Вгледівши ще раз вогняний контур замкненого струму, він, вже скотившись у видолинок між хвилями, подумав відсторонено, крізь вдоволений гул у цілому тілі: а якби мене вбили, я б цього так і не знав, — думка була явно чужа, вмовлена йому ззовні, і то не був його Голос, що беріг і провадив крізь небезпеки, — то був відбиток її слів, я тепер знаю, навіщо я лишилася жити, вкрапнутих у нього перед тим, як була вкрапувала йому мікстуру з піпетки: свідомість ввібрала й перетравила їх так само непомітно, як плоть вбирала й засвоювала її тілесні соки (досі він гадав, ніби лиш ними й обмінюються в коханні!), і сиґнал остороги зараз же й спалахнув у потьмареному мозкові, як ракета вночі над полем: вперше за роки підпілля він, "Звір", по-справжньому впустив у себе іншу людину.
І на тому все враз скінчилося — він повернувся до себе. Щастя висихало на ньому швидко-швидко, як на псові, на "Звіреві". Між лопаток холонув піт, і в утворенім, було, пробої його персонального муру, в ледве що наміченій зоні відкритости до іншої людини, якою вона є сама-по-собі, безвідносно до того, як служить справі, застигав і стягувався свіжий цемент.
А шляк би то трафив, таже з нього вже зовсім здоровенний жеребцюра, ич як розбасувався, то якої ж курчої мами тут висиджує — жирує собі з медсестричкою, як який капітан-красноармєєць на курорті, поки хлопці десь там гинуть, і встиду на нього нема?! Пся кість, от що значить розледащіти без діла!.. Ще не цілком твердими, розімлілими в суставах пальцями він став спішно защіпатися на всі ґудзики: те, що допіру відбулося між ним і цією жінкою, злипшись докупи з усіма попередніми подіями цього дня, стрімголов западалося в минуле, відвалювалось від його істоти глевкими пластовнями мокрої глини, — а вимащений глиною заступ, той самий, котрим лікар зі священиком копали нині яму для "Явора", стояв прислонений до стіни, між бочкою нафти й лантухом круп, і тхнув свіжою могилою. "Рахеля" мовчала — добра дівчина, таки недарма сподобалася йому: якби зараз щось попід руку вівкнула, він би не стримався, впоров би щось різке, потім чувся би винуватим… Але вона добра дівчина, дуже добра, видно, що давно в підпіллі: зайвих питань не ставить, — зате він мав тепер до неї питання, і не одне. Найперше: чому вона на нелеґальному становищі, чи їй би не відповідніше було влаштуватися тою ж медсестрою десь у районі, або й у Станиславові чи Львові, свої люди потрібні скрізь? Ні, заведено, як на допиті, відповідала вона, це неможливо, вона вже була раз леґалізована, в сорок п'ятому, минулого літа МҐБ її арештувало, — знали, що вона була в УПА, й доручили їй убити "Гайового". З тим вона й прийшла назад до "Гайового", все розказала, і її лишили в підпіллі. Он воно що. Він не став розпитувати далі — про решту говоритиме при оказії з "Гайовим", — чомусь спитав лиш, чи в ґебе її били. Ні, бити не били, тільки слідчий лаявся страшно, слідчий також був жид, їй це спочатку дуже дивне здавалося — що не німець грозить її запроторити до ляґру, а жид; все кричав на неї — ти же єврейка, как ти могла, блядь бєндєровская, у ніх што, нє такой…, как у нашіх парней?.. Вона затнулась, він змовчав. Було неприємно — ніби той слідчий утрутився між ними, якраз натрапивши на свіже слабке місце, і ця мить замішання якось остаточно впевнила його, що обом їм належиться чимшвидше затерти свою слабість, забути той розпачливий вибух природи, що був штовхнув їх одне до одного, — вирадирувати з пам'яти, як то мовилося в підпільницьких інструкціях: зайвого не пам'ятати. В крайньому разі, як робиться з найважливішими документами, вкласти в пляшку, залляти корка воском і закопати якнайглибше. Колись, як буде нагода, можна буде відкопати й подумати (ні секунди в це не вірив), — наразі ж він знову жив біжучою хвилиною. Пастка зупиненого часу, в яку було вкинуло його поранення, розімкнулася. Був здоровий.
