Це мені, як голодному — хліба...
Завадська потакнула.
— Скажіть мені, за що кохаєте Сквирського?
Хвилину якусь дивилась на нього вражено, потім усмішка порухнула її вуста; вона нахилилась, щоб заховати обличчя, і враз бризкнула сміхом.
— Орлику! Дурню! Та хто ж це знає?
— Я пожартував,— перехилив він чарку.
Того вечора пішов він від неї раніш, як звичайно. Прощаючись, спробувала перехопити погляд його:
— Ну, а ви, Орлику? Скажіть же мені про себе...
Він мовчав. Нахилився і, взявши руку її, припав до неї ніжним і нечутним цілунком.
XXIII
День починався сіро. Кружляли над містом важкі рухливі хмари, клуботались під м'яким вітром, рудаво-сизі, як ліниві заводські дими; потім розлилися рівною сіриною, застигли. Коли-не-коли зривався сніжок, шелестів сухо й докучливо; тоді оживали на мить сірі глибини вулиць — біле ряботіння куйовдило маревну млу, випари дворів і будинків. Але ж знову густішали тіні, липли попідвіконню, зазирали крізь каламутні шиби і млявими сутінками розливалися по кімнатах...
Стіни видавались сірішими, обличчя суворішими. Розмовляли скупо, і нудніше цокали рахівниці; навіть стрілки годинника посувалися повільніше. Кінець кінцем кинув Іван Семенович дивитись на нього, здавалось, не буде краю цьому сірому дневі, невиразним, як мла, думкам...
Але ввечері скінчилися хмари. Мов небесні плоти, пропливли вони тихо на південь, плавко, суцільною масою;
здавалось, здіймає хтось тьмяну сіру шовкову запону, відкриваючи емаль ясної блакити з золотим човном місяця в висоті Небо дихало холодом, повертаючи місту чіткість і закінченість його контурів, пишноту барв, і місто зустрічало його хором дзвінких і розкотистих голосів, веселим сміхом і зазивними вигуками — вечоровою симфонією спочинку і торгу... І невиразна туга за денною млою і тишею опанувала тоді Івана Семеновича: на засинених від місяця вулицях, в гомінкій рухливій юрбі почував він себе млявим і тихим, таким не підхожим до всіх, самотнім...
Так, тепер він не боїться цього слова — самотність: він може спокійно подивитись у нього, як і у всяке инше, бо не боїться він і того, що у всякім слові ховається. Він може дивитись спокійно тепер на все, так спокійно, як от і на цю юрбу...
Він підвів голову і переводив байдужий погляд з обличчя на обличчя, доки спинився на однім,— ішов назустріч йому їден, в піджачиську, мотузкою підперезанім.
— Сичов!— сам не знаючи нащо, гукнув на нього Іван Семенович і став йому на дорозі.
— Чести не маю...— скинув той здивований погляд, в глибині очей ховаючи переляк.— Помилочка, дорогий громадянин...
— Знайомі! Знайомі!— стурбувався Іван Семенович.— Пам'ятаєте в "Mon геро"... Пивничка така... Ще ви біографію розповідали свою...
— Біографію?— майнув Сичов поглядом уздовж вулиці.— Котру саме?
І посміхнувся поважно:
— У кожного їх дві найменше. Одна — для всіх, друга — для самого себе.
— А про любов,— нагадав йому Іван Семенович.— Про вашу любов...
— Про любов?— перепитав Сичов розчаровано і посвистав, все ще дивлячись у далечінь. Потім вклонився.— Даремно затримали, громадянине!— і пішов.
Розгублено стежив за ним Іван Семенович, невиразно почуваючи, що знов забув сказати, а може, й зробити щось дуже важливе, конче потрібне, а що саме — збагнути не може.
— Сичов!— гукнув він сполохано.— Чуєте, ви, Сичов! І коли спинився той, обернувшись, підбіг до нього, на
бігу розстібаючи бекешу.
