Бігли щодуху з такої крутизни, що іншим разом попадали б і скрутили б собі в'язи. Сьогодні летіли як на крилах. Десь посередині болота спинились. Ілько подав клітку з чикотнем Іванкові. Іванко поставив клітку на стежку і почав відв'язувати торочки піхов від пояса. Відв'язав і передав Ількові. Ілько прив'язав ножик до свого пояса і сказав.
— Ти не жалкуй за ножем! Я тобі ним виріжу насад і воїв з глею виліплю. Піду до Василя-корчажника і в нього в горні обпалю. Буде в тебе насад, як справжній, із веслами, з вітрилом і з воями!..
— І ти не жалкуй за чикотнем! Я його навчу абетки, і нам обом буде радість!
— І твоїй меншій сестричці буде від чикотня радість!
— Ага! Я їй розповідав, що в тебе живе справжній ручний чикотень!
НЕДІЛЯ
Унеділю сестра Катерина чомусь раптом сама вигнала на пасовище їхню Лиску. Як повернулась, то довго терла суконкою і крейдою бронзове люстерко. Дівчатам його привіз Микита, коли повернувся у рідну домівку по кількох роках мандрів. Якщо люстерко добре начистити, то буде добре видно не тільки лице, а й усю хату за твоєю спиною. Хтось із дівчат, подруг сестер, казав, що це сарацинське дзеркало. І тому воно таке добре, бо в нього багато срібла додали. Чи так воно, чи не так, але, якщо по ньому залізним чимось легенько вдарити, воно дзвеніло чисто і співуче. На зворотному боці дзеркала серед переплетіння візерунків ішли якісь чужі письмена. Якби дзеркало було Ількове, то він би його поніс до тлумачів на Торжище. Бо там було двоє чи троє людей, які знали чужі мови і письмо. В Ілька ті люди викликали і подив, і заздрість, і страх! Страх, бо це ж скільки років треба вчитися, щоб чуже письмо вивчити!.. Правда, то до вчорашнього дня, до вчорашньої суботи. Якщо і каменяр Симон, і калугер Алімпій сказали, що в нього добре виходить із деревом, то він таки стане городником!.. А городника ж без грамоти не може бути! Це дідусь засвідчив. Катерина потерла, начистила дзеркальце і довго перед ним чепурилася. Стрічки в коси заплітала, скляне намисто і дукачі приміряла.
Марія ж сиділа на призьбі з Ільковою новою сорочкою. Закінчувала, останні стьожки клала на рукавах. Так вивела дрібнесенький візерунок шовковою ниткою, що здавалось, нібито по краю рукава нашиті сяючі самоцвіти — лали.
Від обох дівчат просто райські пахощі струменіли. Вчора вони разом із матінкою парились у мовниці. Ялівцеві ягоди кидали на розпечені камені. Запашним димом аж на вулицю з города тягло. Бо там їхня мовниця стояла у дальнім куточку. Мили голови настояними травами. Ілько добре вирізняв, що туди намішали і любистка, і м'яти, і васильків, і лопухового коріння, і шавлії. Не було вже чути від них смороду овечого лою. Руки вони чи то глиною, чи то сумішшю глею, крейди та попелу відтерли.
Та й Микита, і Михайло причепурились. Микита добре направив бритву на дідусевій оселці та на пасі з товстої волячої шкіри. І гладенько-гладенько вичистив усе лице, підборіддя та під щелепами. Лишив тільки невеликі вислі вуса. Виголив навпомацки скроні і потилицю. І ніде не врізався, і ніде й волосинки не лишив.
Матінка на те сказала.
— Що? Зголив бороду, щоб хлопчаком здаватись? Микито, час іде! Доки ти будеш гульки справляти? Бо потім буде пізно! Я вже буду стара і не зможу тобі онуків колисати!
Микита тільки посміхнувся лукаво та махнув рукою. Михайло ж, навпаки, взяв люстерко у дівчат. Довго розчісував свою кучеряву борідку та довгі, до плечей, пасма волосся.
