Саме тому її вабили чоловіки із зовнішньою, а не внутрішньою, з фізичною, а не духовною мужністю: таким був Поет, який засліпив її словесним пустопорожнім блиском, а покористувавшись, покинув чи викинув, мов ганчірку; таким був Зоотехнік із дикою, гуцульською красою, із сильними м’язами, який різав корів і її міг би зарізати не вагаючись — такий може легко стати злочинцем чи безстрашним вояком із залізним духом, і м’ясником, і екзекутором у катівнях; такий би її товк, чавив, ґвалтував, бив, а її опір ще більше його підігрівав би, і вона провела б життя в жорстокій взаємній війні або ж признала б його тиранську владу і по-мазохістському корилася б. Таким, зрештою, був і Фізкультурник, який тільки й знав, що бігати, стрибати, бити м’яча і примушувати робити це й інших, тобто бажав, щоб і вона бігала, стрибала й била м’яча на його команду-свисток чи на постріл із спортивного пістолета. Це все ясно і зрозуміло, але одне ховалось у темені: чому полюбила мене і чим привабив її я? Чи не тим, що уподібнювала до батька-ревнивця, а чоловіки-ревнивці теж люди із зовнішньою мужністю, адже її мати (а Іра таки їхня кровинка) так і не покинула творителя домашнього пекла, а мовчки терпіла? Коли так, то Іра не боялася в мені ревнивця, хоч і не без цього, а щосили бажала його в мені поселити чи виростити. Але знову-таки, це лише здогад, що покривався найбільше тьмою, яка ледь-ледь просвічувалася моїм мозковим проміттям, і це немало мене змучувало.
33
Так ми роз’їхалися на літо: вона — у Крим (можливо, для пошуку ще якогось буцефала для свого пантеону), а я таки в Житомир, бувши, відверто кажучи, емоційно притомленим од усіх тих пристрастей, бо я, як може виснувати ймовірний чи неймовірний читач цього скрипту, людина не для пристрастей, а для спокійної, розміреної, хай і вельми складної і працезатратної праці при чітко впорядкованому часі; і вже замолоду мав усі передумови для вироблення сталих звичок. Отож, їдучи черговий раз до Житомира, я зумисне абстрагувався від розгадки цього кросворда чи його складання: любо було бачити знайомі краєвиди, хати, сади, старих селян на лавицях, що розмовляли поміж себе, дивлячись на машинового потока на шосівці; хлопців і дівчат на велосипедах; інколи велосипедисти передибувалися, зупинялися, не злазячи з машин, і вели, якщо це були хлопець із дівчиною, жартівливу, зальотну балачку. Паслися телята, блукали брудні гуси, а на стовпах біля хат вигодовували дітей чи просто стояли на одній нозі чорногузи. І кожна хата у своїх прямокутних клітинах, думав я, заховувала якесь Слово, бо Слово, за Біблією, було початком життя, а в цих клітинах творилася якась мала його ланка, котра, поєднуючись із іншими клітинами, творила село, сéла ж — райони, райони — області, області — країну, а країни — цілий світ. І скрізь, в усьому була своя система кросвордів, бо в основі цього поняття — Хрест і Слово: два віковічні символи нашого буття. І мені в кутку автобуса було любо визирати в запорошену шибу й відчувати власну причетність до цього буття, хай я малá його клітина, бо це була земля, обігріта моїм диханням і просвічена моїми очима, а отже, моя. І коли зміркувати глибше, можна переконатися, що всі складнощі світу породжено складнощами нашого сприйняття, а коли так, то чи не вигадуємо світ — замість його пізнавати? Але, з другого боку, думав я, вигадувати світ — це теж певною мірою його пізнавати, бо вигадка, мрія, фантазія, навіть кривомисля — це так само світ; ось чому давні мислителі найвищу мудрість убачали в простоті, виводячи власну неспроможність пізнати світ і людину в ньому до загадкового постулату Бога, — ось чому слово Бог таке коротке і має лише три літери, бо все у світі тільки видимо двохіпостасне, насправді воно трьохіпостасне. Бо коли є жінка й чоловік, двохіпостасна сутність, то вони народжують дитину, що стає третьою їхньою іпостассю; коли є добро чи зло, то народжується постулат: "Нема лиха без добра"; коли є день і ніч, то народжується третя їхня іпостась: ранок із вечором; коли є сонце і місяць, то народжуються хмари, які їх покривають. Але щоб відбувся святий процес народження третього з перших двох, треба гармонійного поєднання, тобто любові, бо без такого поєднання плід у цьому світі не з’являється, або ж з’являється недорослий, покручений і немічний; отут і постають проблеми, а проблеми — це початок ускладнення простого.
