Пришвидшив кроки.
Та, ступивши на мостини свого рідного града, раптом усвідомив, що йому немає тут до кого й заходити. Всі давно забули старого Гюряту і його збіглого сина Наслана. За стільки літ у домі кожного побували не одна біда й не один відчай. Чи ж було як берегти згадку про біди інших, кого давно розмела доля по землі?
Коло церкви Успенія угледів давні, зчорнілі стовпи, на котрих колись були розіп'яті й спалені волхви — Сновид і Рост. Навпроти церкви, як і колись, стояла садиба отця Михаїла. За огорожею вгадувалися дахи овина, клуні з голубниками, клітей, одрини[58]. Добре господарював отець Михаїл.
На місці великої Гюрятиної хати тепер був пустир, порослий терняками й лопухами. Ніхто не будувався на згарищі — людей відганяв забобон: побудуєшся на попелищі — сам згинеш у вогні. Язичеські бредні…
Через садибу з перехнябленим дахом стояла хата Претичів. Не повірив своїм очам Нестор, коли завважив, що з її димаря в'ється легенький струмок білого диму. Хтось жив у тій хатині? Гайка?..
Янь Вишатич стільки кляв її з усім родом смердівським, але Нестор так і не знав достеменно, як же вона живе, Гайка Претичева, колишня бояриня Вишатичиха.
Забувши про холод, що доймав тіло через тонку рясу, Нестор завернув до Претичевої хати. Обійшов майдан довкола церкви і вже було ступив на стежку, що вела навпростець у Претичів двір. Коли це раптом почув якісь гуки чи лемент. Нібито хтось вовтузився у храмі. Підійшов до дверей церкви, вони були зачинені.. Поторгав за ручку, і двері легко розчинилися.
Нестор став на порозі.
Коло олтаря метушилися вої. Хто з мечем, хто з ножем у руках, хто з паском, а хто зі шкіряним мішком. Вкидали у ті міхи чаші, підсвічники, обдирали золоте узороччя з ікон, вкидали свічі. Біля царських воріт остовпіло стояв отець Михаїл, увесь перемотузений вірьовкою і з кляпом у роті. Лиш ворушив чорними волохатими бровищами й несамовито безмовно кричав очима. Від того вони ніби вилізали у нього з очниць. По щоках його текли гнівні сльози.
Отець Михаїл увесь час обертався до кремезняка, котрий стояв за криласом і погукував на воїв:
— Подивіться ще в ризниці! За царські ворота загляньте! Та не бійтеся!.. Бог простить, він всемилостивий…
— Там якісь книги, — хтось обізвався зсередини.
— Книги? Лишайте їх отцю Михаїлу.
— А золоті ризи брати?
Кремезняк замислився.
— Ні, не треба, — сказав за хвилю. — В чому ж батюшка наш вийде до людей на різдво? Беріть лиш срібло й гроші.
Нестор збагнув: таті! Грабують храм божий — вигрібають добро церковне.
Зняв зі своїх грудей важкий хрест, взяв у праву руку, підкрався й з усього плеча ударив кремезняка в потилицю. Той крутнувся й завис над перилами криласа. Нестор для певності ще раз гахнув татя хрестом по спині й громовим голосом крикнув:
— Гріх упав на ваші душі! Окаянні!
Грабіжники миттю відскочили в сутіні стін. А Нестор, піднявши над головою хрест, яко меч, вийшов на поміст олтаря й кинув під склепіння храму:
— Ви, ісчадія ада, розв'яжіте отця Михаїла, да проститься вам гріх ваш! Бо зараз же настигне покарання.
Хтось невпевнено рушив до зв'язаного отця Михаїла і ножем розрізав вірьовку.
— А тепер — гей, ви там, під стінами! — поверніть утвар божу!
Біля криласа очуняв кремезняк.
— А добре лупиш по кістках, отче! — відпльовувався, чухаючи потилицю. — Хрест, бач, міцно тримаєш у руці, дай боже тобі здоров'я. Тільки коли вийдеш звідси цілим… Гей, дружино, а візьміть-но святих отців мечами під ребра, нехай нечиста сила їх візьме! Трусоніть, щоб і печінки витрусились!..
