Ви сидіть і чекайте. Ах, тільки лишіть ви всі ваші слова. Чуєте? Будете тоді говорити й робити все, що схочете, коли не буде вже ніякісінької надії. А тепер... Це вже моя амбіція тут зачеплена. Не з "честолюбства гарної жінки", а з амбіції. Задоволені таким поясненням? Ну, так годі. А з пансіону покищо не виїжджайте. Або, коли вже вам так треба виїхати, дайте мені вашу адресу. Я нікому її не скажу, коли не хочете. Згода?
Гунявий, похитуючися від руху авта й киваючи в такт йому головою, думає. Тепер автомобіль, як попрохала
Леся шофера, їде повільно, завертає помалу й нахиляння майже немає.
— Добре. Я згоджуюся.
Слава Богу, краще знову ця дитяча покірність, ніж закостенілість.
— І лишаєтеся в пансіоні, чи виїжджаєте?
— Не знаю. Може, ще на кілька днів лишуся.
— Ну, розуміється, лишайтеся. Бо ваш виїзд і так уже стурбував та засмутив стількох людей.
— Мій виїзд засмутив?
Якби Леся сказала, що переліт мухи із стільця на стіну викликав землетрус у всій Європі, він не вразився б дужче.
— Так, ваш виїзд. Пан Свистун, наприклад...
— Ах, пан Свистун!
І Гунявий заспокоєно махає рукою.
— Та не тільки пан Свистун. Панна Кузнецова теж, наскільки мені відомо, засмутилася.
Гунявий серйозно, з нотками щирої тривоги дивиться в очі Лесі.
— Це не може бути. Ви кажете так собі? Правда?
— Я сама, правда, її не бачила, але мені казали...
— Ні, ні, цього не може бути! Нема ніяких підстав. Це було б для мене дуже-дуже неприємно. Але цього напевне немає. їй цілком байдуже, чи виїду я, чи лишуся. Абсолютно! Запевняю вас!
— Ну, все одно. Значить, ви покищо лишаєтеся? Дуже добре. А тепер я вас висаджу й поїду у вашій справі.
Гунявий слухняно хитає головою.
— Сказати шоферові, щоб зупинив?
— Скажіть.
Авто зупиняється, і Леся прощається з Гунявим. Він питає в неї, чи й йому сидіти в пансіоні, чекаючи на неї, чи можна виходити.
Леся сміється, зібравши густе проміння круг фіолетових, довгастих щілин. Розуміється, йому можна виходити з дому, куди він хоче. Коли й пощастить роздобути дозвіл, це буде не раніше, ніж за кілька днів.
Гунявий так само слухняно киває головою. А очі так віддано, так рабськи дивляться на неї, що гострий жаль стискає серце: ради цієї справи його можна взяти на ланцюжок і він покірно бігтиме за тим, хто пообіцяє йому поміч.
* * *
Мик слухає, розставивши ноги й водячи пучкою над горішньою губою, — знак особливої уваги й замислення.
— Гм! Так. Розуміється, із собою цих документів він не міг мати.
— А як ти гадаєш, Мику: вдасться роздобути дозвіл? Мик утягає в себе губи й гмикає.
— Чи вдасться, не знаю. Знаю тільки, що Ґреньє зробить усе, щоб роздобути. Для нього ця справа — трамплін, що за його допомогою він стрибне у фотель міністра. Він уже розпочав кампанію за акційне товариство. В нього вже ціла фінансова програма, базована на цій справі. Так ти розумієш, що він готовий не тільки пустити якогось там паршивого Петренка до помешкання, а й зовсім випустити його, коли треба буде. Боюся, що Петренко почне шантажувати й вимагати звільнення. Ну, та побачимо. Я зараз їду до Ґреньє. Документ, можна сказати, майже в наших руках. Але в той же день, як Гунявий дістане його, треба забрати його в нього. У той же день, негайно!
— Яким способом?
— Ну, це вже твоя справа! Чи просто сам тобі хай віддасть, чи ти витягнеш...
