Вона викликала острах не лише в самодержців, але і в рядових поміщиків та дворян, які боялися, що їхні селяни звабляться волею в сусідів і збунтуються.
Через те в Коломацьких статтях московський уряд поставив таку вимогу: Україна не може мати ніяких стосунків з іншими державами; московські залоги стрільців вводяться в нові й нові міста України й навіть у столицю Гетьманщини — у місто Батурин, щоб контролювати діяльність гетьманського уряду. У цих статтях заборонено було називати Україну "Малороссийский край гетьманского регименту", а потрібно було говорити, що Малоросійський край належить до єдиної держави — Московського царства, яке тепер все частіше називало себе Росією чи Великою Руссю.
Визначались і обов’язки гетьманського уряду. Вони полягали в тому, як писалося в цих статтях, щоб народ малоросійський "всякими мерами и способами с великороссийским народом соединять и в неразрывное й крепкое согласие приводить в супружество" — тобто всіляко сприяти одруженню великоросів і українців, щоб у цей спосіб знищити національну і державницьку свідомість українців.
Передусім царський уряд намагався послабити силу Україні, виснажуючи її економічні та людські ресурси. Указами уряду було заборонено вивозити з України будь–куди, окрім Росії, селітру (сировину для виготовлення пороху), вовну. Розвідане в Донеччині вугілля можна було вивозити тільки до Росії. В інтересах російських купців і заводчиків було заборонено ввозити в Україну з країн Європи ряд промислових виробів, зокрема тканину, панчохи, голки. Свої товари для продажу Україна могла вивозити лише через далекі і вкрай незручні балтійські порти, тоді як вона традиційно торгувала прядивом, воском, худобою, щетиною із західними державами, що були поряд. Збір податків із товарів, які вивозили з України, був відданий на відкуп російському купцеві Саві Рагузинському, згодом сєвським купцям Шереметцевим.
Російський уряд збував в Україні тільки мідні гроші, а золоті срібні мали залишатися в обігу в самій Росії. Фактично Петро І скасував вільну торгівлю України, заборонив торгувати із Запорозькою Січчю, а в 1709 р. зруйнував її.
Царський уряд обрав ще й інший напрямок політики щодо України — це нищення її військової сили, козацької армії. Від самого початку гетьманування І. Мазепи царі використовували це військо лише в інтересах своєї держави. Козаків постійно брали на війни, які вела Росія в своїх цілях — то в Причорномор’ї, то в Прибалтиці. У 1699 р. в одному із листів до царя Петра І Мазепа писав, що за дванадцять років свого гетьманування він узяв участь в одинадцяти походах російських військ.
Коломацькі статті змушували гетьмана посилати козаків і на суднобудівництво, і на копання каналів, і на будівництво фортець на південному порубіжжі Московського царства, і на будівництво Петербурга, який і виріс на козацьких трупах.
Примусові "канальські" роботи знесилювали й розоряли козацьке господарство. Адже козаки мусили йти на ті роботи при власному спорядженні — зі своїми кіньми, волами, фуражем, одягом, продовольством. Козаки тяжко хворіли на тих роботах, їх косили епідемії. Додому поверталась часом половина чи третина. Через те козаки воліли краще йти до поміщика й виконувати повинності, аніж йти на "канальську" каторгу. Це призводило до того, що козаки перетворювались у залежних селян, але це убезпечувало їх від тієї "канальської" погибелі. У деяких козацьких селах південної України до наших днів збереглось найстрашніше прокляття: "А щоб тебе каналія забрала".
Збереглось чимало свідчень сучасників про ту тяжку "канальську" працю. Ось що писав полковник Черняк про перебування козаків на копанні Ладозького каналу: "Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби. Найбільше вкоренилася гарячка і опух ніг. І мруть з того. Однак приставлені офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва б’ють їх при роботі палицями, хоч і так вони не тільки вдень і вночі, а навіть у дні недільні та святкові дні виконують роботу без спочину".
До того ж козаків посилали в похід у східні країни, з якими воювала Росія, —до Дербента, Гиляна, у Персію. Під час одного такого походу до Гиляна від хвороб загинуло близько 90 % козаків: було послано 6800, а повернулось тільки 646 осіб.
У 1721 р. з 10 тис. козаків, посланих на Ладогу, повернулася третина.
Порожніли українські села. Петро І намагався навіть будь–кому віддати Україну — або своєму фаворитові Меншикову, або комусь із вельмож, аби лишень остаточно знищити її, аби вона не вивищувалася в його азіатській імперії отими республіканськими формами життя, своїми демократичними інституціями, своєю культурою, юридичними законами. Через те саме й забирали з України за наказом Петра І друкарні, книжки, її науковий потенціал — викладачів академій і колегій, священиків, митрополитів, письменників, дяків, яких використовували на благо Російської імперії та її культури.
Отож Іван Мазепа успадкував страшну Руїну–Україну. Зруйнована була і віра в якесь стабільне життя. Зневіра розхитувала колишню впевненість у можливе державницьке буття. Йому дісталась жахна колоніальна політика російського царату, яка розганялась на політичних колесах і спрямовувалася на знищення України, перетворюючи її в пустельну колонію.
