А сам того ж таки дня виїхав до Вінниці, щоб вступити до полку славетного Богуна.
Іще як мандрував Микола через Європу, постать Богуна притягала його з непереможною силою.
Це був той Богун, що на Генеральній Раді в Переяславі гостро виступав проти Хмельницького за його спілку з москвинами. А коли протоієрей Бурський в імені митрополити й духовництва всія України палко застерігав Раду від спілки з некультурною Московщиною, полковник Богун привселюдно скрикнув:
"Слухай, Висока Радо, і ти, Гетьмане! Правду пан-отець та владика кажуть: горе і руїни принесе Вкраїні оця злука. Буде тоді каяття, та не буде вороття. Не намовляй же, Гетьмане, народ до ненависної злуки, бо відповідь даси перед Праведним Богом!"
А коли, таки за порадою Хмельницького, вирішено було укласти спілку з москвинами, це Богун, зламавши свою шаблю, кинув її Гетьманові під ноги.
І спалахнув гнівом Богдан та здержався. Нікому б, здається, не подарував цеї зневаги, але ж на Богуна, що не раз рятував Україну, не звелася рука.
А Богун був увесь той нещасний день 8 січня 1654 року мовчазний та суворий, немов бачачи вже у сніговій імлі напророковані ним Україні біди. Один тільки раз в Соборі заблис йому вогник надії. Він почув зухвалу відповідь череватого московського посла Бутурліна, коли Гетьман звелів тому заприсягтися в імені Московщини на вірність союзові,
"Наш гасудар самодержец і нікаму не прісягаєт: гасударю фєріть нада на слово. Ефто ти, гетман, должен ему прісягнуть".
А другий Москвин додав повчальним тоном:
"А тебе, гетман, о гасударєвай прісяге і гафаріть то не гоже".
І спалахнув од цієї мови Гетьман. Богунові здалося, що була така мить, коли Хмельницький міг навіть ударити московського посла, й тільки пошана до святого місця його здержала. Повернувшись зненацька спиною до москвинів, Гетьман вийшов з церкви. А коли проходив він повз Богуна, тому почулися невиразні слова:
"Так, так: дикіші від бусурман,,, з брехливих уст їм тече азіатська зрада...".
Якийсь час перебув отоді Богун між острахом та надією. А коли з'явився нарешті полковник Тетеря і сказав послам, що Гетьман заслаб і доручив йому та всій старшині підписати умову, Богун зблід на лиці. Щось, наче стогін, вирвалось йому зі сціплених зубів. Мов божевільний, вибіг він із церкви, впав на коня й зо всім полком вирушив на своє Побужжя.
Отакий був полковник Богун, під корогвою якого мав битися Микола.
Не помилився ой не помилився Богун! Москвини зрадили Вкраїну. Уся їхня поміч під час україно-польської війни була нечуваним азійським лицем 'ям. Москвини не хотіли визволення Вкраїни. А року 1656 (якра рік повороту Миколи до Європи) Московщина злигалася потай : Польщею й заключила з нею у місті Вільні союз, щоб не допуститі з'єднання всіх українських земель та поділити їх потім проміж себе
Гетьман був тоді якраз слабий, але, дізнавшись про московсько-польські таємні переговори, негайно вирядив до Вільна послів і від України, та москвини не згодилися допустити їх на засідання. За кілька днів наші посли довідалися, що зрадлива Московщина склала вже з ляхами союз проти Вкраїни...
Биті тугою, вернулися вони до Чигирина й з розпачливим криком: "Пропали ми, батьку! Москва запродала нас ляхам!" — кинулися Богданові до ніг.
Мов громом побитий, захитався недужий Гетьман і непритомний опустився на руки свого джури. Перелякані посли кинулися давати Богданові поміч. А коли він прийшов до себе, жаль до подвійно засмучених послів стиснув йому серце.
"Не журіться, дітки! — слабим голосом розважав своїх, бойових товаришів тяжко недужий Гетьман. — Не проковтне нас ненажерлива Москва! Найдемо собі вірніших, незрадливих спільників!"
Далі він не міг говорити й знову втратив притомність. Московська зрада заподіяла недужому Богданові ту слабість, яка поклала його передчасно в домовину.
Про це все дізнався Микола вже під час перебування в Вінницькому полку. І тому він добре розумів, що не про заокеанські колонії треба думати Вкраїні, але про те, як відсіч дати ворожим сусідам.
Тяжким болем од билася чутка про слабість Гетьмана в кожнім українськім серці...
Геніальний Богдан, і тільки він один, міг урятувати Вкраїну та ввести її яко рівноправного члена в сім'ю європейських держав. І він, розуміючи це, вже на смертному ложі міркував, як відсіч дати ворогам і де знайти собі нових спільників...
І він їх таки знайшов! Супроти польсько-московського союзу геніальний Гетьман виставив україно-шведо-семигородську коаліцію. Хмельницький вирішив із лиця землі змести москвинів та ляхів!
Року 1657 з півночі побідно почали наступати шведи, з заходу йшов семигородський князь Юрій Ракочій, у Чигирині, готовий до походу, з тридцятитисячним військом стояв полковник Жданович.
І серед цього війська найкращу сотню вів сотник Микола Наливайко!
Ждали тільки гетьманського наказу рушати. І гетьман вийшов. Був страшенно блідий, але з'явився до своїх дітей, щоб перед походом востаннє могли глянути Батькові в очі. І Микола вперше побачив Великого Гетьмана зблизька. Не чув, правда, його тихого, слабого голосу, але серцем зрозумів промову. А вкінці, коли сталевим полиском блиснули гетьманові очі й на північ вказала владна рука, щось незнане увійшло в Миколину душу. Стільки влади й міці в гетьманськім наказі, що Микола відчув, як залізними ставали ряди вояків, як на його очах виростають їм орлині крила. А коли залізною ходою рушило військо, Миколі здалося, що від одного тупоту в руїни обернеться ненависна Московщина!..
