Католики говорять, що він діяв так зухвало і відкрито, "вірогідно за наказом свого духовного начальства", звичайно, з Києва, із-за Дніпра, і що цей сміливий "дізуніт" почав умовляти мешканців усієї України, звичайно, польської, переважно населення смілянської, черкаської, жаботинської та інших губерній, не тільки простий народ, а й духовенство, одних до збереження "схизми" (тобто православ’я), хто вже був схизматик, інших до усування від підкорення уніятському митрополиту, яким був тоді Феліціян Володкович. "Здається навіть — кажуть католик, — що з особливого дозволу православного єпископа переяславського Гервасія Линовського, він наважився давати благословіння на побудову нових російських церков, посвящати їх та народ, який завжди опирався унії, залучати до себе. Невдовзі смілянська, жаботинська та інші сусідні волості до цього способу мислення були залучені, тим легше, що багато з чужоземців (тобто російських запорожців) були їм ріднею. Це було причиною того, що чернь українська почала обурюватись і насмілилася виганяти, бити і завдавати рани уніятським священикам з явною непокорою митрополиту (уніятському ж), своєму духовному пастирю, з великою неповагою не тільки до храмів господніх, а й навіть до його святих таємниць".
Так кажуть уманські католицькі ченці того часу про агітацію Мельхіседека і про наслідки її. Вони, як видно з цього, звинувачують Мельхіседека як єдиного винуватця смут, а між тим забувають, що якщо Мельхіседек діяв наперекір, то супротивна партія діяла менш обережно, а іноді і обурливо жорстоко, як ми і згадували вище. Якби жорстокість, з якою діяла католицька пропаганда, не впадала тоді ж в око людям безпристрасним, то Кваснєвський, про якого ми розповідали вище, не вигнав би зі своєї губернії апостолів унії, як він їх вигнав за їхній "różne nawe dotkliwe przesladowania" православних. У всякому разі ваги навряд чи можуть схилитися у бік католиків у даному разі, якщо навіть на їхню чашу вагів покласти трупи двох замучених ними близько того часу титарів.
Як би не було, та Мельхіседек викликав сильне незадоволення уніятського духовенства. П. Скальковський говорить, що дії його, вірогідно, не супроводжувалися розсудливою обережністю і на нього почалися гоніння місцевого уніятського єпископа Гервасія Линовського, від якого перетерпів тяжке ув’язнення. Треба зауважити, що у п. Скальковського відбувся тут недогляд: він називає, по-перше, Гервасія Линовського уніятським єпископом, тоді як він був православним, про що й говориться у п. Скальковського у тій самій книзі, тільки нижче, а по-друге, там же він говорить, що ув’язнив Мельхіседека Феліціян Володкович, що справді так і було.
Феліціян Володкович, "митрополит київський і всієї Русі", як він себе називав, наважився поставити Мельхіседека у неможливість діяти і покарати його жорстоко. Католики розповідають, що Володкович, "бачучи поразку своєї пастви, як добрий і чутливий пастир, не припиняв пошук засобів, аби врятувати своїх блудних вівець. Тому насамперед він наважився схопити згаданого Мельхіседека, як людину, яка незаконно втрутилася в його правління. Що вдало виконавши, він утримував його спочатку у Радомислі, а потім у Дермані на Волині, де цей останній добровільно зізнався, хто його до таких дій спонукав і посилав… Але вийшовши з ув’язнення відомими йому шляхами, повернувся знову у свій монастир ".
