Та й не тре^ ба мені...
— Ллє на бога!.. Ми ж не знали, що він приїде... Він застав пас ненароком... Та по залишай же мене самого!..
При перших словах цієї розмови економ, на руку якого млосно спиралася городничиха, швидко вирвав свою руку і круто повернув до найближчого тину.
— Пане, пане! Куди ж пан іде? — обурилася городничиха.— Розбійник же в кайданах і в залізі, та й пан офіцер коло нього!
— А сто чортів йому: і в кайданах, і в залізі! Доброму католикові не годиться й дивитися на такого негідника!
— Цілком справедливо! — підхопив городничий, не звертаючи уваги на ламентації наглядача.— Любцю, дай руку й ходімо.
Гурток, який зібрався коло тюрми, якнайдужче захвилювався. Пан економ заніс був уже ногу через пліт, коли почувся тоненький голосок пана асесора:
— Але, проше панство, це ж, мабуть, ще не Кармелюк, а тільки команда по наших колодників.
Ці слова одразу протверезили все товариство.
— Так і є!—радісно скрикнув наглядач.— Авжеж, так
і на папері ж прописано. Виходить, команда по розбишак!
— Так і є! —поважно підтвердив і городничий, випус
каючи руку своєї дружини.— Ну що ж, може, пан наглядач і має рацію, може, можна... гм... зустріти пана офіцера і не в парадній формі... Воно навіть мовби натуральніше...
Товариство, що так переполошилося, заспокоїлось і нетерпляче уп’яло свої погляди в москалів, що наближалися.
Протягом цієї короткої розмови Олеся то червоніла, то блідла, кров її то відливала до серця, то шугала в скроні й обличчя; ноги підгиналися.
Почуваючи нездоланну кволість, Олеся відійшла набік і сперлася на мур.
Тим часом офіцер хвацько підскакав до тюрми, зіскочив з коня, кинув повід на руки солдатові, підійшов до наглядача, який урочисто виступив наперед, і, взявши під козирок, подав йому запечатаний конверт, промовивши чисто російською мовою:
—. Його благородію панові наглядачеві літипської тюрми.
Почувши цей голос, Олеся вся здригнулася, глянула на цього офіцера, і радісний напівпридушепий крик вирвався з її грудей.
Здавалося, погляд офіцера метнувся на одну мить у бік дівчини, але, не затну вшись, офіцер казав далі:
— Від пана старшого судді кам’янецького наказ про видачу ув’язнених.
Наглядач розгорнув папір, пробіг очима його початок і потім прочитав уголос:
"Здати негайно ув’язнених розбійників ротмістрові Іва-пову для перепровадження під наглядом присланої команди в Кам’янець, щоби оні розбійники не сиділи з Карме-люком в одному місці і не затіяли змов про втечу. Для вищереченого ж Кармелюка приготувати найвіддаленішу камеру або склер і втричі збільшити сторожу".
— Гм... гм! — наглядач замугикав далі щось невиразне і, згорнувши вчетверо аркуш паперу, промовив радісно, простягаючи офіцерові руку:
— Дуже добре! Наказ не застукав мене зненацька. Все готове. Пан ротмістр може тепер же забрати з собою гайдамаків, та й для бестії Кармелюка приготовано найліпше лігвище...
— Дуже добре, мені й баритися не можна: наказано виступати негайно,— відповів офіцер.
Городничиха люб’язно звернулася до офіцера:
— А може, пан, ротмістр зостався б переночувати до ранку? Мій дім до послуг панських та й спокійніше уранці...
Городничий наблизився слідом за своєю дружиною до приїжджого офіцера й, відрекомендувавшись, повторив запрошення.
— За найбільшу приємність вважав би для себе,— офіцер дзвінко дзенькнув острогами й схилив свою гарну голову.— Але службовий обов’язок — передусім, а тому осмілюсь просити вас, добродію,— звернувся він до наглядача,—видати мені негайно вищезгаданих ув’язнених.