Не судилося Миколі битися під корогвами Хмельницького...
Не минуло й двох тижнів, як орлині крила підтяла страшна звістка: не стало Великого Богдана...
Сумно гудуть дзвони в Суботові, журно в Чигирині дзвонять, туга пішла по вкраїнській землі: в домовину кладуть Великого Богдана... І кожен відчуває цю страшну втрату, кожен знає, ой знає, — в домовину кладуть долю Вітчизни... І діти Вкраїни з німим запитом і відчаєм дивляться на труну, немов востаннє шукаючи в мертвого Богдана поради й оборони.
Та не було вже від нього ні відповіді, ні поради, й передчуття чогось страшного пойняло душі.
"Що буде? Що буде?" — бліднучи й тремтячи, думає юрба. І зненацька серед отаких мовчазних запитань розітнувся розпачливий голос військового канцеляриста Самійла Зірки:
"Озвися до нас, Батьку! Промов же хоч одне слово!.." — І він зупинивсь, захлинаючись од ридань, немов чекаючи від Богдана останнього слова. Та не було вже од небіжчика ні відповіді, ні поради...
"Хто поведе військо на бій?.. Хто оборонить нас од Москви? Хто відсіч дасть ляхам?.." — продовжував промовець безпорадно.
Ридання потрясли повітря. Народ холодів од жалю та жаху. Щось страшне піднімалося з півночі. Біда іде з Московської землі, кривавою марою насуваючись на безборонну Вкраїну...
О, стогнатимеш, два століття стогнатимеш під п'ятою чужинця, земле Українська, що не вміла причарувати Богдана навіки до Дніпровських гір!..
Минуло ще два роки. Вже рік тривала запекла війна України, з Московщиною.
Це була страшна боротьба двох націй, двох світів, двох культур та протилежних ідей. Тут зійшлися на бій: Слов'яни з фіно-татарською покруччю. Європа з Азією, культурна республіка — з диким царатом. І, розуміючи страшну небезпеку, закривавлена Вкраїна не на життя, а на смерть боролася за свою самостійність.
Багато лицарства виявило тоді українське військо. Але серед усіх полків найкращим був полк Миколи Наливайка, і не раз сам гетьман Виговський відзначав його хоробрість.
Микола не знав слова "назад", він не брав зрадливих москвинів у полон. Його клич вперед — це помста за передчасну Богданову смерть, помста за московське віроломство. І куди рушав полк Наливайка, нестримний жах огортав москвинів. А він ішов у голові війська.
І вже побідні українські війська, виганяючи ворога, далі і далі йшли, посуваючись до Конотопа. Цю твердиню од численних московських військ завзято боронив полковник Гуляницький.
На конотопських ланах мала вирішитися доля Вкраїни: або стануть вони полями слави й традиції для майбутніх поколінь, або ганьба і довічне ярмо впаде на Батьківщину. На конотопських ланах після майже півтисячолітньої перерви знову мали зустрітися в— смертнім бою Україна з Московщиною...
Військова Рада старшини напередодні Конотопського бою була коротка і небагатослівна: усі відчували вагу й відповідальність моменту. Гетьман Виговський сидів трохи осторонь, але, як помітив Микола, мовчазно керував Радою. Головував наказний гетьман Іван Богун. Своїм звичаєм коротко й енергійно викладав план завтрашнього бою. Найтяжче завдання випало Миколі: він мав іти на пробій, а проламавши ворожий фронт і опинившись у москоськім запіллю, загнати праве крило москвинів на зумисне затоплену низину.
"Браття! — промовив наостанку Богун. — Напоїмо конотопські поля московською кров'ю! Смерть або перемога! Наказу "назад" нема. Хто його дасть — зрадник! Ідіть, сповістіть про це свої полки. Помстимося ж за передчасну смерть незабутнього Богдана! Боже Вас благослови!"
І він урочисто перехрестив побожно схилені голови старшини. Сини України відчули кровний зв'зок братерства та незнаної долі. Зворушено підходили, старовинним українським звичаєм, спочатку до гетьмана, потім до наказного гетьмана, далі одно до одного й, мовчки вклонившись, наче перепрошуючи за можливі провини, востаннє цілувалися перед смертним боєм.
А коли Микола впав у обійми Богуна, обом стиснулося серце... Обидва відчули якось, що це вже їхнє останнє побачення...
"Ти або я!.." — стиха промовив Богун, дивлячись у вічі Миколі.
"Я, батьку!" — просто відказав Микола. І Богун помітив, як дивний несьогосвітній вогонь заблис йому в очах.
"Прощай, брате!.." — через силу відриваючись, засмучено вимовив Богун.
"Прощайте, батьку!" — спокійно-радісно промовив Микола.
І Богун бачив, як щаслива, неземна усмішка заясніла йому на устах.
Року 1659, червня в 27 день, конотопські лани стали для нашої нації полями слави. Кривавий бенкет справила Україна московським сватам: ЗО 000 ненажерливих зайд лягло трупом!.. А недобитків московських гнали наші війська аж до українського кордону. Ворожий табір, гармата, вся московська старшина й безліч рядових вояків потрапили в полон.
І треба було б скарати на горло зрадливих спільників (бо ж за зраду у всіх цивілізованих народів одна є кара: смерть!), та серед українського війська не знайшлося б виконавців цього вироку: всі присуди смерті завжди виконували на Вкраїні наймані кати — москвини, ляхи або татари.