…Уже провалюючись у себе на причі в сон, на вологому просмужку межи сном і явою — такому делікатному, як м'які ягнячі губи переповненої коханням жінки, — він скинувся од поштовху: був увесь іще в пушистій хмарі її дотику, що обволікала його тіло звідусюди, як бавовна Великодню писанку, тільки руки мав зв'язані за спиною, і якась необорна, вихрова сила втягувала його у відкриті двері чорного "опель-кадета", того самого, яким його колись везли на Пелчинську в ґестапо, — а "Рахеля" безпорадно простягала руки за ним услід, її обличчя біліло в місячному світлі, мов кружок овечого сиру, і він кричав їй, поки його волікло, одриваючи од землі: я — Адріян Ортинський! — і від цього свого крику вжахнувсь, спам'ятався, — з розбуханим серцем вихопився назад у реальну темряву криївки й відітхнув: слава Богу, — упритомнивши собі, що жодне з них двох так і не спитало в другого справжнього імени, ані "Рахеля" — його псевда…
І, остаточно заспокоєний, заснув — міцним, безтривожним сном здорового мужчини.
…Нарешті прийшов по нього "Стодоля", з охоронцем і ще одним хлопцем, з місцевих, — замірялися перекинути його кудись на дальше село, щоб відлежався та попив собі молочка десь на стриху в добрих господарів, але він відмовився, заявив, що цілком здужає й може хоч зараз ставати до праці. "Орко" потвердив, що прямої небезпеки вже дійсно немає — вистачить міняти перев'язку, а щодо приписів уздоровчого режиму, то, їй-бо, лікарю, ніщо так не покріплює чоловіка, як боротьба, й не ослабляє так, як вимушене безділля, хіба терапія не має брати під увагу також і цей чинник?.. Мусили признати йому рацію, він переміг — він завжди перемагав… А от про "Романа" "Стодоля" нічого не знав — ні до села на впізнання не привозили тіла, ні в районі цим разом не виставляли. "Роман" зник без сліда, розчинився в зелених запахах весняного лісу; зробився сном.
"Стодоля" сповістив йому, що ціле літо й осінь вони тепер будуть разом, прийшла штафета зі штабу: через великі втрати цієї весни — перелічив імена загиблих командирів, і Адріянові потемніло в очу, — відбулися значні переформування, тож їх обох переводять на зміцнення оголеного терену, — назвав псевдо нового окружного провідника, Адріян кивнув: знав його ще з часів осінньої кампанії сорок п'ятого, коли тамтой був сотенним. Праці матимуть повні руки, і буде з ними секретарка, "Дзвіня" — "моя наречена", майже офіційно ознайомив "Стодоля", гейби наперед застерігав: моє, не руш, — і Адріян знову кивнув, ховаючи посмішку: вітаю, друже. От уже ким як ким, а закоханим "Стодолю" собі жодним побитом не уявляв. Втім, що він про нього знав?.. Ну що ж, тепер буде нагода пізнатися ближче. А той, ніби прочитавши його думки, несподівано поліз у нагрудну кишеню маринарки, витяг із стертого на згинах паперового згортка невеличку знимку й простяг Адріянові, — на мить здалося: навіть обличчя йому, завжди сторожко стяте, з отим націленим наперед горбатим носом і гострим поглядом близько, як у вовка, посаджених очей, — зм'якло, освітилося зсередини, от-от усміхнеться: — То вона.
