Чудасій

І вза­галі рідний брат не міг би бути мені дорожчим, як він... Але як він у вас опинився?

— Та просто: прийшов і сказав, що хоче вступити до манастиря.

— Дивно...

— Чому ж дивно? — з легкими нотками образи в го­лосі спитав настоятель. — Брат Онисифор — монах по покликанні. Це не примха і не випадковий порив. Він, ба­чите, ще в Галичині, як був у підпіллі...

— Що?! Він був у підпіллі?!

— А як же. Був. Чудеса робив! Сам він не любить хвалитися, але те, що про нього оповідають, нагадує каз­ки з "Тисяча одної ночі"... Так от, після однієї збройної сутички повстанці йото пораненого принесли до монастиря, щоб дати йому першу поміч. І брат Онисифор, а то­ді ще Олекса, уподобав собі монаше життя. Доки міг — боровся в УПА, а потім виїхав на еміграцію і так довго шукав собі місця в житті, поки не опинився під нашою брамою. Так то, пане професоре!

— Брате Онисифоре, — донісся знадвору чийсь плак­сивий бас, — а зайдіть но, прошу вас, подивіться на той лінотип... Я все щось не маю довір'я до підмурівки.

— Брате Онисифоре, — залунав інший голос, — чи ті яблуні; що ви казали, будемо обривати сьогодні?

—Ні, післязавтра. Зараз іду до вас, пане Колодій, по­чекайте хвилинку, — відповідав голос Олекси. — А ви, діти, будьте готові й не розходьтеся. Зараз вирушаємо...

— Як бачу, — сказав я, — брат Онисифор хліба даром не їсть...

Настоятель усміхнувся:

— Працює за трьох, правда. Я вже й сам йому нераз говорив, щоб звузив коло своїх обов'язків. У нас же є фахівців досить. Коли ж він каже, що йому сумно без ро­боти. Хвилинки вільної не посидить, все щось собі знай­де: він і в школі вчить, і пасіки пильнує, і до садка нікого не допускає, і за механіка в нас у друкарні та в гаражі, а оце ще надумав рибний ставок закладати. Оце тепер ці­лий тиждень пісок возимо... Сам відпочинку не знає, і ні­кому спокою не дає. Вірите, що, відколи він у нас, то ро­боти вдвоє більше стало, хоч її і перед тим у нас не бра­кувало...

І настоятель добродушно засміявся.

— Він завжди таким був, — сказав я.

— Хай йому Бог допомагає! Діяльна людина — нема слів. Питомці і школярі липнуть до нього, як до рідної мами.

— Він любить дітей...

— За прикладом Господа нашого Ісуса Христа: "Не бороніть дітям приходити до мене"...

***

Я не міг дочекатися того моменту, коли можна буде говорити з Олексою. Бачив крізь вікно призначеної мені кімнати, як він бігав по монастирському подвір'ї з одного кінця в другий, давав розпорядження, пригадував то од­ну, то другу справу, ба, і сам кидався з допомогою туди, де інші не могли собі дати ради. Коли я дивився на нього з гори поверху, мені видавалося, що він — головним мо­тором тут, що, коли б його не стало, — зупинилося б усе життя. Подив і почуття глибокого респекту викликала його рухлива постать, його впевнені рухи, його обізна­ність з найменшими деталями великої машини манастирського господарства. Брат Онисифор усе знав, усе па­м'ятав, усе передбачав: коли їхати по папір для друкарні до міста, коли — по дрова в ліс, коли починати винищувати пивниці під новий врожай яблук, де треба вставити скло у вікнах, а де — направити дах. Попросту не можна було зрозуміти, як це в одній голові вміщалося стільки всяких клопотів? І не видно було, щоб ці клопоти його обтяжували. Навпаки, вони, здавалося, приносили йому тільки втіху й приємність. Своєю енергією брат Онисифор заражував інших, і всі люди працювали під його коман­дою дружньо й весело, немов би гралися.