— Чого вам?— трохи розсердився той.
— Може, вам грошей?— прошепотів винувато Іван Семенович.— Може, вам треба? А?
Сичов замруживсь, пригадуючи.
— Сорок перший рік живу я на світі, дорогий громадянине мій, а ще не бачив людини, якій грошей не треба. Живому завсігди гроші потрібні.
— Так нате... Візьміть,— витрусив Іван Семенович з гаманця на руку йому всю чималу платню свою.
Затис в кулаці кредитки Сичов, то на кулак, то на Івана Семеновича поглядаючи, і похитав головою:
— А вам, виходить, непотрібні вже більше? Іван Семенович посміхнувся довірливо і спокійно.
— Ну, що ж,— рушив Сичов.— Прощайте.
Коли вже спустив з очей його, згадав Іван Семенович, що й копійки не лишив собі, не має чим за схов одягу в театрі заплатити. "Доведеться знайомих шукати",— невдово-лено подумав він, зараз же уявивши з них кожного, кінчаючи Мюфке, що й зустрів його коло входу.
— Нарешті, товаришу Орловець!— затюпцяв він коло Івана Семеновича.— Я, мабуть, з годину тут вас виглядаю. Наказала Ірина Едуардівна: "Неодмінно перед виставою приведіть Орлика!" Тобто вас, високоповажний товаришу Орловець, вас...
В'юнкий, проштовхувався він наперед, тягнучи за руку Івана Семеновича, і не вгавав щебетати: імена, анекдоти, новини, чутки, суми, факти сипались з його вуст так же рясно, як лупа на комірчик заялозеної толстовки.
Іван Семенович забув гроші? Пусте. Він, Мюфке, з охотою йому допоможе; навіть відсотків за це не візьме... Але ж який меломан став Іван Семенович, а? Так поспішати, щоб навіть гроші забути! Але Мюфке аж ніяк не дивується: сьогодні не те що гроші, голову забути можна! Подумайте тільки — остання гастроль Завадської! Славнозвісної Завадської! Неперевершеної Завадської! Це така музична подія... Така подія... Мюфке просто сказати не може, яка це подія! Хай не посміхається товариш Орловець іронічно,— це факт. Е, коли б він бачив, що діялось коло кас, він би не посміхався! Да! Перекупники побожеволіли зовсім — їм платили, скільки б вони не правили... Але їх спільним знайомим усім пощастило. Всі вони тут. Мюфке вже бачив Писаренка, Скорика, Звірятина, Трьохсвятського...
Називаючи прізвища, дріботів він біля Івана Семеновича, стягаючи з нього важку бекешу; потім обтер спітніле чоло і сказав урочисто:
— Тепер я поведу вас до неї.
Так, як і раніше колись, провів він Івана Семеновича крученими переходами до прибиральні Завадської; так, як і тоді, сказав коло дверей: "Я вас чекатиму". Тільки додав:
— Це вже вдруге, товаришу Орловець. Пам'ятаєте, приводив я вас сюди... Недавно було, а здається, дуже давно...
— Да, дуже давно,— погодився Іван Семенович.— Але це вже востаннє.
— Будем живі — побачимо,— немов не повірив Мюфке.— Може, ще хтось приїде...
Іван Семенович постукав і відхилив двері.
— Орлику!— пішла йому назустріч Завадська, і тільки тепер, вперше, побачив Іван Семенович, яка вона справді... прекрасна,— спинився він думкою на цім слові.
— Це добре, що ви прийшли!— подала вона йому обидві руки.— Мені так хотілося, щоб був тут хтось свій!
— Ви хвилюєтесь?
— Дуже, Орлику! Дуже. Це ж востаннє!— засміялась вона щасливо.
— Ви так його любите?
— Над усе.
— Навіть музику кинете?
