А робота, звісно, знайдеться,— устряв дядько з люлькою.
З темряви вийшов парубійко років шістнадцяти й, глухо привітавшись, мовчки сів до ватри.
— Ну, що, Пилипе? Як там з кіньми?
— Та нічого! Пасуться ще. Тільки, мабуть, скоро перестануть: понапасалися уже добре!
— Ну, нехай пасуться,— спокійно, сказав старий і, кинувши кілька цурупалків на вогонь, сам розколошкано засичав.
— Що ж у вас чувати нового на станції? — поспитав дядько з люлькою.
— Та що ж, живемо собі, працюємо,— стиха й неохоче відповів Горошко.
— Одним словом, советскоє строїтельство пішлог~заува-жив білявий у картузі.
— А про комуну нічого не чути? — знову поспитав дядько з люлькою.
— А що ж би було й чути ? Здається, нічого,— відповів Грицько.
— Чи бач, а то ж кажуть, що станцію звідси заберуть, а тут комуну насадять,— сказав далі дядько з люлькою.
— Нащо ж це вони, Гнате? — поспитав старий у великій шапці.
— Та, бач, мабуть, хочуть усіх дядьків пописати в комуну, діду Матвію,— сказав Гнат.
Дід Матвій невиразно крякнув, сплюнув і, подивившись у темряву, стиха зауважив:
— Воно з тією, чуєш, і комуною,— як де, мабуть. Он, бач, у нас же галасали-галасали, а нічого й не вийшло. Ти, мабуть, теж, Антоне, був,— звернувся старий до білястого в картузі.
— Та вскочив і я був, тільки нічого з того не вийшло. Не сфортунило нам, діду,— відповів Антон.
— Чого ж би воно вам сфортунило? Це ж треба мати трохи розуму й ладу. А в вас не було ні ладу, ні розуму. Де ж ти хотів, щоб держалась комуна? — Дід Матвій задумано поплямкав губами й тихо сказав далі: — Воно й з тією комуною, бач, як хто вміє до неї приладнатись.
— Чого ж так, дєдушка? — густо поспитав Горошко.— Хіба це так трудно зробити? Взялися б і організували. В інших же людей це виходить, і добре живуть.
— Може, воно й виходить у людей, а в нас, бач, не вийде,— уперто сказав дід Матвій.— Так що, товаришу, як у комуну встряти, треба голову добру мати, а як з дурною головою хазяїнуватимеш, то без штанів зостанешся, от що!
— Як то так?
— А так. Треба ще нашого брата попотовкти, доки він прирозуміється,— загадково сказав дід Матвій і зразу ж одвернувся, ніби даючи знати, що дальша розмова його зовсім не цікавила.
— Одним словом, ніклеп 1, діду,— підхопив Лука.
— А ніклеп,— погодився дід Матвій.
Він устав, зайшов у темряву, поглянув на зорі і, повернувшись звідти, твердо оповістив:
— Ну, мабуть, так, що оце вечеряти та й лягати спать, хлопці, кому там випадає. Та треба, щоб і за кіньми придивитись, та й подрімати хоч трохи.
Він вийняв з торбинки шматок сала, порізав його і, повернувшись до Горошка, приязно поспитав:
— А ви б не пристали до нашої вечері, товаришу? Мабуть же, ще не вечеряли?
Горошко байдуже знизав плечима, а дід Матвій це по-своєму зрозумів і зразу ж сказав:
— Так ось, коли хочете, беріть, будь ласка. Доглядач присунувся ближче і нерішуче взяв сала й одрізану скибку хліба.
— Мабуть, його треба трошки підсмажити. Ось ми зразу це встроїмо,— і він легко й певно встав, десь зашелестів кущами, а за хвилину повернувся, несучи два ліскові дубчики. Один з них він дав Горошкові, а на другий сам настромив шматок сала і підніс його на вогонь.
— Е, та ви-таки по-панськи надумали повечеряти,— зауважив Лука.
— А що ж ти думав? Треба хоч за Совєтської власті попанувати,— промурмотів дід.