І мені здалося, що я не їду у звичайному деренчливому й гудливому автобусі, а пливу у просторі, заселеному Хрестами і Словами, просторі, у якому почуваюся своїм, бо й простір цей — мій.
Саме від того з’являвся в душі затишок, а коли так, мені ще більше хотілося відкинутися від своїх складнощів, а все бачити й сприймати просто. Тобто мені раптом забажалося стати кимсь на подобу того загадкового чоловіка в білому костюмі та солом’яному капелюсі, котрий іде дорогою, помахуючи зламаним прутом із трьома листками на кінці: і дивитися, і вбирати у себе світ, і приходити туди, де люди схочуть у мене щось запитатися, і спокійно викласти їм пораду-раду, а тоді відійти в подальшу путь. І така мандрівка не буде схожа на туристичну, що зачинається задля пошуків екзотики та вражень, — це буде мандрівка задля спокійного пізнання й задля гармонійного з’єднання з людьми та світом, з рослинами й тваринами, з небом і землею, водою, та повітрям, та вогнем. Через це чоловік у білому костюмі недаремно був схожий на Михайла Коцюбинського, адже то був письменник, який бачив світ так, як хочу бачити його я, для якого гармонія і краса світу була над усе; він уряди-годи поринав у свої інтермецо, але про людей і вічне Слово ніколи не забував. Ось чому так жахався фата-морган цього світу й попереджав про настання царства цього апокаліптичного звіра. Але люди не послухали його науки і fata morgana на землю прийшла, і запалав вогонь, і полилася велика кров, отож він тільки й міг, що являтись у тимчасовій подобі туди, де та кров лилася, бо нічого людей навчити в цьому світі не міг, хоча й хотів. І я відчував, що той чоловік у білому костюмі з прутом із трьома листками — мій брат, але я ніколи не зможу піднестися до його осяйності, бо моя місія в цьому світі менша й інша: складати кросворди для дозвілля і коментарі до книжок, яких я не писав, але й таке чинити у світі потрібно, бажаю-бо, щоб книги, написані людьми іншими, стали зрозумілі, тобто складність опростити.
Таке щось дивне мені марилося в тому автобусі, і я хаотично, поспішливо ті думки записав. А загалом хотілося мені спокою, відтак і бачив той спокій у звичайних картинках людського буття, що, мов кіно, пропливали за шибою, і у з’яві мого рідного міста, і в його вулицях, якими непоспішливо йшов, і в óбразі дому, батьківського дому, де мав зустрітися з матір’ю та братом, а коли побачив того будинка віддалік, збагнув, і тепла хвиля покрила мені груди: поки він у світі є, поти я не самотній, хоч би де і скільки блукав, поти я не бездахий, і я конче маю сюди повернутися, і це найбільше з великого для всіх блудних синів цього світу…
Брат поповнів і постатечнів, він старший за мене й живе, як звичайні люди, у клопотах, роботах і не збирається нікуди зі свого, власне батьківського, обійстя виїжджати, він-бо — гілка, від рідного дерева не відчахнута. Ми з’єднані з ним спільною любов’ю до книг, а отже, до Слова. Через це наші балачки здебільшого про книги, які щойно з’явилися і які ми помітили й прочитали, — таких співрозмовників мені завше бракує.
