У неділю батько опустив у яму, в якій зимувала картопля, над ярком драбину, зібрав у кошика залишки гнилля, дно ями вистелив травою. І переселив зайченя у його нову хату, звідки полонянику стелився єдиний шлях — до чавунця для смажені і на батькову голову, шапка якого, солдатська, геть витерлася і зносилась. Уночі пішов дощ. Я думав про зайця: як там йому, під дощем, у сирій ямі? Ранесенько, ще до череди, побіг провідати бранця. До ями зазирав з острахом, після похорону матері я боявся нутрощів землі. За ніч майбутня батькова шапка вигребла собі нірку в стіні, і тепер лише писок її губокопилився з глинища. Підрісши, заєць цілісінькі дні і ночі бурив нори, наче кріт. Можливо, сподівався в такий спосіб здобути собі волю. Але яма була надто глибока.
Згодом він перестав мене боятися і вже не ховався в нору, почувши мою ходу. Тим більше, що я приходив до нього з оберемком свіжої трави і навіть із молоденькими бурячками, які висмикував із грядки. Я розмовляв із ним, як із людиною, подовгу, бо й не було мені з ким того літа розмовлять. Ще начитував уголос із книжок, які мені уже видавали в сільській, для дорослих, бібліотеці. Кращого слухача я ніколи не мав і не матиму. Підібгавши під себе лапки, заєць, ворушачи розкриленою губою, зосереджено жував молоду бурякову гичку, яку найбільше полюбляв, і, як частенько тепер кажу, кепкуючи з колег у президіях усіляких зібрань, робив розумне обличчя і розумні, уважні очі… І лише коли я починав зображати, як татакає кулемет (більшість тогочасних книжок було про війну), слухач мій злякано нашорошував вуха або й кидався стрімголов у нору. Перші, написані опісля смерті матері, поези свої я теж читав лише зайцеві, стоячи на краю ями, наче Пушкін на відомій, продукованій у читанці, картині, з простягненою угору рукою і натхненним обличчям, звернутим до рукопису. Заєць тривожно косував оком на випростану над ямою правицю, стриг вухами, коли голос мій у патетичних місцях гучнішав до крику, але вірші йому, здається, подобалися…
Тим часом спливало літо. Заєць, завдяки моїй турботі про нього і неволі, ріс, як на дріжджах тісто, повнів, хутро на нім — од вух до куцого хвостика — вилискувало. Уже й школа була не за горами. Батько усе частіше заговорював про шапку. Я боявся, повернувшись одного дня зі школи, побачити на тинку розіп'яту заячу шкуру, а в хаті почути пахощі смажені. І десь у середині серпня я остаточно вирішив для себе, чим би це мені не загрожувало, подарувати зайцеві волю. Якраз і нагода трапилася: батько на весь день поїхав до лісу по ломаччя. Кинувши у яму свіжої травиці і прочитавши перед полоняником свої нові вірші, я приволік од пригребиці драбину. Заєць шмигнув у нору, але я вперто сидів на дні ями, прихилившись до драбини, поки йому знову не закортіло бурякової гички. Притиснувши бранця до грудей, я вибрався по драбині з ями, і усі приваби стиглого літа відкрилися полохким заячим очам. Сердечко його билося, як двигун коло молотарки, хвилювання його через невидимі паси передавалося мені. Я боявся зустріти когось із дорослих у вуличці і побіг стежкою через городи, проминув вишеньки, вибрався на клинок поля, де ще колесило жито. Присівши на суху, теплу землю в житі, я виголосив промову. Не пам'ятаю уже її всю, але були там такі слова:
— Прощавай, зайчику. Не забувай мене. Як зустрінемося у полі, хоч вушками до мене ворухни. І я тебе ніколи-ніколи не забуду…
Відтак я опустив зайця на дно зарослої волошками розори, розняв руки. Якусь хвилину він сидів непорушне, прищуливши вуха, ніби не вірив у своє щастя, у свою несподівану волю. По тому, справді, як гумовий, не випростуючи лап, стрибнув убік. А за мить уже чкурав розорою од мене в поля, в жита, що тільки шелеснули за ним. Я поплівся до двору свого, уже дорогою, передчуваючи скорий приїзд батька. І він не забарився. Щойно я встиг витягти з ями і прихилити до пригребиці драбину, як у вуличці заскрипіли колеса і занокав до коня батько. Коли я з'явився з-за хати, він уже відчинив ворота, заїхав у двір і тепер закурював, прихилившись до воза, повного ліщиння.
— Дак ти там за своїми книжками не забув свиненя погодувать?
— Не забув, тату.
— А теляті трави нарвав?
— Нарвав.
— І зайцю кинув?
— А зайця я випустив…
— Куди ти його випустив? — батько ще нічого не зрозумів, спокійно смалив цигарку.
— У поле одніс і випустив.
— Ти що, здурів?!
— Зайчик теж жити хоче на волі…
Батько мовчки висмикнув ліщину з оперезаного вірьовкою воза, кинувся до мене. Я метнувсь за задвірки, там, в огорожі, була хвірточка. Вислизнувши у хвіртку, щодуху біг крутим Халявинським шляхом, повз наш ярок, повз Малащин двір, батько, з довгою ліщиною у руці, важко хекаючи, — за мною. Проминувши Малащин двір, батько зупинився. Я був далеко попереду.
— Щоб ти й додому не вертався! Живи у полі із своїми зайцями! — гукнув гнівно батько і повернув назад, у село.