В тен момент,—заспішив наглядач.—Але, проше папа, це світле товариство,— він показав рукою на гурт, що
зібрався коло брами тюрми,— хоче поглянути на проклятий гайдамаків. Пан ротмістр не заперечуватиме?
— О, просимо пана! Це так цікаво! Ми їх ніколи не бачили! — запищали разом і небоги городничого.
— Зробіть ласку,— відповів офіцер, жестом запрошуючи дам іти за наглядачем.
Наглядач, а за ним городничий з дамами, Бойко, асесор і економ увійшли в тюремний двір, за ними на невеликій відстані подалися диякониха з протоіерейською дочкою. Олеся ж зосталася на місці.
Тим часом звістка про те, що приїхали москалі й вестимуть колодників, якимсь дивом рознеслася за одну мить по всьому місту, і з усіх провулочків ринула до тюрми строката юрба.
Скориставшись хвилиною сум’яття, офіцер хутко підійшов до побілілої, мов стіна, Олесі.
— Люба панпа мало була по виявила мене,— промовив він тихо, ледь доторкаючись до холодної, мов лід, руки дівчини.
— Бога ради... що пан задумав? — прошепотіла Олеся так тихо, що офіцер скоріше вгадав її слова по тому, як ворухнулися побілілі губи, аніж почув звук її голосу.— Кожної хвилини можуть впізнати... схопити...
— Ще попоганяються! — відповів одважпий офіцер.
— О, господи! Чи можна ж так одчайдушно... просто їм у руки!.. То ж виродки... у них нема жалю... Коли б пан знав, які вони муки готують! — голос Олесі осікся, губи затремтіли і на віях заблищали сльози.
— Але ще рано! — офіцер усміхнувся.
— Пайові смішно,— прошепотіла гірко Олеся,— а в мене серце мало не розірвалося!
Ці слова вирвалися в Олесі з таким болем, що офіцер —здивовано глянув у обличчя молодій дівчині. Воно було красномовніше за її прості слова; пероповнені слізьми сумні очі її дивилися з такою чистою любов’ю на Кармелюка, що серце його стислося від гіркої туги.
— Дівчинко хороша,—прошепотів він тихо,—чим заслужив я такої ласки?
— Всім, всім! — палко вирвалося в Олесі.— Прошу пана, благаю: бережи себе!.. О, я б життя своє віддала, щоб урятувати тебе!..
Слова Олесі глибоко збентежили Кармелюка.
— Твоє життя,— промовив він схвильованим голосом,—
о, це багато... Сто моїх життів, поламаних, нікчемних, не варті єдиної твоєї сльози. Будь же спокійна! Заради одного твого слова не попадуся їм у руки... Ангеле мій чистий, молися за мою грішну душу!..—прошепотів Кармелюк, стискуючи руку Олесі, і швидко відійшов убік, бо в тюремному дворі почулися кроки й голоси товариства, яке поверталося з огляду.
Спершу вийшов наглядач і панство, яке його супроводило, а за ними показалися й колодники: Андрій і Явтух з товаришами, з кайданами на руках і ногах; біля кожного з них ішло по два охоронці,' озброєні тупими й заіржавле-ііими шаблями.
— Відтиснути юрбу! — скомандував офіцер.
' Солдати кинулися виконувати наказ начальника, і за хвилину майдан на чималому просторі було очищено; але глядачі, не відступаючи з поля бою, повилазили на дерева, на паркани й навіть на дахи будинків.
Колодники пройшли серед вишикуваних у два ряди солдатів. На якусь мить вони кинули погляди на офіцера, і знову на їхніх обличчях з потупленими в землю очима запанувала похмурість.
— Розсаджуй колодників по два на віз! — скомандував офіцер.
Бравий унтер, з щетинистими баками, заходився розміщувати живий вантаж. Колодників посадили в глибині возів, а кругом них посідали солдати, по шість на кожному возі, з зарядженими пістолями в руках.
