування я думав, що вже ніколи не наважуся літати. Тим більше в мене останнім часом алергія на косметику. Чхаю за п’ятдесят метрів.
Але занесло мене на конкурс красунь.
Циб-циб, циб-циб, циб-циб. Віце-міс, супермодель… А потім обов’язково лише в купальниках…
Це якби я вийшов на сцену роздягнений, всі призи були б мої. Всі спонсориці падали б переді мною…
Як мало людині треба для щастя! Побачити іншу людину голою.
Звідкіля у нас так багато красунь?
Бо є стимул. Помахай перед моїм носом норковою шубою, я тобі за тиждень Аполлоном стану. Я буду щодня гумовим макогоном чухати спину. Ноги парити. І маску з яєць на пику класти… Щоб не морщитися. Щоб посмішка у мене була як блискавка. Щоб у кожного члена жюрі в очах потемніло. І голова пішла обертом.
Мій друг Вітя Царапкін, син брокера з 1917 року, зауважив:
– Добре, яхби на членах жюрі, як і на красунях, були номерки.