Я побрів у жита, сів на край розори, де нещодавно прощався із зайчиком. Житні колоски шелестіли над моєю головою, лагідно і зичливо, волошки тулилися до моїх колін, ніби утішали мене. Я гірко і довго плакав, просячи жито, землю, небо повернути мені матінку рідну. Усе живе навколо співчувало мені, я відчував на собі теплий подих світу живого, чув голос його німий, добрий до мене. Але матері не було, і я знав, що вже й не буде. Ніколи. Сонце покотилося по верхівках верб над шляхом, час було виганяти на пашу свиненя. Свиненя паслося в Загальному дворі, я сидів на ґанкові колгоспної комори, читав книгу. Батько пройшов повз мовчки, похнюпивши голову, ніби й не помітив мене, але уже й не сварився. Мабуть, у лавку. Більше ми ніколи не згадували про зайця. Він ходив у своїй старенькій солдатській шапці, поки й не оженився вдруге. Нову, цигейкову шапку йому купила в місті молода дружина, моя мачуха.
Через багато років, поки я займатимуся громадськими справами, зайці геть обгризуть мій молодий сад у Халеп'ї.
Але то, певно, інші зайці, не родичі порятованого мною…
Щойно я буквально "проковтнув", як у дитинстві, коли вдавалося добути цікаву книгу, роботу Георгія Касьянова: "НЕ ЗГОДНІ: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років". Уже наш час настільки віддалився, що стає потроху історією. В цій роботі, серед іншого, є такі рядки: "…Поява шістдесятників — подія революційного характеру. Тоталітарна система, яка масово продукувала інтелігенцію виконавського типу й суворо регламентувала її діяльність, раптом видала "побічний продукт" — ціле покоління відвертих нонконформістів і, що важливо, саме з середовища інтелігенції… Якщо розглядати шістдесятництво в контексті розвитку руху опору, то воно, звичайно, було відступом. Серед шістдесятників не було відвертих противників режиму. Більше того, майже всі вони прагнули удосконалити цей режим…"
Це все — правда, хай і гірка. Роздвоєність свідомості була закладена в генах наших. Породження тоталітарної системи і водночас — народу з його страшним історичним досвідом виживання в часи революцій, колективізацій, голодоморів, війн, рабства, ми волею долі виростали на перехресті, з якого в майбутнє вело чимало доріг. Багато хто з нас намагався іти розкаряч, двома дорогами, поки вони не розбігалися так, що доводилося нарешті вибирати одну з них, аби не розчахнутися навпіл. Це й відбилося на долі як окремих шістдесятників, особливо з-поміж творчої інтелігенції, так і покоління загалом. Але, ще раз наголошую, початкова стадія роздвоєності простежується в такому далекому дитинстві, коли ще й сформованої свідомості не було, не могло бути, а були тільки емоційні спалахи особистості, яка народжується…
Вечір. Сиджу в куточку прокуреної конторської кімнати серед дядьків, які затято смокчуть цигарки з міцного, смердючого самосаду. Це десь той же сорок восьмий рік, бо сестра Марія ще не вийшла заміж, ще працює на фермі. Засідання правління колгоспу. Я правдиво хвилююся, очікуючи, коли дійде до моєї заяви. Нарешті голова колгоспу дістає аркушик із учнівського зошита, читає мої каракулі: "До правління колгоспу "Шляхом комунізму" від піонера Володі Дрозда. Прошу довірити мені догляд за телям на колгоспній фермі. Довір'я правління колгоспу виправдаю!" Це була графоманія, і творча, і життєва, у ті роки піонерські газети рябіли від подібних заяв і захоплених оповідок про патріотизм, трудовий подвиг сільських школярів. Але петрушинські правлінці, певно, піонерських газет не читали.
— Дак шо йон хоче, малий Гуцик? — стенув плечима у чорному, заяложеному на рукавах кітельку голова колгоспу. — Сестра коло телят ходить, хай сестрі помагає, хіба ми проти?
І розсерджено, що правління одволікають од серйозних справ дитячими витребеньками, кинув мою заяву на край столу, де сиділа секретарка, тлуста тітка Орина, прозвана за повноту Бомбою. Аркушик спарашутив, упав на підлогу. Розгодована на конторських хлібах Оришка навіть не нагнулася, щоб підняти його. Правлінці гомоніли про своє. Я був глибоко розчарований. Моїм патріотичним вчинком знехтували…
І десь того ж року, можливо, кількома місяцями раніше чи пізніше, відбулася у мене пам'ятна розмова з моїм товаришем і сусідою Володимиром Богулею. На стежці через наш город, біля волоського горіха. Коли пишу ці рядки, ще він топче ряст земний, ще може підтвердити. Нашпигований книгами про партизан і підпільників, я запропонував Богулі:
— Давай будемо писати і розклеювати по селу листівки…
— Дак німців уже ж давно у нас нема… — це були точно його слова, пам'ятаю, ніби вчора.
— А хіба наші начальники луччей німців?! — я говорив пристрасно і щиро, можливо, у чомусь повторюючи батька. — Облігаціями і податками геть людей замучили. Уже мій батько сад намірився вирубувати, бо нема чим платити за кожну яблуню і кожен кущ. А що в колгоспі платять за роботу тяжку? Дулю велику платять. Подивися на себе, ти голий і голодний, хоч матка і не розгинається на колгоспному полі. А начальники — мордаті, бо з дармовиці, з мозолів людських живуть. Хужей панщини, про яку нам у школі триндичать учителі, сеє все. Тольки що на псів людей не міняють. Дак у тюрми волочать, хто лише писнуть посміє. А товаришу Сталіну начальники брешуть, що в колгоспах живеться щасливо і ситно. Наш піонерський обов'язок — людям правду казать…
— А нащо її людям казать, калі люди і так правду знають, бо туточки живуть і все бачать та чують? — цілком слушно зауважив мій товариш і сусіда Володя Богуля, по-вуличному Гек.