Ви правильно зробили.
І зовсім заспокоїлась Ніна, коли Зінаїда Федорівна потиснула їй руку і сказала:
— Ви дуже добре почали. Спасибі, що допомагаєте мені вирощувати мої квіти. Правду сказати, я переживала, щоб чогось не підстроїв вам Сухопара. То ж така була квіточка! Будячок! А зараз на нього майже не скаржаться. Впертий тільки дуже, з ним ще роботи й роботи!
Зінаїда Федорівна часто бувала на піонерських зборах, допомагала Ніні порадами. Вдвох вони довго міркували, як краще влаштувати вечір фокусів, що стояв у плані роботи піонерського загону. Думка цікава, та важливо було добрати фокуси не тільки розважальні, але й корисні.
Вчителька наполягала, щоб більшість фокусів було зв’язано з хімією, яку п’ятикласникам доведеться вивчати в наступних класах. Але виявилося, що один тільки Сухопара хоче показати десять фокусів, і всі вони — карточні.
Зінаїда Федорівна, яка терпіти не могла карт, запротестувала:
— Ну, Ніно, цього ніяк не можна допустити! Не секрет, що в нас є піонери, які грають в "очко". А ми що зробимо? Будемо прилюдно демонструвати карти на піонерському зборі? Ні в якому разі!
— А що ж ми скажемо Сухопарі? Він аж горить, щоб завоювати першість. Бачте, він думає, що його фокуси ніхто не розгадає.
Зінаїда Федорівна засміялась, засяяла, немов упав на неї промінь сонячного світла.
— Чудово! Ми йому просто скажемо, що карточні фокуси нікого не зацікавлять після того, що в нас буде — і "чудесні склянки", і "Везувій на тарілці"... І це буде свята правда.
На превеликий подив Ніни, Сухопара без суперечок погодився не показувати своїх карточних фокусів. Він тільки спитав у Ніни:
— А справді з "Везувію" йтиме дим?
Вечір сподобався всім піонерам. З глиняного "Везувію на тарілці" не тільки курів дим, а й палахкотів вогонь, і Олю Козуб, яка показувала цей фокус, нагородили дружними оплесками.
Розчервоніла Оля, щохвилини рухом голови відкидаючи назад дві косички, які чомусь їй заважали, заявила:
— Що — Везувій! Це так собі. А хто зараз відгадає оцей фокус?
Вона поклала перед собою на столі капелюх і поставила кухлик. Потім дала оглянути присутнім звичайне куряче яйце. Всі ствердили, що воно справжнє, без будь-якого обману.
— А ви? — простягла яєчко вчительці.
На верхній губі в Олі блищали бісерні краплини, і Зінаїда Федорівна зрозуміла, як дівчина хвилюється й переживає за свій фокус.
— Хоч зараз на сковорідку! — голосно сказала вчителька, але Оля навіть не усміхнулась, бо наближався найважливіший момент.
— Я кладу яйце в кухоль,— сказала Оля, і всі побачили — вона справді поклала його туди. Піднявши над головою капелюх, показала, що він порожній.
— А зараз яйце само-самісіньке перейде з кухля до капелюха!
Оля накрила кухлик хусткою, промовила "раз, два, три!", і, коли скинула хустку, яйця в кухлику вже не було — воно опинилося в капелюсі.
Спочатку серед присутніх залягла тиша — в ній був і подив, і німе захоплення. І враз знову, як постріл, залунали оплески.
— Ой які діти! Які ще вони діти! — з ніжністю шепнула Ніна на вухо Зінаїді Федорівні і зніяковіла — хіба сама давно була такою?
Потім Петя Малюжанець показав перевернуту догори дном склянку, з якої не може вилитись вода, проте більшість знали, в чому річ, і гукнули:
— Повітря тисне на папірець! Повітря!
А наперед уже вийшов Юша Кочетков, поставив на стіл графин з прозорою водою й дві порожні склянки.
