Не просив, не передавав, щоб прийшла, не став витрачати бодай слово на свою башкадуну, на султаншу, на матір своїх дітей, на ту, що дала йому наступника. Жорстокий кивок — і все.
Кизляр-ага слухняно пішов у новий свій похід. Одну вже звів на вершину, тепер мав другу спустити до низин. Трохи побоювався знесамовитілої черкешенки, лякався, що закомизиться і не захоче йти до свого повелителя, але Махідевран тільки й чекала, коли стане перед очі Сулейманові. Бо яка ж жінка знехтує нагодою виказати чоловікові все, що вона про нього думає,— і не важить при цьому, хто чоловік, а хто жінка,— чи найубогіший юрюк з Анатолії, чи й сам великий султан.
Вбита горем од смерті своїх дітей і від несправедливості, якої зазнала з боку султана, Махідевран стала перед Сулейманом розгнівана, але й горда з того, що не була колись продана йому в гарем, а привезена братами в дарунок майбутньому наступникові престолу на знак відданості Османам, які завоювали весь видимий і знаний світ. Не гамувала своєї розсатанілості, а горла їй рвалося разом з турецькими словами дике черкеське клекотіння, що було б, може, навіть прекрасне, якби вимовлялися при цьому слова справедливі й милостиві, а не пройняті ненавистю.
Султан коротко спитав, чи то справді вона допустилася насильства над беззахисною Хуррем.
Черкешенка гортанне засміялася і вигукнула, що то ще й не все. Бо вона, Махідевран, башкадуна, тільки вона може бути найперішою в услужінні його величності, і всі жони, а найперше рабині, повинні їй поступатися і вважати своєю господинею.
Сулейман неблимно дивився на ту, яку звав Весняною Трояндою і Повелителькою Віку, яку ще зовсім недавно ставив понад усе, без якої не міг дихати. Дивився і не бачив ідола, якому поклонявся. Стояла перед ним тупа, пихата, розгодована черкешенка, уся обвішана коштовними брязкальцями, які щедро дарував він їй за кожен поцілунок, за кожен порух бровою, а поруч з нею — сповнена життя й іскристого розуму дівчина, що мовби вирвалася з пекла, яке обпалило їй волосся, зачепіло, може, й душу, але випустило на волю, щоб потрапила вона в рай, бо рай тільки для таких, як вона. У гаремі була вона мов виклик усім отим буйнотілим, безмірної вроди одаліскам, звичайна начебто лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся, що вмістилася б на долоні свого безжального сторожа — кизляр-аги, але мужня, зухвала, повна незбагненної чарівливості й неймовірного розуму. Сулейман прекрасно знав, що таке нетрі гарему. Там усе непевне, нетривке, стривожено-полохливе, усі мовби роздвоєні, одні піддаються долі й пливуть па цьому проклятому кораблі тяжкого нидіння, що везе їх до старості й до смерті, другі (їх зовсім мало, одиниці) починають запеклу боротьбу за султанську постіль, не задумуючись над тим, що зможе принести їм ця постіль. А ця дівчина не приєдналася ні до одних, ні до других, навіть у гадці не мала, що випадком здобута султанська постіль принесе їй геть неочікуване: владу, яка нікому й не снилася. Яка то для нього несподіванка і радість водночас: зустріти в гаремі, серед цього зневаженого "м'яса для задоволень", серед отупілих молодих самиць, затурканих наложниць, заляканих знарядь утіхи й насолод, істоту мислячу, людину, яки дорівнює тобі впертістю розуму й жадобою знань, а волею і характером перевищує, бо за тобою, крім походження, немас нічого, а вона видобулася з небуття, з рабства, з безнадійного понищення на самий верх тільки завдяки власним силам., обдарованості душі, мужності й віри у своє призначення на землі.
Все це Сулейман відчував, хоч збагнути до кінця не вмів, та й не намагався. Знав тільки одне: більше не захоче бачити цю черкешенку, ніколи й ніде. Спливли в пам'яті слова: "А тих, непокірливості яких ви боїтеся, вмовляйте і покидайте їх на дожах і ударяйте їх".
— Іди геть, темна жінко,— сказав він тихо, але твердо. Коли ж Махідевран гнівно посунула на нього, він повторив уже з нетерпінням у голосі:
— Іди геть!
Залізні руки кизляр-аги вмить випровадили черкешенку з ложниці.
А ті двоє лишилися самі, глянули одне одному в очі, і, мабуть, обоє водночас зрозуміли: самі назавжди, до кінця, нерозлучно. Сулейман втомлено зрадів од цього відкриття, а Хуррем злякалася. З жахом відчула, що ненависть її кудись пропала, щезла, а на її місце виступали спокуси, і демони заволоділи душею невблаганно й навіки, навіки! Хіба вона цього хотіла, хіба до цього прагнула? Хотіла тільки заспокоїти, приспати вампіра, а тоді вдарити, здолати, перевищити! Щоб відомстити за все. За матусю, і за батька, і за Рогатин, і за всю свою землю, що її ці зайди, ці грабіжники й людолови норовили закувати в залізний нашийник, мов отих нещасних дівчат, що пливли з нею через море і продані на рабському торзі в Стамбулі у вічну неволю. І хоч сама не зазнала нашийника, відчувала його жорстоке залізо на своїй ніжній шиї. Той нашийник загрожував їй постійно, нависав над усім її життям, як предковічне прокляття. Чи тільки через те, що народилася на такій щедрій і багатій землі, що опинилася на роздоріжжях племен і всієї історії?