Вона подивилась на нього здивовано, упевняючись, чи не прикидається він, і враз вибухла сміхом:
— Орлику, ви чудесний! Невже ж зрозуміли ви все це дослівно? Невже думали, що йому й справді це треба? Це ж не йому, а для мене! Та й не кидати зовсім, а дізнатись, чи змогла б кинути, дізнатись, що для мене дорожче... Зрозуміли тепер?
— Зрозумів,— ледве стримався, щоб не позіхнути коротенько, Іван Семенович і, не знаючи, що сказати:
— Побачите його, перекажіть, що бажаю щастя...
— А мені, Орлику? Мені ви бажаєте?— грайливо насварилася вона пальцем.
— Ви й так щасливі.
— Щаслива!— млосно потяглася вона всім тілом і пішла за шовкову завісу.— Я кінчатиму грим, Орлику, а ви посидьте там, поговоримо.
То наспівуючи півголосом, то, невідомо чому, весело сміючись, розпитувала вона його коротко про залю: чи багато народу, якого, кого бачив він з їх знайомих; далі казала, що сподівається сьогодні всіх вразити — так добре співатиме, як ніколи; з цього почались її спогади — коли, як і де співала раніше, як приймали її, що про неї писали...
Щодалі слухав її Іван Семенович все неуважніше, все нудніше йому ставало. Чого він тут, в прибиральні цієї співачки? Що йому до її перемог і успіхів? Нащо дихати йому густими пахощами її парфумів і пудри?.. Нащо?..
— Ви тут?— стурбувалась вона, довго його не чувши.
— Да, тут,— відхилив він тихенько двері і, в порожнечу немов, ступив з прибиральні.
Ішов швидко, низько схиливши голову,— здавалось, тікав від когось, хоч тільки Мюфке дріботів за ним на два кроки позаду.
— Та не поспішайте такі— попросив той захекано, коли ввійшли вони в фойє.— Бачите ж — не спізнились.
Фойє порожніло. Тільки коло дверей до залі товпились ще спізнілі, нетерпляче зазираючи через плечі передніх; зате зовсім просторо було коло роздягалень. Іван Семенович хотів уже повернути туди, коли почув, як хтось затримав його за лікоть.
Він обернувся.
— Нарешті зустрілися,— привітав його насмішкою Писаренко.— Щоб тебе побачити треба йти в оперу, кажуть...
Він узяв Івана Семеновича під руку й звернув до залі.
— Маю приємну для тебе новину: остаточно ухвалено дати тобі довгочасну відпустку...
— Мені ухвалено дати відпустку...— проказав, посміхаючись невиразно, Іван Семенович.
Писаренко подивився на нього непевно:
— Ну, а недуга як твоя? Не лікуєшся, мабуть? Змарнів... Іван Семенович дивився на нього примружившись,
і видався йому Писаренко маленький-маленький, так — мишка сіра-сіренька...
— Недуга моя кінчилась,— сказав він сухо і, звільнивши руку, пішов до свого крісла, в четвертім ряді коло проходу. Сівши, заплющився — так не хотілось йому дивитись ні на завісу, кров'ю і золотом розмальовану, ні на стемнілу залю, повну гасячої шамотливої тиші. Коротко, самим ротом, раз у раз позіхаючи, день по дню перегортав він назад сторінки свого життя, аж доки дійшов до такого самого вечора — ллється з диригентової палички дражлива музика, пливе з кону південне сонячне світло, і, просто йому, Іванові Семеновичу, посміхаючись, дивиться в провалля темної залі висока в хустці квітчастій жінка; і мов не сягала його пам'ять далі,— поверталися йому спогади знову, день по дню пригадував все, що сталося з ним після того, аж доки розплющився: ллється з диригентової палички та сама дражлива музика і, в широкі бганки збіраючись, коливається темна завіса, щоб розлити за мить південне сонячне світло...
— Я це бачив уже,— нудно промовив Іван Семенович і, вставши, попростував до дверей.
Черевики йому тихо рипіли.