Цього разу йому знову пощастило натрапити на своїх людей в окупованій і тероризованій гітлерівцями Польщі. Ризикуючи життям, вони своїм патріотичним обов'язком вважали здобути "бездоганні, хоч і абсолютно липові", як мовив один з них, подорожні документи. Під тим новим ім'ям "співробітника особистої канцелярії Еріха Коха", Лужінський і вирушив у подорож до Рима, через Грац в Австрії. Товаришам пощастило сфабрикувати Станіславові документ, за яким він виконував аж надто "відповідальне завдання гауляйтера Польщі". Кінцева мета цього завдання — особистий зв'язок з дуче в Римі в дуже обмежений час! Так звучав його документ з... Варшави!
— То ж будь, Станіславе, спритнішим за найспритнішого кохівця і... не вловися, боронь боже, з цими документами! Пали, ковтай... Нас же тут ціла організація, такі справи...— радили друзі.
Чудова берлінська вимова в "особистого відрядження" гауляйтера не могла викликати підозри. Та й практику запільника добру мав за життя в умовах жорстокої боротьби в Європі, двічі з пазурів поліції виривався! Не зв'язувався ніде з дрібнотою — комендантами, завжди поривався до головного і неодмінно — у великому місті.
— Лише в Мілані не допильнував, довелося вибріхуватись, чому "обминав" Рим. А хіба він керує цими військовими поїздами?..
Посланцеві Коха годилося тримати гідність на височині! Справді, залізничний рух військового часу був остільки заплутаний, що такому поясненню і не здивувалися. Навіть разом з ним пожурилися складністю військового часу й допомогли влаштуватися в першому ж поїзді на Рим. Квапиться ж бо посланець. Поїзд рушив. Посланець дякував комендантському провідникові, привітно вимахуючи йому беретом з вікна вагона. Десь у П'яченці пересів і вже з іншими документами, з іншим ім'ям добрався на світанку в Ніццу.
Ніцца! Вже через те, що це місто народило і зростило такого народного велетня, як Джузеппе Гарібальді,
Лужінський ще під час перших своїх відвідин повірив у його свободолюбність. Шукав друга — Каспара Луджіно, з яким разом боровся за іспанську революцію!
Та саме тут, у кінцевому місці своєї подорожі, здавалося б у зовсім не військовому порту, вперше зазнав найбільших труднощів. Трохи злегковажив у конспірації.
Одного тихого ранку, нарешті, потрапив до квартири друга, з яким відступили тоді з Іспанії. Адже на знак бойового братерства в Іспанії Станіслав відтоді й став Лужінським. Друг Каспар мав зв'язати Лужінського з ким слід для виконання його завдання...
Ранок був туманний. Вулиці майже порожні, навіть поліції не видно. Тримаючись берега, пройшов марсельський пароплав з військами, надсильно прориваючи густу запону ранкового туману над морем. Ще з тих далеких днів не забув ні хвіртки, ані дверей в дім. Живопліт відгороджував дворище від затишного садка на десяток маслинових дерев. На спокійний дзвінок вийшла дівчина на виданні, вилита копія Анжели. Значить, усе як слід!
Німецькою мовою звернувся до дівчини. Вона аж зворухнулася лячно, похитала головою і зникла. Довелося сісти під живоплотом на лаві, захищеній з боку морського бульвару кущем троянд. Не було сумніву, що родина Каспара Луджіно й досі живе тут. Але чому так довго ніхто не виходить? Війна!
Нарешті вийшла жінка в білому халаті лікаря. Хотілося впізнати в ній Анжелу, та ні, не вона. Підвівся, заговорив складною мішаниною з іспано-французьких слів, аж посміхнулася жінка.
— Я говорю німецькою,— озвалася.— Коли ви до господаря, то його немає.
— Мобілізований...— похопився Лужінський, перебивши повільну німецьку мову жінки, і вмовк.
— Так. І пропав безвісти. Прошу, зайдімо. Я лікар, його дружина хвора. Ви щось маєте їй сказати? Може, від чоловіка?
— О, ні-ні. Прошу пробачення. Ми старі друзі з Каспаром, але... Я не знав. Коли хвора...— відмахнувся Лужінський, дотримуючись конспірації.
— Зайдімо, прошу. Анжела, як ви ласкаво назвали господиню, буде рада. Заспокойте її. Скажіть, щось
вигадайте про чоловіка, це так їй потрібно. Його послали на той радянський фронт... Насильно погнали.
— Я знав його льотчиком,— згадав Лужінський.
— Вірно. Але він француз, а багатьох французьких льотчиків погнали при... танках.
— І пропав безвісти... Розумію. Сам такий, теж "пропав безвісти". А єстем поляк, прошу,— вирвалося і польське слово в захваті щирості.
Та виявилося, що і ця традиційно нейтральна благословенна земля Джузеппе Гарібальді тепер воює. Принаймні з усякими чужинцями. Лужінський сидів уже біля ліжка хворої, ледве встиг щось запитати, щиро намагаючись розшукати Каспара. І не чув дзвінка знадвору, надто-бо в спокійно-мирній обстановці відчув себе.
— Про вас там запитують,— прошепотіла йому на вухо лікар, увійшовши з сіней. — Здається, з поліції. Я сказала, що нікого немає.
— О боже,— простогнала хвора.— Ми не попередили вас, за нами стежать... Моє вікно! Тут низько, стрибайте! Через сад аж у двір казино... Мерщій же! — майже наказала хвора, надсилу зводячись.
Звичний у подібних випадках діяти рішуче, не гаючись, Лужінський розчинив вікно і вистрибнув у сад. Коли зачинялося вікно, ще почув голос хворої:
— Просіть, хто там. Той лікар... недавно ж пішов. По-зимовому голі дерева, опале листя під ногами.