Сам Олекса не постарів ні трохи. Літа минули повз нього, не залишивши на ньому ніякого сліду. Але разом з тим безслідно десь поділася його дивачність, його звич­ка — затискати долоні колінами й глупо хіхікати, або не­зграбно розмахувати руками. Щезло в ньому взагалі все те, що давало підстави називати його чудасієм. Правда, сприт у праці й енергія лишилися давні, якщо не збільши­лися, але кожен його рух, кожне слово мали цілком вираз­но окреслену ціль і не залишали місця ні для догадок, ні не були несподіванками, як це було раніше.

Але ще більшу зміну помітив я в Олексі пізніше, ко­ли настоятель після вечері залишив нас удвох. Уже й під час вечері брат Онисифор сидів спокійно, не промовив ні одного слова під час спільної гутірки і взагалі виглядав так, як людина, яка не має ні признаку найменшої ініціа­тиви до чогось і яку взагалі ніщо в світі не цікавить. Він покірно зігнув голову на пригадку настоятеля — познайомити мене з шкільними справами, вдруге так само злег­ка вклонився мені й попросив піти до шкільного будинку.

Тут він знову оживився, водив мене зі спалень до клясних кімнат, показував бібліотеку й лябораторії, а при тому говорив-говорив безугаву, не даючи ніяк мені прийти до слова. А я в той самий час питав себе: Чи він відчуває, що я його зовсім не слухаю? Чи розуміє він, що мене палить нетерплячка говорити про щось зовсім інше? Чи й справді все те, що лучило нас колись ланцю­гами найвірнішої приязні, втратило для нього всяку ціну? Чи він не розуміє, як болить мене ота зміна в ньому?

Він не міг того не відчувати, бо ж був людиною, об­дарованою подивугідно-чутливим серцем. Невже і це в ньому змінилося?

І я не витримав. Саме тоді, коли Олекса показував мені багату, зібрану учнями колекцію метеликів, увірвав його на півслові:

— Скажіть мені, як ви тод і врятувалися, брате Онисифоре? — спитав просто.

Наші погляди при цьому зустрілися, і Олекса раптом затнувся, зблід і довго тер собі чоло, ніби щось пригаду­вав.

— А, тоді? — сказав нарешті. — Та дуже просто: видряпався з підвалу й пішов геть.

Я думав, що він почне докладніше оповідати, але О­лекса замовк і задумався, механічно проводячи пальцем по склі скриньки з метеликами.

— Як це дійсно просто у вас виходить, — обізвався я: — "видряпався з підвалу й пішов геть"... Ви були в ля­бораторії з префесором Шерером?

— Був, — тихо відповів Олекса.

— Були під час вибуху?

— Був...

— А що ж то вибухло?

— Пекельні машини".

— Звідки ж вони там узялися? Ви їх приготували?

— Ми, з професором Шерером... Ще в перший день, як поховалися в лябораторії.

Тепер я потер чоло:

— Не розумію! Як же це? Адже лябораторію перешу­кували, ні?

— Перешукували кілька разів.

—І не знайшли ні вас, ні ваших "пекельних машин"?

— Ні.

— Це щось неймовірне! Як же це могло бути?

— Там, були дві великі шафи з подвійними стінами...

— І цього ніхто не знав?

— Ні. Я ті стіни сам зробив.

— Коли ж ви це вспіли?

— А, це було зроблене ще за єжовщини, якраз після вашого арешту... І и, і Шерер тоді всього сподівалися, знаєте... Тож ми на всякий випадок таке придумали: ко­ли б йому грозила якась небезпека, — він би сховався, а я б йому приносив харчі. Коли б довелося мені ховатися — він би мене годував. На пару тижнів можна було б там скритися. Вдень сидіти в шафі, а вночі сходити до підвалу й там спати.

— Диво дивне! Виходить, що ви з Шерером були ду­же близькими?

— Так. Шерер був дуже порядною і шляхетною лю­диною.

— Ви ніколи мені про це не казали.

— Бо ми з нашою приязню не афішувалися...

