Той, хто не пого-диться з цим, нехай зазирне до історії. Він довідається, що криваве повстання Павлюка й Остряниці (навколо нього згуртувалися рештки повстанців) саме й призвело не лише до величезних людських втрат, а й до тривалого занепаду ко-зацько-повстанського руху.
Польські офіцери, мабуть, були впевнені, що Потоцький накаже винищити оточених козаків. Проте польний гетьман прийняв рішення, яке потім вразило багатьох його сучасників своєю поміркованість і м'ягкістю. Припинивши бій, він ого-лосив оточеним козакам і селянам-повстанцям своє рішення. Полягало воно в тому, що козаки і всі повстанці мали повер-нутися на місця свого проживання; крім того, козаки повинні були " залишатися в спокої і порядку" і за першим наказом бути готовими виступити в похід. Найближчою метою реєстрового козацтва оголошенe знищення Січі і вигнання з Запоріжжя всієї черні, тобто селян-утікачів, яких слід повер-нути в панські маєтки.
Та найцікавіше, — що прямо тут, у таборі оточених, він оголосив увесь командний склад реєстру. Згідно з його нака-зом, старшим реєстрового козацтва було призначено Ілляша Караїмовича, який, водночас, знову став полковником пере-яславським; а військовим писарем – Богдана Хмельницького. Були також названі імена суддів, військових старшин та полковників адмінполків. Й ось тут одразу ж виникає питан-ня: на чиєму ж боці воював під час цього повстання майбутній гетьман України Богдан Хмельницький? А й справді?
Посилаючись на припущення польського історика В. Ко-ховського, наш, український історик Іван Крип'якевич у монографії "Богдан Хмельницький" доводить, що він нібито перебував у війську Павлюка. На підтвердження цієї здогад-ки він нагадує, що серед кількох новопризначених вищих старшин реєстру виявилися й учасники повстання. І це прав-да, Микола Потоцький пішов і на такий експеримент. Але навряд чи польний гетьман наважився б призначати військовим писарем, тобто начальником штаба реєстру, пов-станця; та й Караїмович навряд чи погодився б на таку співпрацю. І потім, призначення Караїмовича — прогнозоване і вмотивоване; а ось, чому при призначенні військового пи-саря вибір припав саме на повстанця Хмельницького – сказа-ти важко. Одначе аналіз ситуації, яка склалася після приду-шення повстання, – це вже тема іншої розмови.
Загальновідомо, що люто скатованого Павлюка пере-везли до Варшави і скарали на смерть. Удруге за нього вже ніхто не заступився: чудеса не повторюються. Але стосовно того, як саме його було страчено, єдності не існує. З "Історії русів" ми дізнаємося, що "уряд польський…повелів живцем зідрати з голови шкіру і набити її гречаною половою, а стар-шинам його повтинати цілком голови і разом із чучелом гетьманської голови відіслати на позорище до міст малоросійських. За сим повелінням виставлено було голови тії на палях у Ніжині, Батурині, Умані та Черкасах, а чучело гетьманської голови – в Чигирині; а згодом спалено всена-родно під час ярмарків".
Виглядає дуже жорстоко, але незрозуміло, на які відомості автор опирається у їх відтворенні. Звертаю на це увагу, оскільки своєю версією Микола Аркас цілковито спростовує версію "Історії русів". "Павлюка і Томиленка, — пише він, — привезли у Варшаву, і на сеймі, було, рішили: Павлюкові, за те, що він хотів бути самостійним, незалежним од Польщі українським гетьманом, надіти на голову розпече-ну залізну корону, а в руки дати розпечену залізну палицю, немов булаву. Але Кисіль став говорити, що не годиться так робити, бо козаки оддалися по добрій волі, і він, Кисіль, по-ручився, що Річ Посполита не позбавить їх життя, — а то вони були б не оддалися живі. Але не зважали поляки на мову Кисілеву і таки поклали скарати їх, та тільки король не доз-волив так знущатись над Павлюком, і йому та його товари-шам одтяли голови і повстромляли їх на списи".
У Миколи Костомарова теж мовиться про те, що козаки реєстру, змовившись, видали гетьмана Павлюка полякам, і що у Варшаві йому було стято голову. Іван Крип'якевич у своїй "Історії України" та В. Голобуцький у монографії "За-порозьке козацтво" взагалі уникають теми страти. А в одно-му з давніх літописів мовиться: "1637. Гетман Павлюк, кото-рій на Кумейках знашно ляхов побіждал, потом его ляхи пой-мав, у Варшаві голову отсікли и на паль забили".
А в який спосіб відтворюють трагедію повстання під проводом свого земляка, гетьмана Павла Бута (Павлюка), йо-го земляки, автори "Історії села Кульчиць і роду Драго-Сасів"?