Але тут визволений од вірьовок отець. Михаїл схопив за груди дружинника й з такою силою кинув його на підлогу, що той від несподіванки аж хрякнув. Нестор широко розставив ноги й заніс хрест над головою — до нього підбиралося двоє інших розбишак. Вони позадкували до стін. Але четвертий дружинник упав зненацька на отця Михаїла і збив його з ніг. Нестор стукнув татя по голові, а в цю мить на нього кинувся кремезняк. Та вже отець Михаїл, вивільнившись від нападника, кинувся до міхів і почав витрушувати з них пограбоване. Зачувши брязкіт срібла, розбійник облишив Нестора.
— Згинь, дияволе! Поб'є тебе сила божа! — Нестор замахнувся на дужака з-за спини.
Той відсахнувся й позадкував до дверей. Туди уже прослизнули й інші його поспішителі-таті.
— Звідки ти нагодився у сю лиху годину? — витираючи піт з чола, видихнув отець Михаїл.
— Почув гуки… Ішов мимо… Хто сії таті? — На подраному рукаві ряси у Нестора плямилась кров.
Отець Михаїл зітхнув.
— Новий бирич наш, князів муж Нерадець.
— Князів муж? Пощо ж грабував храм?
— Певно, князю підоспіла завчасна старість. Не доходить до нього кривда — нові люди смислені товчуться довкола, жадають розбагатіти. То й грабують усіх. Розоряють народ вірами й продажами. А тепер уже на божі храми накинулись.
— Спасибі за поміч, отче. — Отець Михаїл уважно поглядав в обличчя Нестора. Щось знайоме привиділося йому в рисах цього ченця. — Ніби бачив тебе…
Нестор зітхнув. Може, й бачив. Хтозна. Може, це він багато літ назад прибіг із лісу до отця Михаїла просити помочі для Гайки?..
— Тісно вже людям на землі, отче. Один побіля другого ходимо. Тільки не знаємо, хто ми, для чого тільки товчемося на сьому світі…
— Може, й так… Кров із тебе цебенить. Ходімо, зав'яжу.
— Не треба. То кров за праведне діло. Затягнеться.
Нестор поправив рясу. Одна пола її обірвалась і тяглася по підлозі. Але тим не переймався — ось тільки дістане голку з ниткою й полагодить.
Вийшов на подвір'я. Треба йти до Претичевої хати. Болить рука. Ниє у грудях. Здається, хтось його стусонув туди?.. Але сміявся в душі — князевих татей добре поколотили, а ще більше налякали… Тепер не так зухвало лютуватимуть. Оглядатимуться!
Отаке самовладдя Всеволодове. Усамітнився у тридниці зі своїми радцями-восхвалителями, правди княжої й суду княжого не править. Роздає чини й волості отаким грабіжникам… Ті свавільничають. Яко сей Нерадець. Допався до владарювання.
Хвіртка біля Претичевого двору була одчинена, її гойдав вітер. Нестор оглянув двір. Біля хати підметено. Стіжок сіна. Дровітня під повіткою. На вгороді криниця, прикрита, віком з нових дощок. Хтось по-божому господарює.
Зараз він одчинить двері й побачить Гайку. Скаже… Що ж він скаже їй?.. За гривни оті скаже, що віддав їх ігумену Стефану… Про обитель буде їй оповідати, що вона розбудувалася, надбала чимало скарбів, богові угодних.
Князь жалує їх, бо вони його опора. Скаже, можливо, про Вишатича — подружився з ним. Книгозбірню його навідує…
— Ой лишечко, чоловік божий! Пощо стоїш на морозі, на вітрі студеному? — На поріг хати вихопилась стара жінка. — Заходь погрійся ж.
