Кипчак то йде кроком, то переходить на рись, задоволений, що нарешті опинився на волі. Утім, і Усеїн-оджа відчував те саме. Він намагався ні про що не думати, щоб не торкнутися ненароком ран свого серця. А це найпростіше, коли співаєш. І вчитель заспівав пісню. Тут можна наспіватися від душі. Чи добре, чи погано – однак ніхто не почує. Хіба тільки Кипчак прислухався до його голосу, сповільнивши крок і нагостривши вуха...
...А Сеїт-Джеліль, страшенно засмучений, що йому не вдалося проїхатися на Кипчаку, приєднався до сусідських хлопців, які гралися в чижика, і невдовзі забув про все. Тільки помітивши, що вже смеркає, згадав, що не всі доручені справи ним зроблені. Тоді повернувсь у двір, зайшов до стайні, вигріб лопатою гній, посипав сухим піском і втрамбував. Потім зайшов у дім і сказав Аджире-апте, що Усеїн-оджа сів на Кипчака і поїхав у степ.
– Я бачила, – сказала Аджире, задоволена, що чоловік вирішив трохи розвіятися. То нічого, нехай прогуляється. Аби з ним ніякого лиха не трапилося.
– Яке ще лихо може трапитися? – здивувався Сеїт-Джеліль.
– А бійка в крамниці Таліба?.. Хіба не лихо?..
– У бійці... зять сам винуватий, – сказав Сеїт-Джеліль. – Така по селу ходить чутка. Аджи Ербаїна зять першим ударив...
– Після того як батіг Емірзакова зачепив його щоку.
– Не навмисно ж Емірзаков це зробив!
– Хтозна. Може, й ненавмисно... А твій зять гарячий, не стримався і стьобнув того..
– Усі говорять, що він не мав права підняти руку на бея.
– Підняти руку на бея! А той має право? – закричала Аджире, розходившись. – Що це з тобою сьогодні, блекоти, чи що, об'ївся? По-твоєму, Аджи Ербаїн може бити твого зятя, а той мусить стояти і посміхатися?
Сеїт-Джеліль знизав плечима:
– Так кажуть люди ...
У дворі почувся тупіт копит. За мить у дім увійшов Усеїн-оджа. Він був веселий, обличчя розрум'янилося, очі блищали.
– Я голодний! – сказав він ще з вітальні, знімаючи черевики. – У степу таке повітря, солодше за вино! Дай-но швидше що-небудь перекусити!..
– Обід готовий, – сказала Аджире-ханум. – Сідайте... Поїздили б трохи, і досить. А то... Ганяти по степу так пізно – нема відома для чого ...
Вона зачерпнула горнятком води і почала поливати чоловіку на руки.
– Спочатку вирішив поїхати до вітряного млина й назад. А Кипчак упирався, не захотів назад. Я й поступився... Надто вже йому хотілося побігати, побрикати. Ну і я, звісно, був не проти. Пустив його галопом. Тільки вітер свистів у вухах. Напевно, ми обскакали половину повіту,– із захватом розповідав Усеїн-оджа, умиваючись і фиркаючи від задоволення.
Хтось постукав у двері. Вчитель, витираючись рушником, пішов у кімнату, Аджире – до дверей, гадаючи, хто б це в таку пізню пору?
З ґанку почувся голос Менлібея. У вчителя замлоїло серце від недоброго передчуття. "Удень зустрілися, поговорили. Що йому ще треба?" – подумав він, уже зручно вмостившись за хоною.
– Учитель вдома? – запитав гість.
– Удома, – відповіла Аджире. – Заходьте!
Нічого робити, треба зустріти гостя. Такий звичай. Хазяїн дому – раб гостя. Учитель насилу встав. Давно він не їздив на Кипчаку, тепер усе тіло боліло.
Коли оджа вийшов із вітальні, Менлібей уже знімав чоботи. Оджа запросив його до кімнати, а сам, поспішно повернувшись, сів на місце. Менлібей влаштувався поряд із ним, підібгав під себе ноги. Незважаючи на те, що недавно бачилися, ще раз справилися про здоров'я один одного, членів родини, бо звичай є звичай.
