Хто нам їсти дає, хто нас на світі держить? Тільки ми йому стачки робимо. От за стачки й карає. Руки, ноги одбірає. Чому мені не одбірає? Га? Чому? Та не тільки не одбірає, а ще й дав. От ми ж однакові були, прості робочі. А я от поміщик, фабрикант, член городської думи, мене редактори первих газет знають, почитають! Ні, скажеш? За що ж те, га? А ти от каліка, ні рукою, ні ногою рухнуть не можеш. Язик тобі одняло, вид тобі перекосило. Ти думаєш, дурно це?
Ось устає, робить два кроки й знов сідає. Губи йому тісно зтулені. Мама сидить, низько похилившись над панчохами й не кида вже нам заспокоюючих, благаючих поглядів. Це вже й її терплячим, покірним плечам не під силу.
Я помалу стружу ножем олівець. Часом я кладу руку з ножиком на стіл і виразно ним граюсь, — то стулю в кулаці зо всеї сили, то легенько провожу ним по цераті, немов роблю надрізи. Никодим скоса зирка на мене й на мою руку, але все, видно, доводить його до пафосу.
— ... Думаєш, дурно? Ні, Трохимчику, не дурно. Болію я душею за тебе, але що ж зробиш?
Він навмисно вибіра найпошліщі заялозені вирази, щоб і тим показати, що він сміється.
— ... Не слухав ти мене. І сини твої тепер не слухають. Бог прости їм, вразуми їх. Старшого вже ніби вразумив. А колись убивцем мене називав. Ну що, Вадю, що там! Було. Я не сержусь, я розумію. А от ви не розумієте. От, напримір, тим, що я поміг Богові швидче покликати до себе старого грішника Рибацького, тим я Богові прислужився. А ви осужуєте.
Такого отвертого цінізму ми вже не ждали. Та, може, й сам Никодим не чекав, вирвалось в хвилину екстазу, тихого, всерединного, раюючого.
— Годі, Никодиме Петровичу! — встала мама й підійшла до ліжка. Батько лежав непорушно, весь жовтий. І я, і Ось мовчали. Можна було або тільки всадить по саму ручку ніж в погане горло, що ригає смердючими словами, або мовчати.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Часом Стьопка приходить. Сідає поруч з татом, крутиться на ліжку, розлягається то так то сяк і весь час жартує. Мене він, здається, таки зовсім щиро до своїх зарахував, — частіш усього до мене звертається, сміється мені, підморгує на батька, на Ося. З мамою цілком за панібрата. Не може ж бути, щоб це все було не навмисно. Щось тут єсть, в цих візітах Никодима й Стьопки. Провокація?
Буває й Тепа. Але ця приходить тільки для мене, це всім видно. До батька вона ставиться уважно, ласково, майже ніжно. До мами теж привітно, жартівливо. Ося піддражнює, перекривляючи його суворі, понурі міни.
Позавчора ми стояли з нею в коридорі. Вона все хотіла дізнатись, коли я женюсь на Олесі. (Між инчим, їй уже звідкись відомо, що я тільки тепер познайомився з Микульською.) І все, ніби дражнячи мене, проводила рукою мені по лиці. Я зовсім не дратувався, й вона це бачила, але удавала, що я сержусь, і через те, значить, мала право далі дражнити. І раптом взяла мої руки, поклала на півголі свої плечі, присунула близько-близько лице своє до мене і, посміхаючись тою посмішкою, яка мене колись доводила до сказу, стала дивитись мені в очі — неодривно, щось кажучи, обіцяючи й сміючись.
Дивна річ: глухо й важко забила кров мені в серце! Чого?
Але тільки я хотів м'ягко й спокійно зняти й визволити свої руки, як розчинились двері й ввійшов Ось. Побачивши нас в такій позі, він якийсь мент стояв оторопілий й потім шарпнувся й хутко вийшов на двір.
Я так само помалу й спокійно, як збірався, увільнився від Тепи й став прощатись.
— А ти знаєш, що я тебе люблю? — раптом сказала вона.
— Знаю... — сказав я, посміхаючись.
Вона похмурила брови, прикусила губу, повернулась і пішла до себе.
Що це може значить?
Е, все одно.
Здається, я зовсім розкисаю. Олеся чудна стає. Може, я чимсь образив її? Коли я вихожу з кімнати Славка і застаю її в вітальні, вона не то зневажливо, не то ображено підніма голову й не дивиться на мене. Але всякий раз для чогось просить лишитись. Я лишаюсь, — з непорозумінням, сумом і соромом. Мені соромно, що вона мене жаліє, з жалости лишаючи ще погрітись в їхній тиші. Я їй колись сказав, що гріюсь коло неї, коло її промінястої душевної теплоти. Вона тоді так мило зморщила від приємного замішання губи. (Вона якось трошки смішно морщить їх і витяга вперед трубочкою, як діти до поцілунку.) А тепер чи сердиться, чи нудиться зі мною. Цікаво, як довго вона жертвуватиме собою? Здається, це її призвання — всіх жаліти і для всіх собою жертвувати. Як розуміти те, що вона сказала про сестру Зою? Зоя втеряла розум через революцію, бунт в селі. Олеся завела її в ту революцію. Одже, обов'язок Олесі — віддати свій розум, своє життя Зої. Для чого вона це сказала мені, додавши, що ніколи заміж не вийде? Щоб я чого собі в голову не взяв? Зарані попережає? А я, йолоп, ще почав дивуватись і доводити їй, що Зої розум не вернеться від того, що Олеся буде стискувати своє життя, що це жорстока примха божка справедливости. Не на любов до сестри, не на пекучий вогонь жалости вона кладе свій розум, а холодний, камьяний, безстрастний олтарь идола, що претендує на універсальність. Любов я розумію, давай їй все, давай по краплі своє життя чи випий його зразу і келих розбий. Але як можна любити те, що не має цінности?
