"Ваше галичанство зовсім не в тім — Ви це побачите самі, пізнавшися і подруживши з кількома порядними і образованими росіянками... Я для Вас відступив від свого правила — "якнайдалі від людей", а я зблизився до Вас, і то надто скоро, всім своїм існуванням, а тим часом Ви не можете і не хочете відноситися до мене так, як я до Вас. Отже, простіть мені мої щирі уваги, зроблені без всяких претензій,— я їх більш робити не буду".
О, Соломія добре знала вартість Павлика у своєму житті. Але вона з молодечим егоїзмом прагнула одержати від нього тільки зерна, а його почуття... Його почуття були для неї остюками, марними і смішними. Вона любить його, бо їй любі вчителі.
А він у наступному листі з архінепослідовністю закоханого жаліється їй на своє гірке життя і жаліє її: "Хоч у Вас натура щасливіша, що старається засміятися або заспівати своє горе,— та воно мені видно з-за сміху і з-за співу Вашого. Ви правду кажете, що то у Вас така вдача — та ба, я знаю, що Вам те все дуже важко".
Соломія охолола і перепрошує. Вона ніскільки не змінилася до нього, щира з ним, а якщо кожного разу для нього видається новою, то тут нічого дивного — вона стільки працює, стільки пізнає нового, що, напевно, таки мусить змінитися.
її спокійний тон тільки додає Павликові бажання виправдатися. Гаряче описує він, як добре зрозумів її з перших двох-трьох листів. Як милі йому її вчинки і поведінка: "Але вірте мені, що далеко не всі мужчини і навіть не всі жінки так на це дивляться, як я. Вірте мені, кажу вам з власного досвіду, що більшість мужчин бере все це дуже зле для Вас (Ви повірите цьому, знаючи, як взагалі люди відносяться до артисток): друга частина мужчин бере це "найліпше" для Вас, вважаючи Вас тільки кандидаткою на жінку, і одні, і другі набирають собі до Вас претензій і, побачивши Ваш крутий поворот, бісяться і стають Вашими найбільшими ворогами, хоть і далі стараються не зривати з Вами відносин, але всіма силами стараються підкопати Ваш кредит особистий і артистичний. Найліпший Вам приклад Мишуга. Через таких Ви вже немало натерпілися неповинно в тім, що Вам найдорожче і в чім Ви достойні усякої пошани — співі".
Далі він писав їй про те, що в тому суспільстві, в якому вони мусять жити, дуже мало є людей, які б ставили її добро вище свого. І в тій малості він найперший відданий їй, бо вона взагалі в жіночому світі "поява світла — бодай я такої другої не знаю. Вам хибує тільки ширшої освіти, яка б повністю розвила світлий матеріал у Вас і збереже Вас від трати своєї світлої особи на марниці, не лишаючи в душі нічого тривалого. Я вже не раз говорив Вам про це і можу докладно розказати... але я боюся, що Ви ще гірше розсердитеся на мене і назвете мене не то галілейцем, а й готтентотом, хоч, правду кажучи, такого, як я вам кажу і казав, Ви не багато чули в Галілеї".
Він запевняє її у своїй вірності: "Я Вас ношу в своїй душі глибоко — ніхто і ніщо не зрушить вас звідти,— отже, ради того Ви прощайте мені і деякі терпкі слова — не для мене, бо що я вам? — а для себе". Взаємонезадово-лення добігало кінця, і проростало взаєморозуміння, викликаючи сум і ніжність винуватців. Соломія щиро пожаліла свого друга. Ця її перемога не давала їй радості, а, вдарившись об серце вчителя, викресала з нього бодай останню іскру, останній спалах його освідчень. "Ви пролетіли,— писав він їй,— в моїм сумнім і темнім життю ясною зіркою, розсипали на всі боки своє ясне проміння і викликали в душі на той чарівний світ усе найкраще, правда, тільки на те, щоб потім пропасти для мене, як загалом усе чарівне. Та дарма, це не зменшить Вас у моїх очах. Я того ніколи не забуду, бо такого не забуває той, що мало добра зазнав від людей. Вас я просив би, щоб Ви про те не так терпко згадували, як у кількох місцях Вашого останнього листа. Змінилися до мене — то бодай мовчіть про те, бо воно мені болить більше, ніж ви собі думаєте".
Павлик ще не раз згадає щасливі дні їх першого знайомства, ще не раз затерпне йому серце від знайомих звуків увертюри до "Аїди" і здригнеться душа, коли в уяві постане струнка зеленоока красуня з розумним вольовим обличчям: "Якось-то грала музика в єзуїтськім городі увертюру до "Аїди". Можете собі подумати, яке враження вона зробила на мене. Я ледве дослухав її зі зворушенням і зразу утік із єзуїтського города, та мало не збожеволів. Перед очима моїми стали Ви в ролі Аїди і мого найліпшого друга — як раз, як той раз... найщасливіший у моєму житті..."
Вона повернеться до дружнього тону і витримає його до останнього свого листа...
А Павлик до самої смерті буде підтримувати зв'язки з її родиною, опікуватися її сестрами, меншим братом. До смерті не загубить ту живу нитку, яка зв'язуватиме його з винятковим і прекрасним.
А земляки у Відні не давали їй сумувати, і у вільний час Соломія бувала з ними в зоопарку, цирку, сміялися досхочу над гумовим блазнем, ходили в знаменитий Віденський Ліс.
