Як була меншою, батько, виловивши своє поріддя, волочив його додому, де не тільки давав доброї хлости, а не раз прив’язував на налигача, відтак цілком перетворювалася на козу, адже кіз прийнято прив’язувати, інакше залюбки зійдуть із очей і рушать туди — не знати куди, похитуючи рогатою головонькою, а ще й подзвонюючи прив’язаним до шиї дзвіночком.
І саме тоді вона, Ж. Смикальська, зважилася на відчайдушного вчинка: втекла не до материних родичів (від тих батько її безперебійно, їм-таки на втіху, відбирав), а до рідної бабуні, яка жила в тому-таки приміському селі, де Ж. Смикальська й народилася, але не по матері, а по батькові, тобто до рідної матінки власного батька. Це було придумано вдатно, тож коли розповідала, що чворить із ними її синок, прикрасила розповідь з не меншим старанням, ніж це чиню я, фаховий письменник. Від того бабуня переповнилася праведним і нещадимим гнівом, тож коли Змій примчав до її, а колись і його, хати (вони-бо жили в хаті Смикальської-старшої, отже, батечко став тут у прийми), щоб укотре схопити втікачку, то на порозі, ніби Зевс-громовержець із блискавкою в руці (а власне, з качалкою), войовниче постала бабуня й почала дубасити власного синка так управно й моторно, що той, до кінця не втративши звичного сільського сентименту до матері, кинувся навтьоки, тим більше, що та порушила його бездоганну уніформу, а це для нього було справжньою катастрофою — більшою, ніж те, що його віддубасила качалкою рідна матінка (до цього він, принаймні свого часу, звик). При тій баталії майбутня Комп’ютерна Діва визирала у двері, не дуже виказно сукала батькові дулі й немало тішилася з такого змагання богів (згадаймо античний міт про те, як боги билися з титанами), а ще й похихикувала, але так тихенько, щоб ані боги, ані титани в палі битви того її єхидства не завважили, а наостанок не змогла втриматися, щоб не показати войовникам гостренького язичка.
Прогнавши ж Змія, бабуня рішуче повернулася до внучки і, тримаючи на обличчі героїчне збудження, сказала категорично:
— Все! Більше з тебе, серденятко, знущатися не буде! Житимеш у мене!
І вона, Ж. Смикальська, хоч за нормальних обставин мала називатися Жанною Телькою, кинулася до своєї спасительки, яка також мала прізвище Телька, і вони, обійнявшись, заридали, оплакуючи жорстоку непостійність цього мінливого світу й варварство чоловічого роду. Відтоді дівчинка й оселилася в хатці на курячій ніжці, — а на курячій тому, бо про бабуню подейкували: потай відьмує, що було, як категорично заявила Комп’ютерна Діва, цілковита неправда, бо прожила в тій хатині до закінчення школи й нічого відьомського в бабуні Тельки (так її й називала) не помітила, а значно пізніше, коли приїхала до бабуні перед її смертю, то запитала у своєї щирої виховательки, чому люди на неї таке брешуть.
— Це я сама пустила, — спокійно сказала бабуня. — Треба, внучко, щоб люди тебе трохи остерігалися! Інакше на голову нагадять…
Можна було б гадати, що батечко після того ганебного побиття заспокоїться, але того не сталося, бо він із дочкою надто вже закіпилися одне супроти одного. Тим-то батько почав вистежувати доню, коли та йшла у школу, уподібнившись цього разу не до Змія, а до Пана Коцького, який чинив: трах-цок у лобок, за хвіст і в торбину, тож якось ледве своє чадо не злапав, але при обороні воно так укусило його за пальця, що батечко потім довго ходив із зав’язаною рукою, — рана його ніяк не хотіла загоюватися.
— Воно ж трутне, те зінське щеня! — казав приятелям під чаркою.
Під цю мить Ж. Смикальська замовкла й сиділа супроти мене невимовно печальна, дивлячись напіврозталим риб’ячим холодцем зі своїх мисочок, а що той трохи розтав, то дві темні сльозинки скотилися на її сірі щоки, проклавши по темній борозенці.
Після цієї, того разу меншої, битви, батько несподівано притих і перестав переслідувати дочку, але не тому, що в нього зникла до неї ураза, яка викликáла злість, а з причини глибшої: в його "дурній макітрі з перекрученим мозком" (навмисне взяв цього пасажа в лапки, бо це визначення не моє, а Комп’ютерної Діви) постав новий план, який батечка неймовірно захопив: вирішив, хай і позірно, відректися від дочки, а натомість узявся до "продуктивної діяльності", тобто знову почав уливати свої частки в засмучене лоно своєї жінки, перед тим наказавши, а після вливання щоразу повторюючи, щоб вона не "валяла дурня", а зачала таки сина. А коли буде не так, пригрозив їй цей варвар, то перетворить їй дні на ночі, а ночі темними так і залишаться. А що Смикальська-старша змогла збагнути, бо мала практику, — це не порожні нахвалки і не пострашки, — то щоб не призводити свого судженого до сказу, вже ніколи не клала власних трусиків під подушку на час акту й не уявляла майбутньої дитини дівчинкою, а тільки хлопцем, та й у своїй одежі не вживала рожевих барв, а тільки сині чи голубі, — одне слово, вони нарешті виявилися однодушні, і коли з’явилася на світ дитина, то це й справді був хлопчик. Од тієї радості й "ослиної гордості" татусь аж заплакав; плакала з цієї нагоди й мати, але з іншої причини: в далеких закамарках свідомості хотіла таки дівчинки, ну, хоч би на зло своєму мучителеві, а зло вона до нього тримала завжди, хоча зовні того не виказувала.