– Я навмисне прийшов у ваш дім, Усеїне-муалім, – сказав після цього Менлібей, переходячи до головного. – Мені здалося, ви розцінили як щось недостойне, що я запросив вас до себе, зустрівши на вулиці. От я й прийшов сюди...
Менлібей хитрував. І Усеїн-оджа це розумів. У запрошенні на вулиці немає нічого недостойного... І річ зовсім не в тім. Швидше за все, про відмову Усеїна-оджі Менлібей розповів Аджи Ербаїну, а той, мабуть, зобов'язав Менлібея будь-що домогтися його згоди. "Умри, але завтра вчителя приведи в дім!" Напевно, саме так і сказав Аджи Ербаїн. І безсоромний Менлібей прийшов.
– Повірте, Менлібею! – сказав Усеїн-оджа. – Посидіти у вас і поговорити я просто не маю часу. У мене дуже багато всіляких справ... А скажіть, чому Сеїт-Халіл сам не прийшов з вами сюди?
– Він міг би, йому не важко. Але якщо він прийде сюди, то завдасть зайвого клопоту і відніме багато часу, а вам його й так не вистачає...
– Пробачте, але піти до вас я не можу, ви вже не сердьтеся.
– Учителю, – мовив вкрадливим голосом Менлібей. – Ви прожили в моєму домі два роки. Я любив вас і вважав своїм сином. Тепер я вперше прийшов у ваш дім, навмисне прийшов, щоб запросити до себе. Якщо у вас не залишилося й краплини поваги до мене, то прийдіть хоча б із поваги до Сеїт-Халіла. Ми ж мусульмани. Відмовити в проханні людині, що великодушно прийшла у дім з наміром запросити до себе в гості... Це за шаріатом великий гріх.
Менлібей відштовхнувся спиною від стіни і, обпершись руками об коліна, встав. Рушив до дверей, але на півдорозі зупинився й обернувся.
Усеїн-оджа мовчав.
– Ну? Ви мені що-небудь скажете, муаліме?
Учитель зітхнув і опустив голову, погладжуючи рукою візерунок на килимі. Оджа знав, що Менлібей встав не для того, щоб піти. Він чекатиме хоч до ранку. Значить, доведеться щось сказати.
– Коли? – запитав нарешті вчитель.
– Завтра... В обід! – зрадів Менлібей. – Найбільш зручний час. Ну, то домовилися? Ви прийдете?
Усеїн-оджа не відповів. Не почувши заперечень, Менлібей вдячно вклонився, приклавши руку до серця, і вийшов з дому. Він не звернув уваги на те, що йому не було запропоновано навіть фільджана кави.
– Чого він приходив? – запитала Аджире, коли гість пішов; вона принесла велику чашку юшки і поставила на хоні перед чоловіком. – Цьому лакею, мабуть, щось доручено... Але що?..
Усеїн подивився в сумні, сповнені тривоги очі дружини. Але відповісти їй не зміг. Він нічого не розумів. Сидів, спершись на подушку і витягнувши ноги. Дружина пішла у спальню. А він узяв дерев'яну ложку і почав їсти повільно і знехотя. У нього зник апетит.
– Я вам постелила, – сказала Аджире. – Ідіть лягайте. Ви сьогодні дуже втомилися.
Оджа кивнув і, як п'яний, пішов у спальню.
...Уранці, після сніданку, Усеїн-оджа нагодував Кипчака вівсом, почистив і осідлав. Аджире побачила у вікні приготування чоловіка і вийшла у двір.
– Що це робиться? – запитала вона. – Ви вже сім років ходите в школу пішки, а цього разу чомусь надумали їхати верхи?
– Хочу з'їздити в Карангит, – сказав Усеїн-оджа. – Там усе ще знущаються з бідної бабусі Зубійде. Її справу передали до суду. Учора до мене в школу приходив один чоловік і просив їй допомогти.
– А як же запрошення до Менлібея?.. – запитала Аджире.
– Я вирішив туди не ходити ... – відповів Усеїн-оджа.