Коли все було готове, офіцер попрощався з товариством, скочив на коня й гукнув:
— Рушай!
Вози рушили швидкою риссю в напрямі до виїзду з міста.
Офіцер підвівся в стременах, скинув з голови кашкета й, звертаючись до наглядача, промовив голосно й чітко:
— Прощавайте, пане наглядач, і ви, панове! Бувайте здорові. Скоро побачимося!
Спантеличені дивними словами офіцера, всі мовчки переглянулися й заніміли в невиразній тривозі, а коли перше гнітюче враження від цих дивних слів уляглося й наглядач з городничим глянули вслід колодникам, які віддалялися, їх уже не було в місті, тільки хмарка куряви вилася в кінці вулиці.
Як тільки вози виїхали риссю за місто по кам’янецькому тракту, вони зразу ж пустились учвал. Пісні солдатські за містом теж замовкли, й колодники з уланами їхали мовчки" зрідка лише потискуючи руки один одному. Ротмістр скакав па вороному коні попереду, немов показуючи дорогу, і тільки за переліском під’їхав до возів і віддав їм наказ змінити напрям: повернути назад і їхати до лісу, що синів на обрії безкінечною стіною.
Ну, що, товариші? —— звернувся він до колодників.— Чи не погрався чорт з вашою шкурою, а то й з кістками?
— Ні, батьку, бог милував,— обізвався хтось.
— Я цього тільки й боявся...
— Ой батьку любий! Спасибі за визволення! — скрикнув Андрій.— Вік тобі... всі голови!..
— Всі голови, батьку отамане! — підхопили дружно інші.
— Спасибі потім... а поки що скоріше до лісу! — скомандував удаваний ротмістр уланський.
Читач, напевно, догадався вже, що то був не хто інший, як наш Кармелюк.
— Ліворуч, опде в тому куточку лісу, пане отамане, є зручний лаз,— гукнув йому вслід один з уланів, місцевий селянин Ткачук.
— Дуже добре,—відповів отаман.
А втім, повернули до лісу з великою обережністю, щоб приховати сліди: спершу проїхали по тому ж тракту з верству назад, а потім у зручному місці, в переліску, розпрягли коні, обережно перевели їх у різних місцях, потім перенесли на руках вози сажнів за п’ятдесят убік, і запрягши їх знову, помчалися вже полем без доріг. Вози так підстрибували по нерівному грунті, по грудках та вибоях, що сі-доки ледве могли вдержатися: штовхани особливо відчутні були колодникам, бо ланцюги й кайдани врізувались їм у тіло.
— Ой братці, легше! — по витерпів Андрій.— Зніміть хоч залізо, а то геть покалічить...
— Хе, потерпи трохи,— усміхнувся Гнида.—'Захотілося ж тобі зоставаться, ну й терпи.
— Наказ батьків — і квита! — буркнув Андрій.
— Наказ!' Застав дурня богу молиться, то вій собі й лоба розіб’є...
Андрій щось хотів сказати солдатові, але віз так підскочив у цю мить, що він мимохіть прикусив язика. Нарешті улани доправилися до ярочка, розкували колодників і рушили вперед. Поки вони перебиралися по крутому схийу яру, набігла хмарка й пустився літній густий дощик...
— От оце добре,— сказав один з колодників,— хоч умиє, а то в цій клятій тюрмі пилом припали.
— А ось як заїдемо під терни, то й голови ще нам порозчісує,— промовив другий.
— Ач, мазун, чого схотів! Наче материнської ласки,— засміялись улани.
— Дощик гарний, — обізвався й Гнида,— добре замиє сліди... Скоріше тільки до лісу... ось,— палицею докинути!
Через півгодини втікачі вже були в густому лісі. Зрошений короткочасним дощиком, він розливав пахощі й ласкаво прийняв гостей у свої широкі обійми, обвіяв їх живодайною, запашною прохолодою.