Нестор здивовано ступив до хати. В обличчя вдарило теплим духом хліба, соломи, вогню. Ледве розгледів у напівтьмі низький сволок хати, велику округлу піч, стіл, застелений білою, вишиваною на кінцях скатертиною. У печі горіли дрова. Ще раз подивувався: в кутку, на покуті, висів великий мисник. На його полицях не було мисок, стояла одна маленька ікона Богоматері й велика чудернацька глиняна чара. Червона, полив'яна, з обох боків подвійні ручки-вушка. Дивний узор її набив око: то ніби колоски, то копиці, то сіті перевісів, то хвилясте плесо води… Волховська чара!
Поряд із нею стояв невеличкий дерев'яний ідолець. Довгоносий, з широким підборіддям, нахмареними бровами. Руки його складені на грудях, ноги впираються в округлість, що нагадує коло місяця чи сонця. Прадавній ідол Світовид… Він упізнав його! Той самий, якому кланялись дуліби й поляни…
Нестор упіймав поглядом іще одну дивину: над віконцем висів гіллястий і немов рогатий корінь… Здогадався: оберег дому. А з комина печі виглядала ватага червоноглиняних коників, лебедів, оленів, і ще якихось животин. Білі стіни печі до припічка розмальовані віночками червонястих руж. Отаке! Прямо із божого храму потрапив у якесь капище поганське…
Нестор перехрестився. В душу його війнуло чимось далеким, забутим, але рідним, що він настирно витруював із своєї пам'яті й серця стільки літ. Витруював жорстоко — молитвами, книгами, прокляттями, анафемою… Та не вдалося до кінця знищити цей світ у собі. Як не вдається людині зректися свого дитинства й свого роду…
— А я хотіла козі сіна підкинути. Коли бачу — чоловік стоїть. Чорний увесь. Я так переполошилась, грець би його взяв… — Певно, стара жінка відходила від переляку.
— Чому грець? — раптом запитав Нестор. Такої лайки він ще не чув…
— Кажуть, що тії гречини чорні хочуть усіх нас занапастити, а землю собі забрати.
— Охо, може, й хотіли б. Та не вийде нічого з того.
— Але ж таки хочуть? — допитувалась господиня.
— Чого тільки вони не хощуть… Усякого є на світі. Ось у тебе, бачу, старі боги й чародійства живуть поряд, на одній полиці з іконою. Охо!..
— Живуть, не б'ються. Хай усі помагають людям. А на тобі, отче, кров! — раптом злякалась жінка.
— Тому і зайшов. Се княжі таті мене трохи поколотили й мечем ребра шпортнули.
— Де ж це?
— У храмі. Удвох з отцем Михаїлом відбилися. Нерадця клятого ледве не вбили.
— Нерадець! — скинулась жінка. — Засліпнув серцем, Згинув чоловік… Через нього, клятого, і я з дому пішла, отче. Мати йому я. Ось і живу із малим сиротою гірким. З сином нашої Гайки.
Нестор зціпив зуби. Не міг слова мовити. Лиш обводив поглядом хатину. З печі дивилися на нього очі принишклого хлоп'яти…
— А Гайка… де?
— Ти знав її? Чув? Воєводи Яня Вишатича жона була. А потім… У полон забрали її, отче. В половецький полон… — Жінка схлипнула, закривши лице кінцем хустини.
З рук Нестора випав на долівку шмат полотна, який Ніга подала йому, щоб перев'язати зранену руку.
— Немає Гайки… І сина мого меншого — Майка — також немає. У полоні десь. А старший, Тука, наклав головою. Один Нерадець лишився. Та віднині не маю його за сина. Опсів хлопець, навіженим ніби став, отак з Гордятою нині й живу. А тепер ось дам тобі молока козиного. У нас тільки й животини, що Брязга отся. Випий, швидше оклигаєш.
Нестор мовчки випив поставець прохолодного, терпкого на смак густого молока. Раптом якийсь здогад пронизав його:
— То се воєводи Яня син?
Жінка ніби сполошилась, зиркнула на нього страдницькими сірими очима з-під рідких світлих брів, розгублено потягла за кінчики хустки під своїм підборіддям.