— О! А цей хоче старшим бути! — підкусила мати Михайла. Михайло насупився і теж промовчав.
Дідуся вчора батько водив у мовницю і там його парив і оживляв дубовим віником. Ілько сам мився. Натер стопи і гомілки глеєм, змішаним з тонкотертим попелом. Добре відтирав віхтем із розмочаленого лика. Пообливав себе з усіх шапликів, що лишились після дівчат. Березовим віником хльоскати себе не став. Похльоскав ним по ослону. А тоді вилив на себе всю теплу воду...
Батько попідрізав, попідрівнював дідусеві його довгі коси. А батькові його темне волосся з рідкою сивиною попідстригала, попідрівнювала над чолом матінка. Тобто ще із суботи приготувались до недільного походу на службу недільну.
Коли Ілько вийшов із мовниці, мати сказала, що вже вдруге прибігала І ванкова мати.
Вдень прибігала, зразу по обіді, і питала, куди Ілько підманив за собою Іванка? Чи не на Почайну?
— Чого це ви, сусідко, таке вигадали, що мій Ілько потяг кудись вашого Іванка?
— Бо вони злигалися, трясця їх матері, так, що й водою не розіллєш!.. І люди бачили, що вони удвох, наче скажені, кудись бігли!..
— Та ж то ваш Іванко прибіг і висвистав отим сюрчком мого, що той і поїсти не поїв!..
— Нічого! Захоче їсти — прибіжить!.. Ви краще, сусідко, — раптом перескочила на інше Іванкова мати, — скажіть: ви вже в церкві були і бачили чудесну перлину?! От збігайте та подивіться! Там отака перлина, як голубине яйце, об'явилась на ГІараскеві! От збігайте та подивіться!..
— Сусідко! Бог із вами! Та хто ж у церкву бігає?.. До церкви на службу ходять... У неділю та в свята... Завтра підемо на службу. Тоді й диво те побачимо.
— А як уночі таті до церкви залізуть та поцуплять?! Ні, от підіть сьогодні та подивіться. Я вам правду кажу — от-таки перлина і сяє просто, наче тобі срібна! Так ізсередини її і ллється світло!
Іванкова мати пішла, а дід та батько, хоч і всю балаканину чули, та ні словом, ані поглядом нічого не виказали.
— Господи! Що їй все не сидиться вдома? Все бігає, полохає всіх!.. То хто сьогодні по Лиску піде?
— Не переймайся, матінко, один раз і чоловік може піти, — відказав батько.
А дідусь зразу тоді ліг відпочити на своїй скрині.
Батько ще раз повторив, що піде по Лиску, та й подався з двору.
— А зараз куди подався? — Матінка йому навздогін.
— До Стефана. Погуторити...
— Про роботу?..
— Ага, про роботу...
— Ну та гляди, не засидься в нього. Бо він кого хочеш забалакає...
— Таке кажеш, жінко, — пробурмотів собі під носа батько і причинив за собою хвіртку.
Минуло мало чи немало часу, як прийшов Микита. Зразу взявся до риби. Велику щуку, щучок та судаків почистив, попластав і засипав сіллю у великих ночвах. Та поставив їх у коморі в кліті холодній. Мати тим часом витягла йому чечуг, що їх у корзині таємно притяг Ілько. Микита їх розпанахав з одного руху. Повиймав ікряники і заходився вивільняти ікру. Протирав на мотузяному решеті, щоб від плівки звільнити.
Внизу під решетом, у макітрі, проварений і охолоджений розсіл. Протерті ікринки подали в той розсіл...
Якраз, коли кінчав Микита з чечугами поратися, прибіг Ілько. За-сапаний, змилений геть, аж сорочка на спині темною смугою пішла.
— Мамо! Дайте щось поїсти! Бо аж помираю, так їсти хочеться!
Мати всипала йому в миску пшоняної каші і залила пряженим молоком. Ще й здоровий окраєць житнього хліба-загреби, на капустянім листі випеченого. Поки він сьорбав молоко, шматував хліб, давився кашею, матінка його не чіпала. Коли скінчив шкрябати ложкою по чистій мисці, спитала.