А зрештою, я, здається, не зовсім безсторонно тепер говорю. Але тоді, тоді я говорив безсторонно. Вона ж, певно, инакше мене зрозуміла. Чи не через це тепер ця зміна? Чи, може, справді, бачила, як я сховав її хусточку? Здається, вона почервоніла, коли зо мною говорила після того й якось чудно поглядала на мене. Ще чого доброго подумала, що я простий кишеньковий злодій, маючий спеціальностю хусточки? Можливо. В кождім разі, за сентіментальність муситься платити.
Але все ж таки вчора грала. Вона грає Зої, коли тій дуже погано. Але Зоя тепер тиха, все лежить лицем униз на канапі, підперши голову руками, й тихенько посвистує. Це найтихіщий стан її. Одначе Олеся грає.
Я сідаю збоку, щоб мені видно було її лице. Брат зве її "білою". Вона не біла, вона рожево-золота, але дійсно робить вражіння білої, чистої, як дитина. Щось у неї єсть подібне до Нахи, — дитяча поважність, добра строгість, самостійність? Чи те, що вона так клопочеться про всіх?
В вітальні темно, тільки на піаніно горять дві свічі. Олеся часом прихиляє лице до нот, і тоді світло свічок, проходячи крізь розпушене на чолі волосся, обводить її голову ясним, як у святих, кружком.
Я не слухаю звуків. В них для мене нема нічого принадного, я слухаю тільки те, що вони родять в мені. Коли родять, значить, річ, котра грається, гарна. Через те, мабуть, я можу любить і шарманку, гармонію, навіть дурну балабайку.
В помешканню тихо. Діна Опанасівна десь на рефератах, засіданнях. Модест Аркадєвич в клубі, редакційному зібранню. В їдальні в глибокім фотелі сидить мати й читає Толстого.
І щоразу я з цікавостю прислухаюсь до себе: чого в мені при звуках музики родяться образи дитинства? Чого я зараз же бачу те, про що ніколи не думаю? Або тайга встає переді мною, в тих часах, коли душа моя була повна холодного, морозного, як чистий незайманий сніг, захвату. Небо зеленяво-жовте, рівне, й на йому чітка, погризена лінія лісу. Стою на полянці і слухаю, як пада сухий сніг з волохатих віт смерек. Чого це так? Музика дає найвище раювання, почуття найбільшого щастя. Значить, найбільше щастя — дитинство? Чистий захват пустельности? Не розумію.
Але ноги мені солодко щемлять, я заплющую очі й чую, що вони гарячі, немов у мене висока температура або я зараз заплачу. І боюсь я, що хтось ввійде або Олеся встане й підійде до мене. Боюсь, що я їй що-небудь скажу таке, від чого вона зневажливо закине голову назад, почервоніє й, випрямивши і так свій рівний стан, легко й мовчки піде в їдальню. І голос мій буде в той мент хрипкий, смішний і жалю гідний.
Боюсь, і знову забуваю, і щемлю весь солодким болем. Але знов: коли той біль доходить до певного пункту, він родить вже инчі образи. Я бачу батька, який лежить в ситцевих подушках з переломаним лицем, жовтим, моторошним. Лежить і жде смерти, судорожно борячись проти жаху її всім, чим може. Мама помагає йому й читає про смиренних, яких єсть царство небесне. І сидять вони двоє, понижені й намучені, покірно ждучи дальших мук.
І головне, що кожного разу я не то що думаю, а з болем почуваю одну річ: вони ніколи не знали радости сих звуків. Ну що тут такого, що не знали? Тисячей втіх, приступних инчим, вони не знали. Але мене чогось ця думка мучить.
І далі я думаю про те, що ні Ваха, ні Зінь теж не знатимуть. Вони тепер уже не їдять оселедця. О, це роскіш! Тепер треба трохи скромніще бути, — вони натирають зубком часнику шкуринку чорного хліба й жують. Колихати ногами, реготатись тепер Наха не дозволяє, — тато сумний, і на фабриці страйк! "Страйк, Наха?" — "Страйк. Робітники не роблять, і всі дітки їдять хліб з часником". — "А з цибулею ні?" — "І з цибулею. Навіть з картоплею. Але картопля тому, хто не плаче". — "А ми ж не плачемо". — "Ну, так ви милі, ви не плачете". Федір Васильович не може так говорити, як Наха. Він взагалі ні дітям, ні Осеві, ні Ксені, нікому нічого не говорить. Розуміється, його виженуть з фабрики після страйку — "як родича". Зінь лежить і гарячими очима дивиться на тата. Тепер йому лікарств не дають, але він тим задоволений, не тим, що не треба пить гіркого, а що ці гроші "на хазяйство" підуть, — його гроші!
І, тягнучи далі свої думки, я думаю: ця дівчина могла б дати мені грошей, вона має, мусить мати. Але тут починаю чути звуки піаніна. Стає трохи скучно й холодно. Я був такий дурний, що раз заговорив з нею. О, не про гроші, навіть не про своїх, а так, взагалі про те, що єсть люди, які, наприклад, ніколи не мають такої втіхи, як от хай би від музики. Нічого більше не встиг сказати. Вона поспішно закачала головою і запросила:
— Не треба, Вадиме Трихимовичу, не треба. Я нічого не розумію в політиці, я не можу. Я рішила, що про це я не буду...
Я навіть попрохав вибачення. Тут до речі прийшли Діна, Валя, Водосвятський і Корнійчук. Валя подивилась на нас строгим поглядом. Вона — кузіна Олесі, старша за неї років на пьять.