Сів на коня і виїхав з двору риссю. Кипчак, виїхавши на рівну, м'яку дорогу, припустив галопом.
Усеїн-оджа прибув у Карангит, коли сонце вже піднялося високо і добряче гріло спину. Двері бабці Зубійде були на замку. Її повели в Дормен. Учитель, не вагаючись, поїхав туди. Бабуся саме була на допиті в інспектора. Її син не хотів служити в царській армії і десь переховувався. Його розшукали. Він чинив опір поліції. Щоб залякати, його посадили до місцевої в'язниці. А він узяв та й утік. Як йому це вдалося, знає лише Аллах... За це тягають його матір. Мовляв, нехай сідає до в'язниці замість сина.
Коли учитель зайшов до слідчого, той саме складав протокола. Усеїн-оджа поговорив із ним. Слідчий виявився нормальною людиною, поспівчував, зітхнув, розвів руками, мовляв, сам знаю, що це несправедливо, але що зробиш?.. Усеїн-оджа поручився за бідну жінку, що вона нікуди не втече, пообіцяв слідчому гроші і звільнив Зубійде з-під арешту.
Учитель повертався в Харджибіє в обід. Він наближався до села, коли відчув раптом, що під ним сповзає сідло. Оджа спочатку не надав цьому значення і продовжував їхати. Та незабаром помітив, що Кипчак час від часу вповільнює крок і хоче зупинитись. Усеїн-оджа похльоскував його дубцем, та кінь замотав головою. "Що б це означало? – здивувався оджа. – Несхоже це на гарячого Кипчака. Втомився чи що? Начебто ні, навіть не змокрів..." Учитель натягнув вуздечку, зупинив коня і, щоб спішитися, вийняв праву ногу із стремена; у цю мить сідло зісковзнуло вліво, і він мало не впав. "Так он воно що! — подумав Усеїн-оджа. – Одна попруга обірвалася біля самої пряжки". Усеїн-оджа взяв кінець ремінця в руку, уважно придивився – ремінець був надрізаним. Хто ж це зробив?..Якби Усеїн-оджа на повному скаку звалився з коня, зламав би собі шию...
Як же тепер бути? Якби було шило й тасьма, зшив би попругу, та й по всьому...
Він поклав на місце сідло, приторочив до нього кінець обірваної попруги і, взявши коня за вуздечку, пішов пішки. Не встиг пройти по селу й ста кроків, як почув чийсь м'який, єлейний голос. Замріявшись, він не зразу зрозумів, що його кличуть. Озирнувся і побачив Менлібея, що підходив до нього широкою сягнистою ходою. Лице його блищало від поту і було червоне, наче він добряче хильнув.
– Усеїне-муалім! – вигукнув до Токтаргази. – Ми вже вас зачекались і занудьгували без вас! Що з вашим сідлом?
– Ось... обірвалась попруга.
– Ходімо в дім, я вам зараз підшию. – Менлібей узяв коня за вуздечку й повів під руку вчителя до свого дому.
Менлібей спритно розгнуздав коня і прив'язав до дверей хліва.
– Прошу вас, Усеїне-муалім, заходьте, – широко прочинив двері, поклав долоню на спину вчителя і ввічливо, але настійливо підштовхував його до дверей. Не дав йому навіть роззутись у вітальні і повів прямо до зали.
Серед кімнати стояла кругла хона, на ній у тарілці лежали великі шматки смаженої баранини, в полумисках – маслини, бринза... Тонко нарізані скибки хліба, горілка. А в кімнаті жодної душі. Прохолодно. Тихо.
– Сідайте, Усеїне-муалім! – сказав хазяїн і показав рукою на місце біля хони. – Ось подушка, підкладіть під спину.
Учитель опустився на міндер, сперся на велику подушку коло стіни. Він переймався тим, що не роззувся і може наслідити, тому витягнув ноги під хоною.
– А де ж ваш гість? – поцікавився він. – Де Сеїт-Халіль, який так хотів мене бачити?
– Сеїт-Халіль пішов у лавку, – відповів Менлібей і відвів очі.– Хоче купити залізні вила...