Багато школярів було ображено в найкращих своїх почуваннях, бо їхніх воєнних "талантів" недооцінили. Найбільше почував образу Олег Башмачний. Він був певний, що його настановлять маршалом. Адже це він, і ніхто інший, знайшов на горищі браунінг, який, напевне, належав шпигунові. Що з того, що потім цю зброю перехопив Нагірний? Перший знайшов хто? Безперечно, Олег! А лист до Кажана?
Всі ці факти були відомі всім школярам. Правда, тільки три голоси вирішили Олегову долю. За Сашка було піднято всього на три руки більше.
— І не треба! — бовкнув Олег. — Навоює вам Сашко!
— А ким же ти будеш? — спитали в нього.
— Завгоспом! — знову буркнув Олег.
І тут несподівано втрутився вожатий Максим.
— Правильно, — сказав він. — Вітаю тебе, Олег. З тебе буде гарний завгосп. Звичайно, під час "бою".
Башмачний мовчав. Він хотів скочити і протестувати, хотів гукнути, що це були тільки жарти і він нізащо не погодиться на роль завгоспа. Але хвиля гордощів затримала його на місці. Не обрали маршалом — буду завгоспом! Це, мовляв, ніскільки мене не турбує. Треба ж комусь доглядати за господарством "воюючих сторін".
Так зовсім несподівано для себе Олег зробився "начальником постачання двох армій".
— Ти нібито сердитий? — спитав у нього після зборів Максим.
— А чого мені сердитись?
— Бачиш, Олег, мені здалося, що ти не дуже задоволений з своєї нової "посади".
— Ні, я нічого. Нехай.
Башмачний зустрівся поглядом з очима вожатого. Золоті горошинки в Максимових зіницях весело виблискували.
— Я думаю, Олег, що це піде тобі на користь, — сказав він, посміхаючись. — Є народна казка про дурня Іванчика. У нього були брати, які вважали себе за майбутніх героїв, а на Іванчика дивились як на нездару і дурня. І ось виявилось, що саме Іванчик — герой, а брати його — нездари. І це тому, що Іванчик не боявся ніякої роботи, найважчої, найбуденнішої. Коли ти зрозумієш, Олег, що кожна корисна робота в нашій країні є справою честі…
— Тоді я перестану бути дурнем Іванчиком? — образився Башмачний.
— Ні, ти перестанеш тоді шукати на горищах скарбів і зрозумієш, що бути героєм можна не тільки в Арктиці.
Всі дні йшло жваве готування до наступних "боїв". "Сині" хвалились якимось незвичайним винаходом. Від них можна було чекати всіляких несподіванок. Недарма командиром у них був славетний винахідник Яша Дереза. Щодня в нього вдома збирались "сині".
Було відомо, що приходять вони до Яші не з порожніми руками. Кожний з них приносив з собою молотки, пилки, рубанки. А одного разу Нагірний бачив, як шестеро хлопців понесли в двір до Дерези величезну дошку. Потім виявилось, що цю дошку їм дав голова рибальської артілі, батько Олега Башмачного. "Червоні" на чолі з Сашком Чайкою юрбою прийшли в правління артілі, обвинувачуючи рибалок у допомозі "синім". Голова артілі виправдувався:
— Чи я знав, хто вони? "Сині" вони чи "червоні" — на лобі в них не написано. Чому ж не дати піонерам дошку?
— А ви питали, для чого вона їм?
— Для винаходу, сказали.
"Червоні" розчаровано замовкли. Тільки Омёлько Нагірний задумливо вимовив:
— Ми знаємо, що для винаходу. Але для якого?
— Спитайте в Дерези.
— Еге, він скаже! Це ж у "синіх" військова таємниця!
Ця таємниця найбільше мучила Нагірного. Він вишукував найнеймовірніші здогадки.
— Я знаю, що це. Не інакше, як вогнемет. Тільки ми підійдемо до їхніх укріплень, а вони — ш-ш-ша! Ш-ш-ші! Б-бум! — розумієте — хвиля вогню! Палюча, смертельна хвиля!
Коли цю версію розбивали, він висував іншу:
— Це, напевне, швидкострільна гармата. Гармата-кулемет! Сто вісімдесят пострілів щохвилини! Я знаю цього Яшку Дерезу — він що схоче, те й зробить. Може, і триста вибухів щохвилини, хтозна!
І ось, нарешті, Омелько не витримав. Військова таємниця "синіх" пекла його вогнем з вогнемета, розстрілювала його серце з гармати-кулемета. Він прийшов до "синіх" і сказав:
— Ви знаєте, хлопці, хто я такий? Я — Омелько Нагірний, професор міжзоряної авіації. Це я літав на Марс, і це особисто мені марсіанин передав браунінг, який колись належав славетним пілотам космічних просторів Бруно Ціоні і Демидові Семиряжку. Вірите ви мені?
Головнокомандувач "синіх" поставився до справи інакше. Він, стоячи обома ногами на грунті Землі, прозаїчно поставив професорові міжзоряної авіації тільки одне запитання: що, власне, йому потрібно і чому він прийшов заважати роботі?
— Я прийшов, щоб передати вам воєнний досвід марсіан, — відповів Омелько.
— Тебе підіслали не марсіани, а Сашко Чайка, — твердо заявив Яша Дереза. — І коли ти зараз же не повернеш свою ракету носом з нашого штабу, я накажу спустити на тебе Рябка.
Рябко був страшнішим за марсіан і теж мав свій воєнний досвід. Тому Нагірний цілком розумно вирішив послухатися чемної поради Яші Дерези і зачинив за собою хвіртку. Він чесно розповів Чайці про свою невдалу спробу вивідати таємницю.
Наступного дня Нагірний уже мав свій власний винахід, і це була страшна військова таємниця "червоних".