У такій ситуації Мазепа зумів пробути гетьманом 21 рік. Треба було, певно, бути людиною надзвичайно тонкого дипломатичного хисту, щоб стільки протриматися. Він і справді міг уміло маневрувати в цих обставинах. Більше того, зумів стати першим дорадником Петра І. Мазепа всіляко намагався зменшити тиск репресивної самодержавної машини на Україну. І фактично багато пунктів Коломацьких статей зумів заблокувати — вони не виконувалися.
З подачі російських імперських ідеологів та істориків, до яких потім приєднались і радянські, Мазепа вважався "зрадником". Та Мазепа був не першим "зрадником" російських царів.
Першим "зрадником" московський уряд вважав Б. Хмельницького, який пішов на таємні переговори зі Швецією незалежно від волі російського царату в 1656 р., коли Москва і Польща за його спиною вперше домовилися про поділ України.
Другим видатним "зрадником" був І. Виговський, а потім і Д. Многогрішний, котрого цар заслав до Сибіру, де він і помер; "зрадником" був й І. Самойлович, який теж загинув у Сибіру. Найбільшим же "зрадником" став гетьман Мазепа. Треба сказати, що "зрадниками" Україна була переповнена впродовж історії від XVII ст. до 90–х років XX ст. Українців, які відстоювали свою мову, культуру, теж називали "зрадниками", "мазепинцями". Це цікаве ідеологічне явище потребує, мабуть, окремого дослідження. Бо воно було і нині є складовою частиною психологічної обробки населення, якому підсовують брехливі ідеологічні концепції заради здійснення егоїстичних чи імперських інтересів чужої держави.
Гетьманування Івана Мазепи
Гетьман Іван Мазепа–Колединський (1687–1709) належав до заможного шляхетського роду волинського чи подільського походження. У XVI ст. його пращури оселились на Білоцерківщині. Батько його — Степан–Адам Мазепа, який був прибічником гетьмана І. Виговського і брав участь в укладанні Гадяцької угоди, дав синові досить високу освіту. Матір гетьмана — Марина (у чернецтві — Марія–Магдалина) — також походила зі старого українського шляхетського роду Мокієвських. За своєю громадською діяльністю вона належала до видатних українських жінок таких, як Ґалшка Гулевич–Лозка чи Раїна Могилянка. Вона рано втратила чоловіка, і це змусило її самій ставати до громадської праці. Останні роки життя — з 1686 р. — вона була ігуменею Києво–Печерського Вознесенського монастиря. До самої своєї смерті Марина була вірною дорадницею і помічницею сина–гетьмана в усіх його намірах.
Освіту Мазепа здобув у Києво–Могилянській колегії, після чого навчався у Варшаві в єзуїтській колегії. Певний час талановитий і гарний собою юнак служив при дворі короля Яна–Казимира, успішно виконував його дипломатичні доручення. Певно, король був ним задоволений, бо посилав кмітливого юнака до Німеччини, Франції, Італії для вивчення гарматної справи. Там він вивчив ще кілька іноземних мов, прекрасно знав латину — отже, належав до тієї плеяди освічених українців, які дали українській політичній культурі відомого правника Ю. Немирича, гетьмана І. Виговського та інших відомих політичних діячів.
У 1669 р. І. Мазепа залишив королівську службу і перейшов до гетьмана Петра Дорошенка, ставши його сподвижником. Через деякий час він потрапив у полон до запорожців, але кошовий отаман І. Сірко віддав його гетьманові Лівобережної України І. Самойловичу. За якийсь час він став довіреною особою цього гетьмана, часто їздив за його дорученнями до Москви, де також здобув собі прихильників, зокрема в особі фаворита цариці Софії В. Голіцина.
Постать Мазепи надзвичайно цікава. Про нього писали іноземні автори ще за його життя. А вже після смерті написано чимало наукових і літературних творів, в яких змішалося докупи все — і правда, і домисел.
Дуже цікаві й неоднозначні оцінки гетьмана Мазепи в історичній літературі. Та всі підкреслюють його високу освіченість, підкреслюють дивний чар, яким володів цей чоловік у стосунках з людьми. Він умів якось особливо слухати людей, вловлювати й аналізувати їхні думки. Автори відзначають його ненав’язливе уміння подобатись іншим — він зачаровував і російських вельмож, і шаленого Петра І, який йому безмежно довіряв, він міг зачарувати будь–кого. Та, на жаль, не мав такого впливу на групу українських старшин, яка, орієнтуючись на Туреччину чи Крим, протидіяла йому, намагалась висунути проти свого претендента. Таким був, зокрема колишній сподвижник Мазепи — Василь Кочубей.
У своїй політичній діяльності Мазепа мусив проводити політику, яка б не дратувала Москву і відповідала б духові Коломацьких статей, укладених козацькою радою з московським урядом при обранні на гетьманство Івана Мазепи, що відбувалося на річці Коломак. Та водночас він зумів виростити плеяду діячів, які продовжили його боротьбу за відродження української державності.
Деякі автори саме й відзначають, що найбільша заслуга Мазепи полягає в тому, що він виховав оце покоління нових "мазепинців", які продовжили на три чверті століття ідею української державності та все робили, щоб в історії гетьманська Українська держава не зникла.
Втім, за життя Мазепу часто називали "вітчимом" України — за його потаємність і недовіру до оточуючих.