Леся похмуро стягає брови й уста її стають тонкими. Вона якийсь момент мовчить і, нарешті, рішуче й жорстко кидає:
— Я не можу. Мик витріщується.
— Оце так! Чому?
— Тому, що він до мене цілком байдужий. Він закоханий у Соню, чи в якусь іншу жінку.
— Та не може бути!
Мик цього ніяк не може збагнути.
— Чого ж ти мені не казала досі?
— Я не була певна.
— От туди к лихій годині! Гм! Справа кепська! Чоррт! Ех, Лесько, оскандалилася ти! Як же це так? Ну, тепер то вже дійсно треба в той же день вирвати в нього документ. Але як, хай би воно йому сказилося! Гм!
Мик ще ширше розставляє ноги, міцно впирається ними в підлогу, щоб гін думок не звалив його, і думає. А Леся сидить і дивиться у вікно й на лиці вже нема жорсткости, — в широко розплющених, застиглих очах — задума й легесенький, ніжний усміх.
— Так, Лесько, все одно тобі доведеться проробити цю операцію. Нема іншої ради!
Леся знову похмуро натягає на очі рухливі брови й з мовчазним чеканням дивиться на Мика.
— Тобі все ж таки найзручніше. Насамперед ти ж поїдеш з ним і до помешкання Петренка. Після одержання паперу ти запропонуєш йому поїхати в якийсь ресторан і випити за щасливе закінчення справи. Як би Гунявий не був закоханий у Соньку чи в кого там, він не зможе відмовити тобі. Ти ж урятувала йому все. Візьмете окремий кабінет. Там ти йому підсунеш наркотики, він засне й ти забереш папери. От і все.
Леся аж стає на ноги.
— Я цього робити не можу!
— Чому?
Вона не знає, що сказати й відходить до вікна.
— Та чому, Лесю?
— Це — занадто гидко. Зовсім якоюсь підлою авантюристкою виявитися в його очах.
У Мика від гніву й здивування аж чоло рожевіє.
— Ну, це вже знаєш, Ольго, просто щось неможливе! Ти, очевидячки, дійсно, повірила, що вступила в манастир і присвятилася. Тепер тільки те й чуєш від тебе, що "гидко", "неморально", "підло". Та ти справу робиш, чи до Армії спасіння записалася? А що ти думала, як бралася за цю "підлу авантюру"? Подумаєш, як страшно: що подумає чекіст Гунявий про неї! Ха! От біда велика! Та хай собі потім думає, що хоче! А насамперед хай думає те, що ці папери він сам украв та ще й людей за них убив. От що!
— Він звернеться до поліції.
— Хто? Він? Ха-ха! Можеш бути спокійна: ані писне. А нехай тільки пискне, так моментально Ґреньє запакує його так, що й не стямиться. Ні, з цього боку можеш бути цілком спокійна. Але, коли вже тобі так страшенно важливо, щоб Гунявий про тебе погано не думав, ти можеш йому потім пояснити, що для його власного добра так зробила, бо більшовики його неодмінно схопили б і все одно документ відняли б. Тільки та різниця, що гіони його вивезли б на Україну і там розстріляли б, а ми ще пропонуємо йому участь у всій нашій справі. Так що ти вийдеш перед ним не авантюристкою, а спасителькою. Та й по суті так виходить. Повторюю: коли ти цього не зробиш, то того ж дня це зробить Сонька. Чуєш?
Похмурість випарюється з очей Лесі: Мик має рацію. Вона зідхає більше для Мика, ніж по суті.
— Правда твоя, я про це не подумала.
— Та розуміється! Та він від радости так нап'ється, що сам віддасть Соньці. Ну, добре. Так я зараз їду до Крука, потім до Ґреньє. Крукові доведеться сказати, бо грошей треба. Мляво він тепер почав гроші видавати, чортів син.
Мик заклопотано вдягається, нашвидку прощається з Лесею й виходить. А Леся підходить до вікна й дивиться в хмарне закурене небо. І в очах знову залягає легесенький ніжний усміх, і знову всі речі починають ставати іншими, опуклими, значними.