5
Перш ніж вдатися до цитування фрагменту їх короткої довідки, яку віднаходимо в "Хронологічній таблиці історії села на підставі архівних документів та спогадів старожилів", зупинюся на цікавій родово-психологічній колізії, яку закладає у своєму нарисі " На розпуттях велелюдних" упо-рядник цього збірника Іван Волчко-Кульчицький. Ось що він пише:
" До фактів, пов'язаних з Павлом Тулюком ( Павлю-ком) Кульчицьким маємо ще деякі уточнення. В історичній повісті Володимира (Юліана) Радзикевича "Полум'я"… час-то згадується дружина вбитого поляками гетьмана Павлюка, Анна, її рідний брат Адам Кисіль та син Павлюка й Анни – козацький сотник Богдан Павленко. Відомо, що історичні повісті, незважаючи на певні художні відступи, опираються на достовірні джерела. Знаємо, що дрібна українська шляхта ( в своїй масі) твердо дотримувалася засади незмішування шляхетської крові з простолюдинською. Переважно одружу-валися і виходили заміж тільки за шляхтянок і шляхтичів. В Українському державному музеї образотворчого мистецтва у Києві зберігається написаний невідомим художником XVIII століття портрет дружини гетьмана Павлюка – Анни Кисіль-Кульчицької. Напис на портеті це яскраво стверджує. Істори-чні дані свідчать, що воєвода Адам Кисіль був головною осо-бою, яка сприяла захопленню поляками гетьмана Павлюка з його однодумцями".
Задум автора нарису, який виклав цю інформацію, зро-зумілий – опосередковано довести, що Павлюк теж був шля-хтичем, і що він справді мав родинні зв'язки і з Кульчицями, і з родиною польського аристократа українського походжен-ня, сенатора, представника волинської шляхти у польському сеймі Адама Кисіля. Того відомого державного діяча Польщі Адама Кисіля, який був випускником елітної Замойської ака-демії, учасником битв з турками під Цецорою і Хотином (де відзначився своєю хоробрістю); зі шведами — під Гневом та з росіянами — у російсько-польській війні 1634 року.
Але мене особисто зацікавили інші аспекти цього по-відомлення. Виявляється, гетьман повстанців Павло Павлюк, ворог польської корони, був одружений на рідній сестрі Адама Кисіля, того самого, якого призначено королівським комісаром при війську Миколи Потоцького, і посередником у переговорах польного гетьмана з повстанцями. Якщо так, тоді стає зрозумілим, чому з гурту козацьких старшин-повстанців, яких, на чолі з Сулимою, було засуджено сеймо-вим судом до страти, Павлюка, одного з очільників повстан-ського руху, несподівано помилували. І після цього навіть не посадили до в'язниці, а просто відпустили.
Як я вже писав, намагаючись віднайти пояснення цьо-му доброчинству, і наші, і польські історики "грішать" то на якусь особливу зацікавленість турецького посла в Польші, то на котрогось із сенаторів, але ніхто не згадує в цьому зв'язку про Адама Кисіля. Я переконаний: формально за гетьмана міг заступатися хто завгодно – чи турецький посол, чи котрийсь із сенаторів… Але за тим заступником неминуче мала про-глядатися постать Адама Кисіля, який і сам, мабуть, робив усе можливе, аби врятувати свого родича.
Але тоді виникає питання: чому ж він не врятував Па-влюка 1637 року? Упевнений, що це вже було поза його впливом і поза його можливостями. Буквально через рік піс-ля першого помилування Павлюк очолив нове повстання. Яке могло бути виправдання цьому в очах польського короля та сенаторів? Тож Кисіль домігся тільки того, щоб гетьмана скарали більш гуманним способом – тобто без розпеченої корони на голові та розпеченої булави в руках. Що ж до пор-трета дружини гетьмана, вмішеного в збірці, то під ним упо-рядником написано "Анна Кисіль-Кульчицька-Павлюк", а в верхній частині самого портрета зберігся напис польською: "Анна Кульчицька. Фундаторка цієї церкви", який вказує на те, що портрет було написано спеціально для церкви, або ж подаровано котрійсь із церков.
І ще одне зауваження, адресоване вже упоряднику збі-рника та автору статті, в ньому вміщеної. Як я вже цитував, Іван Волчко-Кульчицький пише: "В історичній повісті Воло-димира (Юліана) Радзикевича "Полум'я"...
Проте, визначаючи автора цієї повісті, Волчко-Кульчицький мав би знати, що Володимир Радзикевич (1886-1966) і Юліан Радзикевич (1900-1968) — це різні люди, різні письменники, хоча і рідні брати, теж галичани, родом із Го-роденківщини, що на Івано-Франківщині. І що автором вида-ної 1963 року в діаспорі повісті "Полум'я" став саме Юліан Радзикевич. Володимир ніякого відношення до неї не має!
А тепер поглянемо, що в цьому збірнику мовиться про боротьбу та страту гетьмана Павлюка. "Обраний гетьманом українських козаків, Павлюк написав 11 жовтня універсал до всього українського козацтва, міщанства й поспільства, за-кликаючи всіх іти проти "неприятелів народу руського хри-стиянського і давньої грецької віри". Коли в кінці 1637 року польська армія під проводом польного гетьмана Миколи По-тоцького виступила проти козаків, вони сміливо рушили на відсіч і дали бій під селом Кумейки ( в околицях Черкас). Козаків було 23 тисячі, й вони мали добру артилерію. Бились хоробро, а їх провідники виявили дуже добру стратегію. Од-нак усе вирішила польська кіннота, і козаки потерпіли страшний погром. Близько п'яти тисяч козацьких трупів за-лишилось на полі.
Та козацькі ватажки не втратили голови. Провід узяв на себе старий полковник Дмитро Гуня. Він зумів замкнути табір і почав відступати в порядку. До козаків підійшли свіжі сили, і вони поблизу Черкас, коло села Боровиці, дали новий бій. Але і цей бій програли. Тоді, знеохочені і зневірені в успіхові, козаки вирішили капітулювати. Вони видали свою старшину з Павлюком на чолі, виявили повну покору, прий-няли нову, призначену їм старшину й склали присягу на вірність полякам.