Дехто з хлопців, що товаришували із сестрами, закохувався в Соломію і освідчувався, а вона швидко остуджувала їх:
— Хлопці, хлопці, мені з вами не по дорозі! Я мушу працювати.
Вона вже відстудіювала два місяці у професора і перебування її у Відні добігало кінця, як раптом із Кракова надійшла телеграма.
Частина шоста ОРФЕЄВА НАРЕЧЕНА
Я з тобою ані разу за руку не взявся, я тобою, як зорею, з землі любувався.
Присвячення Василя Стефаника СОЛОМІЇ Крушельницькій
Розділ І
* У Львові наприкінці XIX сторіччя народилося кілька революційних пісень, що стали відомі далеко за межами нашої країни: "Вічний революціонер" І. Франка, "Червоний прапор" Б. Червінського, "Шалійте, шалійте, скажені кати" О. Колесси.
КРАКІВСЬКІ ПРОФІЛІ. В тому, що на початку своєї співацької кар'єри Соломія була виволана до Кракова, відчувається якась фатальна необхідність, з якою доля розпоряджається великими особистостями. Саме у Кракові дев'яностих років минулого століття склалася та дивна, незвична і бурхлива артистична атмосфера, яка наклала свій небуденний відбиток майже на всі види мистецтва. Справді, всі можливі суспільні та соціальні крайності, всі можливі інтелектуальні й мистецькі загострення виявилися в житті цього тихого міста, що нараховувало не більше сорока тисяч мешканців. Кого тільки серед них не було! І нащадки польських королів, і ясновельможне панство, і графи Потоцькі з палацу Під брамами, Тар-новські, Браніцькі і перші робітничі заступники та ватажки. "Панове-шляхта" їздила вулицями міста в каретах, позаду яких стриміли лакеї в циліндрах, а попереду поліція розганяла жебраків, щоб не псувати панам спацери. Саме в той час на площі Під капуцинами відбувалися перші мітинги соціалістів і виконувався один з перших робітничих гімнів Болеслава Червінського "Червоний прапор"*. Видавалася робітнича газета "Вперед" (1892 р.), соціалістичний рух зростав усупереч репресіям і переслідуванням. Робітники боролися за скорочення робочого дня, який досягав шістнадцяти годин на добу, за недільний відпочинок, виступали проти дитячої праці в промисловості. У записках краківського промислового інспектора за 1896 рік читаємо: "...Під час перевірки зустріто троє дітей, які не мають дванадцяти літ, близько двохсот дітей мають між дванадцятьма і чотирнадцятьма роками...
Одинадцятигодинний трудовий день є правилом. В дрібному промислі час праці становить 15, 16 або 18 годин щодобово. В млинах працюють не раз 24, ЗО, а навіть 36 годин без перерви..."
Львівський журнал "Робітник" з цього приводу писав: "Злигодні були такими страшними, що батьки добували фальшиві метрики, дописували дітям літ, щоб вони могли допомагати родині".
Певна річ, ці події впливали і на досить численну інтелігенцію. Частина її хилилася до робітничого руху, а серед іншої розповсюдилися, в основному, два принципово різних типи: декаденти, переконані у безцільності всякого "діянія" і задивлені у свої власні почування, та "сильних людей", які демонстрували свою відразу до "міщанського болота". Ці різнорідні ферменти призводили до бурхливих подій у мистецькій сфері. В Краківську художню академію увірвався новий струмінь імпресіонізму з його сонячними барвами. Виспянський виконав вітражі для францисканського костьолу так, ніби жбурнув пучки світла і польових квітів до сірої і стомленої віками готики.
З-за кордону до Кракова вертаються Запольська, Пшибишевський.
Молодь захоплювалася західноєвропейською літературою, а особливо драматичними виставами. "Метер-лінк був для нас,— згадував один із сучасників,— альфою і омегою усього, що нове, заморське, пречудове, витончене, екзотичне, не наше. Та ще з ентузіазмом ставилися до Ади Негрі з італійців, Максима Горького з "москалів"... схилялися перед норвежцем Генріком Ібсеном, якого кожний з нас вивчав або перекладав".
Восени 1893 року в Кракові було відкрите нове приміщення міського театру, якому згодом присвоїли ім'я Ю. Словацького. Місце головного директора в ньому посів Тадеуш Павліковський, людина високого професійного рівня, з вищою артистичною і музичною освітою. Він приніс на краківську сцену високу мистецьку культуру і глибоке відчуття прекрасного. Павліковський не пішов найлегшою дорогою, ставлячи веселі водевільчики і музичні комедії. Він шукав проблемних п'єс і пізніше, на початку XX століття, перший поставив на сценах Краківського і Львівського театрів Горького і Чехова, влаштував спеціальні вистави для робітників, наражаючися на неприємності з поліцією, намісником і міщанською та консервативною пресою. В одному зі своїх виступів він так окреслив свою програму: "Моєю програмою є добрий театр. Тобто добре керівництво, добрі артисти, гарний добір творів". А іншим разом додавав: "Естетичним провідником не може бути ні вулиця, ані директор, а тільки літературна творчість, та, що несе артистичне життя".
За Павліковського виросли такі прекрасні діячі польської сцени, як Камінський, Сольський, Ірена Помян, Беднажевська, Котарбінський та багато інших.
Влітку 1894 року, ще на початку своєї театральної кар'єри, Тадеуш Павліковський створив спеціальну оперну трупу з краківських і провінційних співаків. Але в подальших літніх сезонах Павліковський спроваджував до Кракова італійські оперні трупи або оперу зі Львова.