— Не думайте, що це вода,— заявив він.— Скажу вам по секрету, що насправді це червоне вино!
— З водопроводу! — гукнув Сухопара.
— Ага, ви не вірите? Ну, гаразд же! Дивіться!
Юша налив з графина води в першу склянку, і всі побачили, що склянка справді сповнилася червоною рідиною.
Хтось ахнув, хтось насмішкувато спитав:
— А може, то — морс?
— За те, що ви звете вино морсом,— промовив Юша,— я не дам вам його покуштувати і знову оберну на воду!
Він перелив "вино" в іншу склянку, і червона рідина стала знову водою.
Від дверей несподівано протиснулась до столу гардеробниця Агафія Кирилівна, бабуся з бородавкою під оком, від чого здавалось, що старенька весь час підморгує.
— А претвори ще раз, претвори! — попросила Юшу.— У священному писанії сказано, що такі чудеса тільки святі апостоли могли творити. Аж воно всім тепер видно, який обман був.
— Це, Агафіє Кирилівно,— хімія,— поважно пояснив Юша.— Я зараз розкрию секрет. В одній склянці на дні було трохи содового розчину, в другій — кілька краплин фенолфталеїну.
— От бачиш, мабуть, і чудотворці підсипали якого-небудь нафтанаїлу, а нам, темним, усе — чудо.
Зінаїда Федорівна нахилилась і непомітно розгорнула газетний згорток. У ньому лежала свічка. Одна тільки Ніна бачила, як учителька помастила гнотик свічки якоюсь рідиною.
— А тепер я хочу показати вам всім фокус! — сказала Зінаїда Федорівна і поставила свічку на стіл.
Усі затихли.
— Це незвичайна свічка,— пояснила вчителька.— Вона дуже слухняна, робить усе, що я їй накажу. Щоб її засвітити, ніякого сірника не треба. Потрібно тільки сказати їй кілька слів. Дивіться!
Вчителька насупила брови, зробила серйозне обличчя і голосно проказала:
— Свічко, свічко, засвітись!
Минуло кілька секунд, свічка не виконувала наказу.
— Вона не почула,— усміхнулась Зінаїда Федорівна.— Треба їй гукнути голосніше. Ану, Сухопара! Накажи їй!
Сухопара вийшов наперед, гукнув:
— Свічко, свічко, засвітись!
Напружена тиша. Десятки дитячих оченят вп’ялися в свічку. Проте вона не виявила ніякого наміру спалахнути. Сухопара глянув на вчительку:
— Не горить! Та ви жартуєте! Хіба може таке статися, щоб...
Він не доказав. Свічка враз спалахнула яскравим вогником.
Увесь клас ахнув, загримів оплесками, сміхом, вигуками. Почулись десятки запитань:
— Чому вона засвітилась?
— Зінаїдо Федорівно, як це сталося?
— Зінаїдо Федорівно, скажіть!
Вчителька теж сміялась, жартувала:
— Я ж казала, що це слухняна свічка! Не така, як дехто з вас.
— Зінаїдо Федорівно, ну скажіть! Скажіть!
Довелося тут же розповісти, що існують такі хімічні суміші, які мають властивість самозайматися.
Ніна розказала коротко про чудесну науку хімію, з допомогою якої можна виготовити з дерева папір, шовк і навіть калоші, пояснила деякі інші фокуси, і на цьому збір закінчився.
Олю Козуб оточили піонери, кожний намагався догадатись, як яйце перейшло з кухля в капелюх, просили розказати про секрет фокуса. Тільки Сухопара удавав, що це його аж ніяк не цікавить.
24
Іноді в Ліди Шепель прокидався дикий протест і обурення.
"Яке їм діло до мене? Хто їм дав право копирсатись у моїй душі, вивертати її перед усіма? Чому їм хочеться — і Жуковій, і Віктору, і всім іншим — підстригти мене під свій гребінець, щоб я ходила разом з ними по одній протоптаній стежці? Ви не любите мене? Не любіть! Не треба. Я теж вас не люблю!"