З матір’ю мій стосунок інший, вона цікавиться моїм побутом і від себе оповідає місцеві події: що, де і з ким із сусідів трапилося — зі свого кутка також не виїжджає, і тут зосереджено її всесвіт. У тому, розумію я, є свій смисл. Можливо, від такого життя світ вужчає, але стає певний, зрозумілий і простіший, а отже, значно більш пізнаванний, а відчуття цього творить житейську певність. Через це я ніколи не осуджую людей, котрі вибирають для екзистенції вузького простора, важливо, чи вони знаходять там гармонію, хоча не раз і їхній малий світець буває заколочений; кожна зоря також має свою орбіту, більша — більшу, а менша — меншу. Можливо, ці думки були моїм інтермецо, трохи збуреним і хаотичним, бо, відверто кажучи, я втомився, але це все має стосунок до теми, яку тут розробляю.
Тоді, у Житомирі, я розпитався в брата й матері про Калиновську. Спершу розмова була з братом. Той знав небагато. Причину, чому тим цікавлюся, поклав просту: випадково зустрівся з дочкою Калиновської.
— Мало що про те знаю, — сказав брат. — Окрім того, і тобі відомо: Калиновська до нас заходила, і мати її зовсім не ревнувала.
— Але чому? — спитав я.
— Бо то був у батьковому житті епізод, який закінчився, отже, і ревнувати не було чого.
Брат мав простого й тверезого розума, складнощі його не цікавили, отже, у його пам’яті все вляглося так, як сказав, без прифантазованих розток та галузок.
Розмову з матір’ю вирішив провести обережно. Вислухав передусім те, що хотіла мені оповісти, — так у нас велося, тоді мова перейшла на мене: як живу тощо.
— Знаєш, кого зустрів у школі, де працюю? — спитав. — Дочку тієї Калиновської, що колись до нас приходила.
— А що вона робить у тій школі? — спитала спокійно мати.
— Як і я, учителює. Ну, ми якось і розговорилися, бо довідалася, що я із Житомира.
— Це менша чи старша? — спитала мати.
— Не знаю, не розпитував, — уникнув прямої відповіді. — А в Калиновської було їх дві?
— Так, — сказала мати. — Між ними мала бути років на шість різниця. Це дивно, що її зустрів.
— Калиновська по батьковій смерті не приїжджала? — спитав.
— Чому їй було приїжджати? — тонко всміхнулася мати. — Вони з батьком колись дружили. Нещасна вона людина.
— Чим нещасна? — спитав цілком спокійно.
І тут мати подивилася на мене пильно. Але я вмів себе тримати.
— Ти часом із тією нічого не завів? — спитала навпрямець.
— Таж ні, просто виявилося, що з одного міста, і розбалакались.
— Але ж її прізвище не має бути Калиновська?
— Її прізвище — Канішевська, — сказав я.
— Таке прізвище в чоловіка Калиновської й було, — задумано сказала мати. — Ми колись із батьком до них приходили. Неприємний чоловік.
— Погано вас прийняв? — спитав я, усміхнувшись.
— Зачинив перед нами двері, — відказала мати. — Ревнував свою жінку до батька.
Розмова мені надзвичайно подобалася, бо дістав для своєї історії золоту інформацію, окрім того, як то кажуть, із перших рук.
— Підстав не було, — сказала спокійно мати. — Щось там у неї з батьком трохи крутилося ще до того, як зустрів мене, але вона була вже одружена, отож батько й відступивсь.
Що ж, сповіщення цілком збігалося з тим, що сказав брат, але брат казав, що відступилася Калиновська, не захотівши руйнувати родини, мати ж сказала, що батько.
— Але ж вона до нас приходила, — сказав я.
— Приходила, бо горе їй робив той навіжений, — сказала спокійно мати. — Ревнував до батька, бив і з дому виганяв, часом напівголою на мороз.