Мала викохувати в собі ненависть до цього повелителя усіх найбільших грабіжників, вирощувати її уперто й дбайливо, і робила це без сторонньої спонуки, без нічиєї помочі і вже мала б зірвати плід, коли несподівано зламалася. І з жахом відчула в собі вже й не зненависть до цього високого сумного чоловіка, схожого на вікарія Скарбського з Рогатина, а — страшно й сказати — щось мовби початок прихильності, може, й любові! Вітер гірких спогадів ще досі ніс її у ріднизну, а любов уже відгинала, як молоде дерево, назад. І давно вже перестала бути Настасею, а стала Хуррем. І тепер позосталася сама з цим чоловіком у цілому світі. Ступнула до Сулеймана, і він простягнув до неї руки. Впала йому на груди, здригалася у риданнях. Хай твоя тінь упаде на мене. Падала на всю землю, хай упаде й на мене.
Ось коли завершилася богозоставленість її душі її триєдиним християнським богом. Тут же, де грішила, мала прийняти чужу віру. Так легко. Тільки підняти вказівний палець правої руки — шехадет пермагі — палець сповідання. Цнотлива блудниця. Поволі вповзали в душу порок за пороком, пристрасть за пристрастю, а вона й не помічала. Вглиблювалася у плотське життя, поки й потонула в нім. Якщо поклонишся мені, то все буде твоє... Яка облуда.
А образ матусі, дорогий образ, тьмарився і вже насилу пробивався крізь далеч часу, невиразний і гіркий, як нічні самотні ридання. І тільки глибоко в душі тоскно лунала пісня від матусі, все від матусі: "Ой глибокий колодязю, боюсь, щоб не впала. Полюбила невірного — тепер я пропала..."
ОСТРІВ
Так що ж? Дияволи вже вселилися в неї, і довкола від них аж кишіло. Щоправда, останнім часом вони поводилися сумирно, та однаково тепер уже знала: вона в їхніх руках і нема рятунку. Ішла до султана щоночі, вмирала й народжувалася в його обіймах, а він, видати з усього, тільки й життя бачив, що в її очах, у її обличчі, в її полохливо-знадливому тілі, дивувався тепер безмірно, чому так довго не міг відгадати (а хто підказав, хто?) причину своєї душевної скрухи, ще більше чудувався з того, як могло видатися йому попервах негарним це єдине в світі личко з прекрасним, уперто задертим носиком, з очима. Що зоріли йому в найгустішій пітьмі, з дивним сяйвом, од якого б розпромінилася навіть найпохмуріша душа. Воістину: краса — в очах того, хто любить.
Султан ставав знову султаном. Скликав диван, радився з візирами, двічі на тиждень, сповнюючи неминучий ритуал, показувався придворним і послам, щоп'ятниці молився в Айя-Софії, вряди-годи їздив на Ок-Мейдан метати стріли, приглядався до нових будувань у Стамбулі, обдаровував вельмож золототканими кафтанами й землями, карав і милував і знов і знов вертався до своєї Хуррем, без якої не міг і дихати, вертався у ночі її голосу, її пісень, її сміху і її тіла, якого ще не знав світ. Щоразу нове, незбагненне, нез'ясовне, страшне в своїй привабливості й невичерпності, це тіло обезвладнювало султана, у ньому все здригалося від самого лиш доторку до Хуррем, і він з жахом думав про те, що вранці треба залишати цю дівчину-жінку заради жінки іншої — держави, владної і немилосердної, а тим часом це біле дівча буде віддане на підглядіти, обмови й намови безжального, заздрісного гарему. Йому перед очима стояло щоразу те саме: валіде з владчими устами, злі султанські сестри, хижа Махідевран, зледащілі одаліски, товсті підступні євнухи, мовчазний кизляр-ага, безнадійно розполовинений між султаном і його матір'ю, а серед усього цього — вона, Хуррем, з хлоп'ячою постаттю, в якій нічого начебто жіночого, тільки пишне волосся і тугі півкулі грудей, так широко розставлені, що між ними могла б лягти султанова голова.
Валіде теж бачила ті груди і теж знала, що між ними може влягтися голова її царственого сина, і лякалася цього, бо вже переконалася, що рабиня з України найнебезпечніша суперниця не тільки всім одаліскам, не тільки дурній Махідевран з пещеним, солодким, як халва, тілом, а навіть їй — недосяжній у її величі й владі повелительці гарему і свого єдиного сина. Коли султан, повернувшись з великого походу, смутний і похмурий, кинувся у розпусту, щоб розігнати тугу, валіде раділа цьому темному спалаху чоловічності в Сулеймані. Коли захопився малою українкою-роксоланкою, повелителька гарему навіть потай сприяла цьому захопленню, сподіваючись, може, й на поповнення парості Османів, бо ж діти від Махідевран виявилися нетривкими, і ще й не знати, чи довго житиме єдиний тепер її син і спадкоємець трону Мустафа. Та й не можна було ставити під загрозу всемогутній рід Османів, маючи лиш одного спадкоємця, — знала це валіде з власного гіркого досвіду, коли двадцять шість років не мала спокійної хвилини, оберігаючи життя свого сина, якому батько його не зумів, не зміг і не схотів дати жодного брата. Валіде вірила в дух і силу степів, на краю яких сама народилася, готова була вітати народження сина цією роксоланкою, ладна була б поставити її па місце кума-хатун, себто другої жони султанової, але ніколи не на місце першої, баш-кадуни, не на місце Махідевран. Бо Махідевран — це тільки тіло, тупе й дурне, яке легко попхати будь-куди, а Хуррем — це розум, невпокорений, свавільний, як оті безмежні степи, з якими вже он скільки віків безнадійно б'ється войовничий народ самої Хафси.