Туман густою хмарою піднявся над містом, над Лігурійським морем. Уже гомоніло місто, гомоніло й море. Не зачинена садова хвіртка, зарослі бур'янами стежки. Намагався непомітно, не залишаючи слідів, пробратися цим забутим куточком. Якось проскочив у хвіртку; аж тепер надів берет і вийшов повз казино за ріг у провулочок. Навіть запалив цигарку. Трохи постояв, пригадуючи план надбережних вулиць міста, а запитання тривожне, як молотом стукало: куди ж тепер, серед білого дня, намацаний поліцією? В Каспара Луджіно тоді було ще кілька друзів. Але де вони, як розшукати їх, встановити той перерваний тепер зв'язок?
Поволі йшов, ніби прогулюючись. Поруч, за квартал, уже гримів приморський бульвар, а тут у цю ранню йору лише одинокі, як і він, прохожі. Не зважав на них.
Кому він потрібний? Десь через два квартали почув швидкі жіночі кроки, важке дихання. Озирнувся.
Усміхнені уста тої ж дівчини, видимо дочки господарів, говорили, що вона його наздоганяє. Спинився, зачекав. Цигарку потушив і викинув геть.
Дівчина нічого не сказала. Але ж, певне, говорить вона в них якоюсь мовою. Ледве зрівнялася з Лужінським, швидким рухом уткнула в руку записочку і побігла далі. Лиш здалеку обернулася і показала рецепт у руці.
"По ліки для хворої матері побігла",— подумав, заспокоюючись. Озирнувся навколо, прочитав папірець.
"Наша квартира на оці в поліції. Ви — лікар! Але... переховайтесь у капітана мореплавної компанії "Ніцца" Карла-Даніеля Пока. Це брат моєї лікарки Зельди.Анжела".
Капітан мореплавної компанії "Ніцца"! Хто він, цей Карл-Даніель, які ролі, крім капітанських, у компанії "Ніцца" виконує? Адже він лише брат лікаря. Лише брат. Каспар ні разу не згадував про нього.
І, Минувши ще кілька провулків, Лужінський на всяк випадок зняв берета і вийшов на приморський бульвар. Це була вулиця із вдвоє звуженим тротуаром і не облямованою гранітом набережною Лігурійського моря. Пароплавна компанія "Ніцца" мала свою пристань десь аж посеред міста, в центрі підкови набережного бульвару — з фініковими пальмами, з пляжем і численними поліцаями у формі і без форми, більше без неї.
І Пляж у цю пору був майже порожній. Повторюючи у. думці ім'я капітана мореплавної компанії, Лужінський, нарешті, зім'яв кулькою записочку і, як карамельку, грайливо кинув у рот. Прожувавши папірець, чемно виплюнув його до урни. Остаточно розгодинилося, сонце вже відчутно прогрівало ранок. Замислено гуляючи по набережній, Лужінський кидав уважні погляди на кожного зустрічного. Ішов поволі, мав час між іншим озирнутися. Як шкода, що пароплавна компанія "Ніцца" розташована в центрі міста.
Озирнувшись, помітив ще одного гуляючого, який шпацирував за ним по тому ж приморському бульвару. Лужінський поглянув на годинника і прискорив ходу. Тільки завертаючи до будинків пароплавної пристані з ефектним рекламним написом "Ніцца", побачив, як і той прохожий позаду прискорив ходу.
— Капітан Пока? — на ходу кинув Лужінський запитання якомусь хлопчакові, що пробігав мимо. Хлопець чемно усміхнувся, став.
— Капітан Карло-Даніель Пока! — повторив юнга.— Прего, синьйоре! Прошу, пане! — повернувся і, перетнувши вузьку вуличку пристані, показав на маленький трап униз, де біля причалу гойдався на хвилях пасажирський пароплав.
З ім'ям капітана Лужінському неважко було пройти по трапу на пароплав, який тільки сьогодні прибув з рейсу. Його мили, натирали, заправляли. Якийсь матрос охоче провів Лужінського спочатку по палубі пароплава, потім униз по трапу, завів до каюти і зник.
"Авторитет!" — у думці визначив поляк.
— Дозвольте? — запросився в дверях каюти тою ж німецькою мовою, хоч пристойно володів і англійською.
З-за столу до нього обернулося троє. Але двоє з них відразу ж підвелися і вийшли — офіцери флоту. Третій не підвівся, а лише з півобороту голови кивнув: заходьте. І чекав, обернувшись, як сидів, спиною до входу.
Гарібальді! Зарослий дорідною бородою, кремезний, з проникливим поглядом великих очей. Коли Лужінський став, уклонившись, вишукував слів для знайомства, а чи викладання своєї нагальної справи, аж тоді "Гарібальді" якось нейтрально, навіть холодно озвався до краю вихолощеним, але мужнім голосом морського вовка:
— Друг Каспара Луджіно? Прошу,— показав рукою на крісло в центрі за столом, яке й було, очевидячки, його капітанським кріслом. І в ту ж мить встав, кивнув головою як на прощання. В дверях ніби між іншим озирнувся, пробубонів:
— Тільки що про вас телефонували від сестри... Момент.
Рукою зробив заспокійливий жест і зник за дверима. Ляснув замок у дверях, відлунившись саме в найболючішій точці серця.
Лужінський сидів у кабінеті неговіркого і мало симпатичного з обходин морського вовка, якому вже відоме відношення Станіслава до Каспара. Кабінет корабельного капітана не так вражав своєю зумовленою мініа тюршстю, як високими смаками, прагненням морського вовка до цивільного затишку. Навіть кілька картин довільного добору були розвішені по стінах, хоч зручних місць в каюті для цього було мало.