Вона падала обличчям на подушку, ридала довго й надривно, здригаючись усім своїм довгим тонким тілом. І руда гостровуха Розка відповідала їй з-під ліжка: "ррр... гра-гра-гра..."
Коли в такий час мати була вдома, вона підходила до дочки й утішала;
— Лідочко, бережи слізки... Якщо бог їх створив, вони, значить, для чогось потрібні в організмі. Не плач. З вовками жити — по-вовчому й вити. Тепер усі поступають у комсомол, таке движеніє серед молодьожі. А якщо коли й полають на зборах, терпи, Лідочко.
Ліда лежала так деякий час, потім шукала окуляри. Вони були під ліжком, і вона жахалась, що так могли легко розбитися. З люстерка на Ліду дивилось некрасиве, заплакане обличчя з червоними повіками, і їй уже було соромно за свою істерику, за все, що вона тільки що думала.
Ніякої протоптаної стежки нема, її однокласники-комсомольці вимагають, щоб вона, член комсомолу, йшла з ними в одному ряді і разом з усіма торувала дорогу до нового. І коли так гостро вимагають цього від неї і засуджують її поведінку, її характер, то, напевне, вона збилась на манівці, і риси її власного характеру такі, що комсомольська громадськість не впізнає в ній члена свого колективу.
На мить уявилось, що її виключили з комсомолу, і це було так страшно, що Ліда мерщій почала думати про інше. Думала вона про свої три комсомольських роки. В комсомол вступила в сьомому класі, і яка це була радість для неї, п’ятнадцятирічної дівчинки! Проте перші комсомольські доручення трохи розчарували Ліду. Вона справно збирала членські внески, листувалася з комсомольцями підшефного колгоспу, та все це було нецікаве для неї, швидко набридало, а інших доручень їй не давали.
Ліда поговорила з комсоргом і нарешті одержала завдання в спішному порядку підготувати доповідь про міжнародне становище.
— Гляди ж,— сказав комсорг,— тебе буде слухати вся комсомольська організація.
Дівчина просиділа над доповіддю дві ночі. Другої ночі встав перед світанком батько і вжахнувся:
— Ти що робиш? Знаєш, на скільки ти за ніч електрики випалила? Невже так багато уроків?
А коли довідався, що дочка сидить не над уроками, немилосердно розгнівався:
— Аякже, знайшли дурочку! Ти ночами сидітимеш над доповіддю, а вони прослухають, підуть, ще й скажуть, що погано прочитала! Та яку ти користь, питаю, матимеш? Чи допоможе тобі ця доповідь купити черевики? На мене не надійся, я хворий і старий. Думай сама про себе!
Ліда запустила уроки і схопила дві двійки, але доповідь приготувала. На той час прийшов з лекторського бюро доповідач і прочитав лекцію про міжнародне становище для всієї школи.
— Тепер твоя доповідь непотрібна,— сказав Ліді комсорг.— Дам тобі якесь інше доручення.
Та замість доручення одержала Ліда на комсомольських зборах за двійки доброго прочухана.
Так вона втратила смак до комсомольської роботи. Вона не думала про те, що винен у цьому збіг обставин і нездара-комсорг. Перед нею стояв тільки факт. Ліда й зараз яскраво пам’ятає, як вона прийшла додому і як батько спитав:
— Ну, подякували тобі за доповідь?
Вона була в дев’ятому класі, коли батько помер. Заробляла тепер одна мати. Ліда бачила перед собою єдину мету: швидше закінчити школу, інститут і одержати диплом інженера.
Навчання давалось їй важко, весь час вона витрачала на готування уроків і непомітно для самої себе виключила з кола своїх інтересів усе те, що і хоч трохи відволікало її увагу від шкільних завдань та підручників.
Це коло все вужчало й вужчало, за ним стояла молодість, музика, радість пізнання життя — все те, що проходило тепер мимо Лідиної уваги.