На якийсь час між нами запала мовчанка, і в ній виразно чулося тріпотіння крилець великої нетлі, що при­пала знадвору до освітленої шиби.

— І ви знаєте, що професор Шерер загинув? — спи­тав я знову.

— Знаю. Він помер саме в той момент, коли вибухну­ли наші "пекельні машини".

— Вони вибухнули самі від себе?

— Не зовсім... Вони були сполучені дротами з двери­ма до підвалу. Це на той випадок, коли б нас мали піймати в підвалі. Розумієте? У підвалі ми вже не могли сховатися, ані втекти звідти... Тоді так, чи сяк — лишалася тільки смерть... Але, бачите, наші розрахунки були погані: "пе­кельні машини" вибухнули, але ми від них не загинули. Я навіть не втратив притомности, а професор Шерер умер від атаки серця. Він давно був хворий на серце. Злякався, що "пекельні машини" не досить сильні, що енкаведисти нас піймають живими — і від страху помер... Але що там уже згадувати! — зідхнув накінець Олекса.

— Ні, ні, чекайте, Олек... брате Онисифоре! — не міг отямитися я. — Все ж таки я не розумію... А хто ж там лишився, під руїнами з розтрощеною головою, у вашому одязі і з вашими документами? Кого ж то Ліда поховала замість вас?

Олекса підвів голову й подивився на мене якимсь тяжким поглядом:

— Енкаведист, — вимовив роздільно й понуро.

— Ви помінялися одежею з убитим?

— Так, помінявся... — і Олекса здригнувся. — Здава­лося тоді, що вкриваю себе вічною ганьбою, боявся, що та проклята одежа прикипить до моєї шкіри... Але іншого виходу не було... Використав хвилину, коли всі порозбіга­лися після вибуху, затягнув до підвалу якогось убитого і...

— І далі? Помінялися одежею, вилізли і що? — під­ганяв я Олексу.

— Та далі вже було просто: спокійно перейшов че­рез ціле місто і сховався на цвинтарі. День пересидів, а вночі пішов на захід.

— Знову "просто"! — не міг не всміхнутися я. — Все у вас "просто"!

— Та чого ж... Це було справді просто, бо енкаведистів ніхто не контролював. Навпаки навіть: я в кількох лю­дей питався про документи...

— У це можу вірити... А як ви попали до повстанців?­

—Звичайно: зустрівся зі зв'язковим, познайомився і... Та тут навіть нема чого оповідати, бо це було просто.

— І в підпіллі було також "просто"? — легко зіроні­зував я.

— Та то як сказати... Всяко бувало: і просто, і труд­но — залежно від обставин.

Мене інтригувала ота недоговорюваність, а тон, яким відповідав Олекса, сердив.

— Чи ви нещирі, Олексо, чи й справді такі скромні? — спитав я невдоволено. — Говорите так, ніби мова йде про збір яблук, або новий рій у пасіці. Ні, навіть не так: і пасіка, і садок у вас викликають більше емоцій, як ці спогади!

Олекса, немов би злякався мого тону і зніяковів:

— Ні, чому ж... Тільки, бачите, людина займається пасічництвом і садівництвом з любови до справи, а зброю бере в руки з необхідности. В тому вся різниця...

— Отже, мирне життя вам більше подобається, як життя вояка? — зробив я висновки.

— Мені найбільше там подобається, де я почуваю себе найбільше потрібним.

— А є таке місце, де б ви почували себе непотрібним?

— Є, звичайно...

— Не уявляю такого! Але що ви в УПА були дуже по­трібні — це знаю напевно!

— Там кожна пара рук і кожна голова потрібна.

— А ще такі руки і така голова, як ваші!

— Так, — щиро й без найменшої гордости сказав Олекса, — з моїм фахом, моїми навиками до різної праці і з моєю витривалістю я міг зробити багато корисного.

— Що ж ви там робили?

В Олексиних очах виявилося здивування:

— Та ви мусите й самі знати, що упівці робили, — сказав, ніби з докором.

— Знаю, звичайно.