Отак і сталося, що батечко на якийсь час майже цілком забув про дочку і та навіть перестала боятися здибуватись із ним на вулиці, а коли це траплялося, то її народжувач (чи, певніше, зачинач) чорнів на лиці й випльовував під ноги також чорну слину, щось невиразно бурмочучи, але дочка знала (небагато треба, щоб здогадатися), що він шипить за інерцією, адже в нього вогонь супроти неї не догорів, а лише притлумився. Ясна річ, що бабуні, тобто своїй матері, він не давав на утримання Жанни ані копійки, тож жили вони надто вбого, хіба часом прибіжить захекана матір (як виїздив чи йшов батечко із села), приносячи щось їстівного чи трошки з запасів, ще й уживаючи крайніх заходів, аби того ніхто не побачив і не виказав, бо коли таке раз трапилося, він, варвар, тяжко її побив, аж злягла, — звісно, на радість того чи тої, котрий (котра) такого виказа вчинив (учинила), адже злостивих людей у світі не убуває.
Але одного не міг забрати батько від зненавидженої дитини: вона не успадкувала від нього його безпросвітньої глупоти, а ходила в школі у відмінницях, що й допомогло їй згодом без проблем вступити до інституту, а ще згодом, коли з’явилися комп’ютери, опанувати таку складну трахомудрію, тим-то й сягла висот Комп’ютерної Діви, тобто того стану, в якому й судилося нам із Миколою Ликом її застати.
Свого ж сина батечко незмірно любив, отож коли той підріс, то став татовим хвостиком: куди йшов батько, туди котився й цей клубочок; навіть коли хлопцевий сотворитель пив у компанії таких чи гірших за нього (він сам уважав інших далеко гіршими за себе), то малий залазив під стіл і влаштовував собі відомі ігри, які йому ніколи не набридали, наприклад роззував п’яниць, охайно складаючи рядочком їхню брудну взувачку (чиста залишалася лише батькова, яку люблячий син ставив окремо, а ще й пробував начищати рукавом сорочки). Часом цей капосник приносив ножиці і, висолопивши від старання язика, вирізав паси в штанях пияків, але це чинив завбачно, тобто лише тоді, коли ті добре впивалися. Такі синові подвиги викликали в батечка захват, і це тим більше, що пасів із батькових штанів хлопчик ніколи не вирізував, що його також розчулювало, і він не дозволяв своїм камратам ображати за це власне пуцьвірінятко, а що за фахом був кравцем, безплатно ті штани лагодив…
Комп’ютерна Діва знову замовкла, зворушена спогадами, а побачивши на столі недоїдений голландський сир і овочевий салат, поклала того і того собі на тарілку й стала меланхолійно наминати; я навіть почав побоюватися, щоб у неї, з її мікропорціями, не стався заворот кишок. А що каву було випито, запропонував зварити ще, на що вона милостиво кивнула, недбало додавши, що до кави можна влити коньяку — звісно, якщо той у мене є. Коньяк я мав, але зумисне не ставив, адже наша зустріч — не бенкет, а офіційна розмова, а інтимізувати її не хотілося. Отож пішов на кухню, а коли повернувся з наповненими філіжанками, стіл від їстівного був цілковито звільнений, зникли й сухарики з лущеними волоськими горіхами, а Комп’ютерна Діва виструнчено сиділа на стільці й замріяно дивилася в незашторене вікно, за яким стояло горіхове дерево, а на ньому пострибувала з гілки на гілку натуральна білка.
— В мене є ще шпроти, — сказала винувато, бо й справді не мав більше готової їжі. Правда, був ще власноручно зварений борщ, але на початку розмови Ж. Смикальська рішуче заявила, що перших страв категорично не вживає. Що ж до шпротів, то поцікавилася: чи ті, часом, не золотисті? Я знову пішов на кухню, шпроти виявилися не золотисті, відтак навідріз від них відмовилася.
— Їм тільки золотисті. А взагалі шпроти, кажуть, шкідливі.
Отже, попри все, моя гостя виявилася ще й химерувата. Тим часом сиділа, елегантно тримаючи філіжанку з відігнутим скрученим пальчиком, а з її очей лився меланхолійний потік фіолетового світла.
— І вже вас батько не переслідував? — спитав обережно, беручись і собі до кави, здобреної коньяком.
— Коли б так, чого б опинилася в Миколи? — трохи зарізко сказала. Але сказано було логічно, а я, треба признатися, заслухавшись її історії, менше почав вистежувати логічні зв’язки.
Комп’ютерна Діва спершу також гадала, що, виїхавши до Києва, цілком позбудеться такої своєрідної батьківської опіки чи любові, але тим позбулася твердої, рішучої і кругової оборони, що її самовіддано тримала бабуня Телька. Відтак у місті знову стала беззахисна, і це миттю почав використовувати батечко. Годі сказати, що чинив це систематично, а тільки тоді, коли, як відверто висловилася Ж. Смикальська, "сеча вдаряла йому в голову", тож на нього й нападав сказ і це, сама не розуміє чому, пов’язувалося передусім із нею чи б то з їхніми незвичайними стосунками.
Спершу жила в студентському гуртожитку, куди батечко зумів напитати дорогу, увірвався туди, хоча ніби й п’яний не був, притому саме тоді, коли щойно повернулася. І на неймовірне здивування товаришок по кімнаті почав кричати, що вона, дочка його, повійниця і злодійка, обікрала його й думала, що він її не викриє і що сховається в цій "общазі", але він не такий, він її і під землею знайде.