Але ще за кілька днів до початку "воєнних дій" між "червоними" й "синіми" виникла нова серйозна суперечка.
Прозорого червневого ранку чудовий вітрильний човен прийшов у порт Слобідки. Трошечки вірніше буде сказати — не порт, а пристань, де стояло з десяток шаланд і дрібніших рибальських човнів. Новий вітрильник гордо, як білокрилий лебідь, пристав до берега. Білосніжні вітрила легенько лопотіли, на борту красувався напис: "Відмінник".
Незабаром половина населення Слобідки була на пристані. Тут зібралася не тільки дітвора, прийшли навіть дід Савелій і дід Гурій, баба Лукерка, Данилич із школи, столяр Іван Карпович, тітка Секлета, прийшов голова артілі, прийшла Марина Чайка… День був вихідний, рибалки в море не виходили, і зійшлося їх на пристані чимало. До піонерів підійшов Василь Васильович з Максимом, була тут і вчителька Євгенія Самійлівна.
Сашко Чайка як глянув на човен, так і зашарівся від радощів. Одразу він догадався, який це човен причалив. І ще приємніше було від того, що вітрильник мав назву "Відмінник", як шкільний журнал.
Івасик саме повертався з полювання, коли "Відмінник" підходив до пристані і згортав вітрила. Івась полював на крабів. Того ранку йому надзвичайно щастило. Він упіймав між камінням у воді величезного краба. Тримаючи його за круглу спинку (щоб не схопив клешнею за палець), Івась побіг на пристань і зацікавлено й грунтовно розпитав моряків-прикордонників, чого вони приїхали. Він перший довідався, що вітрильний човен — це подарунок від бійців-прикордонників школярам за відмінні успіхи в навчанні.
— І я буду школярем, — повідомив Івасик.
— Чудово! Будеш відмінником — ми тобі цілий пароплав подаруємо, — пожартував товариш Чертков, голова делегації, яка мала передати човен новим власникам.
— Ні, мені якби справжню рушницю, — попросив Івась. — А то моя тільки пробкою стріляє…
— Можна, — погодився Чертков. — А на додачу — гармату.
Зненацька він сіпнув рукою й затріпав нею в повітрі. До пальця вчепилось щось чорне й живе. Рука командира сторожового катера занадто наблизилась до Івасевої здобичі і за свою необережність була негайно покарана. З великими труднощами було звільнено пальці від міцних клешень краба.
— Я гадаю, що тобі гармати ніякої не треба, — жартував Чертков. — Ти й так добре озброєний. Дивись, як посинів палець…
Випадок з крабом, звісно, ніяк не міг порушити урочистої й радісної хвилини передачі човна школярам. Семикласники, які ще тиждень тому були шестикласниками, прийняли подарунок з серцями, які тріпотіли з радощів, і з очима, які вже бачили у близькому майбутньому картини героїчних морських походів на власному вітрильнику. Не дуже були ображені і колишні семикласники. Вони закінчили Слобідську школу, і чимало з них, напевне, вважали себе вже студентами.
Після коротких промов — катання на морі, і "Відмінник" залишився в руках нових юних господарів.
Суперечки почалися наступного дня. "Сині" настирливо вимагали, щоб на час "війни" вітрильник цілком перейшов у їхнє розпорядження. Яша Дереза, напевне, гадав використати човен як непереможний лінійний корабель, який забезпечив би "синім" успішність "воєнних дій" у прибережній зоні. Хитрий Дереза, що й казати! Відразу зметикував, яке значення може мати у "боях" могутній "броненосець" "Відмінник".
"Червоні" не хотіли йти в цьому питанні на жодні поступки. Найгостріше виступав проти Яші Дерези Нагірний, роздратований, що йому не вдалося вивідати "військову таємницю".
— Хто такі "сині"? — репетував він. — "Сині" — це ніби вороги, ось хто вони! І хіба може таке бути, щоб радянські прикордонники робили ворогам подарунки? Авжеж! "Відмінник" — це подарунок і належить тільки "червоним". Які тут можуть бути розмови? Здається, все ясно!
Але "сині" ніяк не хотіли визнавати логічних міркувань Омелька Нагірного. Для "синіх, очевидно, не все було ясно.
— Піди розкажи своїм білопузим марсіанам! — порадив Дереза. — Вони, напевне, розумніші за тебе!
— Дуже радий, — огризнувся Омелько, — що ти, Яшо, вже знаєш принаймні, що в марсіан біле черево. Це велике досягнення! Ти, певне, далеко підеш. Уперше бачу такого розумаку.
Можливо, що "сині" сперечалися б з "червоними" до сьогоднішнього дня, коли б Максим не запропонував кинути жеребки. Він написав на одному клаптику паперу "Човен", на другому "Будете, хлопці, без човна" і обидва папірці, скрутивши, поклав у свій картуз. Яша Дереза запустив у картуз руку, довго мацав жеребки, певне, не довіряючи своїй долі, і, нарешті вихопивши папірець, хутко розгорнув його й кинув на землю.
— Не везе! — коротко сказав він. Нагірний підняв жеребок і голосно прочитав:
— "Будете, хлопці, без човна!"
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Про кінець героїчної війни "червоних" з "синіми" і про шапку-невидимку
"Синіх" не вдалося застукати зненацька. Коли броненосець "червоних" "Відмінник" наблизився до берега, Галина перша помітила принишклі за камінням нерухомі постаті "ворогів". Сашко Чайка зрозумів, що десантові броненосця готувалась пастка. Коли б "червоні" висадились на берег, їх би негайно оточив Яша Дереза з своїм загоном і, можливо, захопив би "Відмінник". Це була б величезна втрата. Це був би початок поразки.
Тепер про висадження десанту на берег не могло бути й мови.