— То де ти бігав? Де твій чикотень?
— У нас трапилась велика... справа...
— У кого це у "нас"?
— Та в мене та Іванка! Ми побігли подивитись на калугера Алімпія... А там його вже не було...
— Де там?
— Та де? На будівлі Михайлівської... Сказали нам: пішов щойно. А один добрий воротар показав нам, куди вони пішли.
— Хто вони?
— Та ж я й кажу: люди, що з Алімпієм. Коли ми їх наздогнали, він усіх їх спровадив. А з нами він пішов до Перевесищ і далі. Там, на горі, він побачив виразку в Іванка. Він за нього помолився і намалював йому хрестики між пальцями і коло виразки, і по виразці. Сказав же: не мити груди! Все відпаде, і більше виразки ніколи не буде! А потім він сказав, щоб я подарував Іванку чикотня... разом із кліткою. А Іванкові він сказав, щоб він подарував свого перочинного ножа.
— Далі що?
— Він нас благословив і сказав, що і на вас, і на Іванкових батьків благословення. І відпустив нас... От я й прибіг, щоб сказати...
— І все?
— Ще він сказав, що пам'ятає нашого Микиту! От який ізограф Алімпій!..
Скільки разів Ілько згадав ім'я Алімпія, стільки разів матінка хрестилась і беззвучно ворушила губами.
...Ну а потім, коли Ілько у мовниці парився чи удавав, що париться, вдруге прибігла Іванкова мати. Притягла клітку з чикотнем і сказала Ільковій матері, щоб віддала перочинного ножа. Бо Ілько того ножа, який цілу ногату вартий, виманив у її дурного Іванка!
— А ви, сусідко, не боїтесь, що благословення Алімпієве пропаде?.. — Спитала скрушно Ількова матінка.
— Та яке там благословення?! Двоє малих брехунів змовились, а ви їм і повірили?! Ото б отой знаний багатій Алімпій, що за ікону бере копу гривень?!! Та щоб він із цими шмаркачами ще розпатякувався та казав їм що на що міняти?!!
Матінка Ількова мовчки пішла до хати. Знайшла, де Ілько поклав пояс разом із тим перочинним ножичком у мережаних піхвах. Знайшла і мовчки віддала крикливій жінці. Та ще щось хотіла втовкмачити Ільковій матері. Але матінка пішла в хату і зачинила двері. Дід з-під кожуха спитав.
— Що там трапилось, невістко?
— То жінка Грака прибігла... Схарапудилася... Так, всяка дурня. Ви, тату, відпочивайте, завтра підемо до церкви і на Торжище.
Коли Ілько вийшов із мовниці і побачив клітку з чикотнем, він розплакався. Не міг стриматись.
— Не плач, синку! Я скажу батькові. Він тобі кращого ножа купить.
— Я не того... А того, що вона така сліпа!.. Алімпій, сам Алімпій, наклав на нього руку і благословив. І прорік видужання назавжди!.. Тепер через її дурні слова може все пропасти... Знов Іванкові буде там свербіти і буде сукровиця витікати... Сама ж йому весь час сорочки золить... До ормян-лікарів Іванка водила. Нічого не допомогло!.. Мамо, як ми добігали назад, до Боричевого узвозу, він мені каже: "Подивись! Бо як не викручую шию, мені нічого не видно. Подивись! Мені здається, наче там пухлість опадає...". Я подивився — поки ми бігли від Перевесищ до Боричевого узвозу, то отой набряк у нього зменшився на мій палець!..
Коли зібрались всі на вечерю, то Ілько переповів все знову від початку до кінця. Тільки не сказав, що Алімпій їх благословив одного на городника, а другого на купця. Не знав, чому. Але відчував, що те одне благословення тільки для нього. А друге тільки для його друга Іванка.
Батька особливо зацікавили двоє людей з Ількової розповіді.