Але Адріян так і не побачив його усмішки, дарма що цікавий був, як може всміхатися закоханий "Стодоля". Хоча дуже можливо, що "Стодоля" таки всміхався, держав у руці знимку — і всміхався. Але Адріян того вже не бачив.
З фотографії на нього дивилася Гельця.
ЗАЛ IV. ІЗ ЦИКЛУ "СЕКРЕТИ". ПІСЛЯ ВИБУХУ
Привіт — привіт — ки-ицька моя, дай цьом… Ох. А чого ти такий якийсь… схарапуджений? Ах ти смішненя, та певно ж, що нормально, все нормально, Юрко мене довіз своєю машиною під самі двері, я ж тобі казала, і чого ото було переживати? (Яке дурняче слівце — "переживати" — і ніяк я його не відучу, а воно, між іншим, перехідне дієслово, "переживати" можна тільки "щось", наприклад війну або голод, а "за когось" можна — тривожитися, непокоїтися, журитися, потерпати, і ще з півсотні синонімів, але хто сьогодні вже так говорить?..) Плащ у шафу повісь — ммм, а що це так пахне?.. Йо-о-осип-на-кобилі, оце так так! — ми що, гостей чекаємо? Боже, очам не вірю, краса неземна, п'ятизірковий ресторан, та й годі, диви-диви, навіть квіти купив — ах ти ж моє сонечко, ти, ти таке моє-моє-моє… А покуштувати можна? Прямо зі сковорідки? Добре, соррі, хай буде "пательня", хоча найвидатніший український мислитель звався, завваж собі, таки Сковородою… Гаразд, гаразд, мовчу як миш, уже практіцскі стулила писка і йду мити руки. Чи, може, мені з такої романтичної оказії взяти душ? І напахтитися перед виходом до столу чимось шалено сексуальним? До речі, ти в курсі, що чоловіків найдужче збуджує запах ванілі, тобі не здається, що це свідчить про інфантильну фіксацію на маминих тістечках?
Чесно, я сама читала — ні, не про фіксацію, а про ваніль, про фіксацію, то вже я доперла власним потужним інтелектом… Мррр… А-дька! Інтелект не там… не в тому місці, навіть у жінки, пусти… Ведмежа мале… О'кей, добродію, раз вас так хвилюють розумні жінки, то візьму собі псевдонім — Дарина Пательня, а що, чим погано? І провадитиму колонку в якому-небудь "Женському журналі". Tiпa, про вічне. Тільки що ніхто там не знатиме, що таке "пательня"… Адька, одоробло ти одне ходиш, а шампуню ти що, так і не купив?!…К'янті? К'янті це ха-ра-шооо!.. (Як це по-чоловічому — врочисто піти по вино й забути заодно купити шампунь, якого другий день нема в хаті!) І непогане, видать, має бути к'янті, дві тисячі другого року — ах ти ж мій сомельє… Ну, зі свічками, це вже зайве, це ти вже витребенькуєшся, — "женських журналів" начитався? Пошукай-но в тій шухляді, там десь мала бути пачка салфеток непочата. Ага, розпакуй, будь ласка. Воно ложкою чи виделкою їсться? Адька, та давай уже швидше, я здихаю з голоду! Ах, ти свічником хотів похвалитися? А я, бач, і не вкурила, до чого то воно ті свічки, — ану-ко, дай глянути… Круто… Це що, мідь? Бронза, он як. А чим її відтирають — чи воно й мусить бути такий… малосольний відтінок? Тобто, не малосольний, а — як пліснява на квашеному огіркові, такий самий колір, правда ж? Супер. Класна цяцька. І яка важу-уча, слухай!.. Ні фіґа собі. О, згадала: в Лесі Українки в якомусь оповіданні баришня-компаньйонка розчереплює старій баронесі голову якраз бронзовим свічником! Якщо прицілитись і як слід метнути… Багатофункціональна штука. Ну добре, давай і свічки вже, для повноти картини… Чекай, я електрику погашу.