Швидко й справді зашкварчало сало, краплі смальцю заку-рявились на вогні й дражливо запахли. Тоді дід Матвій урочисто сів, скинув свою величезну шапку, від чого широка йому лисина з чола зачервоніла в відблисках вогню,— і заходився поважно вечеряти. Інші чоловіки мовчки розшморгнули торбинки й собі взялися до вечері.
Втім Лука не втерпів і знову звернувся до діда:
— А Олекса ж ваш теж у комунії був, діду?
— Та крутився ж і він.
— А як пак він тепер? Ще не розплювався з тією Куд-лаївною?
— Таке! А чого йому? Батька чи дітей шкода? Казав же йому, як він кидав: "Не йди, сукин сину, не сором людей!" Не послухав. А тепер у людей за коробку молотить, а батькові таке, що хоч робітника держи. Каліч же кругом.
— З чого воно пак закрутилось, дедушка?
— Та з чого ж? Вона — стєрво! Він же ото був на війні, а вона, сльота, візьми та й злигайся з моїм Васильком. Ну, звісно, привела дитину, вже, виходить, від Василька. Коли ось тут і Олекса повернувся. "Чия дитина, сучко, признавайся!" Ну й зайшло між ними. Воно, сказати, й раніш між ними діла не було. Отож, бач, на землю поласував був. А як тепер тої землі дарма дають, що йому та жінка? Хай живе!
— Та йому-то нічого! Кат його не візьме! А от вам клопітно, дєдушка,— зауважив Гнат.
— А, звісно, клопітно. А що ж поробиш? Треба якось жити.
— Та вже ж, що треба. Тільки, коли воно дошкуляє тобі, от біда! — співчутливо обізвався Антон.
— І ото хіба нічим не можна й запорадити? — поспитав Горошко.
— А чим ти запорадиш, сину? — спитав дід Матвій.— Треба терпіти, от що. Треба, чуєш, якось жити. Бач, он який старий, а дерево самому, суки, треба возити.
Він жував тиху примирену правду землі, з давна-давен відому й прибиту пилом довголіть і через те нудну своєю покорою, і Горошко мимоволі рішуче заперечив:
— Ні, це не те, дєдушка! З життям треба воювати. Тільки тоді людина зуміє краще якось жити. А так ото в злиднях і загинете.
— А ще б пак. Що ти там навоюєш?
Дід Матвій безпорадно махнув і одійшов до коней. Незабаром звідти дійшов глухий, лагідно-гомонливий дідів голос і густе вдоволене прискання коней. Горошко поглянув на той бік, прислухався і несподівано замилував ся тихою потемніло-жовтавою смугою заходу.
— Чи видав? Ще й жаліється! — сказав Антон, звертаючись до Горошка.— Та він ще за двох парубків справиться, дарма що старий. Там постав оце його до коней, так двоє ночей не спатиме! Як дуб! — захоплено скінчив він.
— Спатиме чи не спатиме, а он тобі до коней іти,— обізвався Гнат.— А дід нехай зранку повартує.
Антон нічого на це не відповів і, мерщій зібравшись, пішов донизу. Незабаром звідти показалась постать діда Матвія. Його темний, ніби вкутаний у чорну густу ворсу сильвет непорушно стояв на тлі вечірнього неба, що все ще не згасало. Лука, помітивши це, заклопотано зацмокав, ніби стидаючись за дідів вчинок, і невдоволено сказав:
— Те! Воно старі люди ніяк Бога не позабудуть. Що значить привичка! Там він є чи нема, ніхто того не знає, а помолитись, мовляв, треба.
Але дід швидко скінчив свою вечірню молитву й повернувся до вогнища.
— Пора, мабуть, і спати! — тихо сказав він не так до когось, як сам собі, і заходився моститись; потім звернувся до парубійка: — А принеси лиш, Пилипе, дров: комарів треба попроганяти!
Згодом ватра знялася високим яскравим кущем полум'я. Горошко, скориставшись з того, зразу ж подався в темряву і, наламавши галуззя верболозини, приніс і став мостити під голови.