* * *
Фінкель і Терниченко починають прощатися. Крук теж устає і, не виходячи з своєї понурої задуми, подає їм руку.
Терниченко раптом перебільшено-весело обіймає його за плечі.
— Та гей, Прокопе Панасовичу! Чого ви так хмарно дивитеся на любий "Божий світ"? Га? Ми сподівалися, що після таких інформацій, ви нас моментально посадите в авто й повезете на шампанське. А ви немов на цвинтар збираєтеся. Та через кілька ж днів, чоловіче любий, ми будемо без п'яти хвилин мільярдери! Гей, що ви собі думаєте!
Крук легенько визволяється з обіймів Терниченка.
— Кажіть гоп, як перескочите.
— Скажемо, Прокопе Панасовичу, скажемо! Коли вже панове міністри втягнені в цю справу, коли Франція хоче прищепити собі відмолодження українським золотом, то будьте певні, що ні Петренко, ні Гунявий не виїдуть із Парижу, поки їхні документи не будуть у наших руках. Це — гоп абсолютний. Через три дні Петренко з Гунявим та з Ольгою Іванівною Ідуть до помешкання Петренка. Хай навіть, як я вже вам казав, Петренко почне вимагати свого звільнення за видачу паперів. І це — не страшне: звільнять! А як і так не видасть, знайдуть способи витягти. Ого!
Крук блідо посміхається.
— Я трошки нездужаю, це вся причина мого "песимізму". Голова важка, і ввесь розбитий.
— А, он яка штука! Ну, ви так би й казали! Це — ґрипа у вас. Тепер три чверті Парижу має цю розвагу.
Фінкель непомітно витирає об полу пальта руку, що подавав Крукові, і заклопотано звертається до Терниченка:
— Ну, ходімте, ходімте! Нам ще треба захопити в міністерстві того урядовця. Швидше!
І більше не подаючи руки Крукові, він біжить до дверей сусідньої кімнати, відчиняє їх і гукає:
— Ніно! Ти вже можеш повернутися до своїх обов'язків: ми вже йдемо.
Коли вони виходять, Крук закладає руки за спину й починає важко ходити по кімнаті, похиливши голову.
Ніна, проходячи повз нього, уважно зиркає й з холодно піднятою головою сідає за машинку. І тут же голосно питає:
— Я вам не заваджатиму писанням, Прокопе Панасовичу?
Крук на момент зупиняється, ловить її питання й поспішно відповідає:
— Ні, ні, будь ласка!
І знову ходить, час від часу поглядаючи на тугу, нахилену до машинки шию Ніни. Потім сідає за стіл, підпирає голову руками й довго сидить так, не рухаючися. Нарешті рішуче підсуває до себе папір, бере перо й швидко пише:
"До Повпредства СРСР у Парижі.
Уважаю за обов'язок члена свого народу довести до відома представництва радянської влади таке:
Три дні тому французька поліція заарештувала відомого вам спільника не менш відомого Гунявого Петренка-Мазуна-Кулю. Він має видати Гунявому всі дотичні до покладів золота документи. З цією метою Петренко-Мазун під охороною поліції разом із Гунявим поїде до свого помешкання, щоб віддати папери.
Ваш обов'язок зробити з цього певні висновки та вжити відповідних заходів.
Ніякого інтересу, крім виконання свого обов'язку перед самим собою, не маю, тому імени свого не подаю".
Член української нації
Перечитавши, Крук мляво посміхається, потім помалу складає листа вчетверо й кладе собі в портфель, — хай ще один документ хвилинної дурости лежить там. І знову, оперши голову на руки, сидить непорушно.
Ніна вже давно не пише, все поглядаючи на патрона. Раптом рішуче підводиться й з гордо закинутою назад головою твердо підходить до Крука.
— Прокопе Панасовичу!
Він швидко скидує головою й мовчки, непорозуміло дивиться на Ніну.