Полум'я незабаром осіло, десь між галуззям над самим вухом скаржився комар, тіні від дерев обступили його густим вовняним колом, і в тім колі, як у вінку, виступив клапоть неба. Посеред нього, ніби в танку серед інших зірок, неспокійно метушилась одна велика зірка й тремтіла, як розгойдана лампа. І доглядачеві, дивлячись на цю зірку, раптом зробилося страшно. Блискавкою, лютою гадюкою проскочила думка й вкусила:
"Ну, куди? Куди вона мчить? Чому й навіщо?"
Але відповіді, звичайно, не було, не було змоги й дізнатись її, і від того раптом стало страшно самотньо.
Втім, від огню повіяло теплим струменем, і Горошко, відчувши той подув, замислився. Село знову встало йому в спогадах гострими й яскравими образами. Він згадав, як воно стьобало йому тіло й краяло серце, коли він ще жив там змалечку. Це була важка й нестримно-гнітюча хвиля, що мала й його проковтнути. І він утік од неї так, що багато літ боявся навіть навідатись туди. Тепер воно, те саме село, зосталось таким самим диким, хоч і міцним, обзиваючись, однак, до нього лагідним і здоровим покликом. Як усе це страшно переплуталось: і його особисте життя, і життя села, і життя всього ладу! Куди воно йде? Чого воно прагне?
Це останнє питання тут і в цю саме пору особливо гостро повстало, набравши раптом повнотілої ваги.
У відповідь йому виразніше й величніше заговорила ніч. Гурт зірок угорі все ще мчав у каскаднім танці, знизу доходило заспокійливе хрумкання й прискання коней, а темрява навкруги густішала, сідаючи просто на вії важкими метеликами снігу.
Вранці, щойно Горошко прокинувся, в вічі йому вдарили в ід скалки сонця, що густим пуком били з води. Протерши очі, він помітив — сонце врізалося в озеро, тіні комишу змагались, щоб приховати його, а воно зарилось під саме коріння вільх.
— Йолкі зельониє! Та це ж наше озеро! Йолоп свидовий! Як же я цього вчора не впізнав!
І він мерщій схопився зі свого нашвидку намощеного ліжка. Під горою селяни вже накладали дерево і голосно кричали, гуртом звалюючи його на розведеного воза. Горошко ще раз подивився на них, але не став заважати і зразу подався на станцію.
Ранок був ясний й сонячний, і він ішов увесь час весело й жваво. Втім, було ще, певне, рано, бо, коли він прийшов на станцію, контора була зачинена.
На ґанку сиділо троє селян: один чоловік і двоє дівчат. Скоро Горошко підійшов до ґанку, як вони встали. На привітання Горошка виступив наперед чоловік у рудій військовій сорочці і в плесковатім, як недопечений млинець, картузі-кепі і пояснив:
— Так що, товаришу, далі не можна ждати! Хай як знають, а нам гроші давай.
— Так заждіть, товаришу, у мене ж грошей нема! Звертайтесь до директора. Це він усім відає.
— Так ми до вас, щоб ви совітом пособили!
— Що ж я вам можу порадити! Жалійтесь у відділ праці.
— Ми й самі так думаємо! — весело ствердив селянин.— Тільки нікому й заяви написати.
— Так ви хочете, щоб я вам заяву написав?
— Атож. І щоб засвідчили!
— Ну ходімо,— невдоволено промурмотів Горошко і пішов разом з селянами в контору.
XXIII
Тося, власне, не спала, бо розум виводив свою нитку, якусь тверезу й гостро-чуйну. Так, вона зовсім виразно чула шелест лісу і, заколисана в ньому, дрімала, вбираючи звуки, що доходили їй з глухого віддалення. Це їй нагнало тисячу спогадів з її дитячого життя, запашних і радісних, і вона радо вхопилась за них, впурнувши в їхню принадність.
Вона бачила себе, як, зійшовшись літнього ранку гуртом дітвори на вулицю, підбиті якимось принадним наміром, бігли на левади, а звідти десь у яр на луки, рвали щавель чи козельці, а коли траплялось, то паслися в огірках чи горосі.