З цього часу Мельхіседек справді стає вже пристрасним агітатором і підготовником уманської різні. Одні кажуть, що ув’язнення спонукало його на цю небезпечну справу, інші — що наповнення польської України католицькими місіонерами, яких Кваснєвський вигнав з чигиринського староства. Кажуть, що відразу після цього вигнання Мельхіседек скликав до себе у монастир все тамтешнє духовенство на нараду, як чинити їм, якщо католики знову зроблять на них таке нашестя. На цій нараді вирішили послати з проханням про захист (о protekcya) до київського губернатора або до запорозького кошового. Польські історики додають, що за свідченням Кваснєвського, який знав про все, що там було, прохачі дістали з обох боків відмову (odmowienie). Немає сумніву у достовірності свідчення Кваснєвського, бо ні київський губернатор, ні кошовий, яким був тоді Петро Калнишевський, який переслідував гайдамаків не менше Лантуха, а відтак навряд чи насмілився б відкрито ставитися прихильно і до їх задніпровських союзників, не мали права дати і найменшої надії підданим іншої держави, у тому розумінні, що будуть їх захищати.
Мельхіседек не зупинився на цій спробі. На його очах у Польщі відбувався рух, здатний або згубити польську Україну, якщо конфедерати, а з ними і католицька кліка, візьмуть гору над супротивною партією, що стояла за дисидентів, або ж згубити саму Польщу. У безлюдні монастирі, де сиділи подібні Мельхіседеку ченці, доходили з Варшави і з-за Дніпра достовірні чутки, що у столиці поляків вже розпоряджається майже самовладно молодий російський пан Рєпнін, що російські війська підтягуються до польських кордонів, і йдуть вони захищати безпеку цих самих ченців, дізунітів, схизматів або дисидентів, і що польській державі прийшов остаточний кінець. Чутки ці примусили Мельхіседека наважитися на сміливу спробу, тим більш, що у будь-якому випадку, рано чи пізно, на нього знову чекала польська в’язниця, а, можливо, і доля млієвського титаря. Діставши відмову у захисті від київського губернатора і від кошового, він вирішив спробувати пошукати щастя у самої імператриці, від якої йшли накази і про вивід російських військ до польських кордонів і про те, щоб дисидентам дали спокій. Отже, Мельхіседек відправився у Петербург заступником за свою батьківщину і за усіх своїх єдиновірців. Позитивних відомостей про результати цього немає, але польські історики стверджують, що Мельхіседек був допущений до імператриці. На його представлення Катерина нібито відповідала ухильно, але не прямою відмовою, а ще менше обіцянкою про допомогу. Вона сказала, що у чужій державі розпоряджатися не бажає, але що усі дисиденти православного віросповідання у Польщі від російського посла, який перебуває у Варшаві, мають сильний захист.
З такою відповіддю повернувся Мельхіседек з свого вояжу. Його дії й досі лишаються нерозгаданими і навряд чи коли-небудь історія зможе відкрити таємницю, яку Мельхіседек забрав з собою у могилу. Коли він повернувся з Петербурга, у нього раптом з’явилася грамота, нібито дана йому імператрицею Катериною II, і у тій грамоті зображений даний війську запорозькому наказ — допомагати пригніченій церкві усіма засобами. Якщо подібна грамота і була йому дана імператрицею, що більш, ніж сумнівно, такого роду наказ про таємне втручання у справи іншої держави, мав би бути оповитий також глибокою таємницею. Якщо Катерина давала наказ полководцям вести російську армію до польських кордонів і таємно домовлялась з Фрідріхом II про розділ Польщі, то вона могла дати таємну грамоту Мельхіседеку, щоб він її так само таємно пред’явив запорозькому війську, котре, подібно іншим російським військам, і повинно було перебратися через польський кордон у тамтешню Україну для захисту дисидентів. А між тим історики підозрюють, що грамота була фальшива, і Мельхіседек сам написав її, нічого не добившись у Петербурзі. Навіть народ на Україні у сорокових роках говорив, що Мельхіседек сам "урвав золоту грамоту", що "писака він був добрий" і написав у цій грамоті, що "велик світ государиня звеліла різати жидів і ляхів до ноги, щоб вони і не смерділи на Україні". Можливо, це й наклеп на Мельхіседека, але, принаймні, таємниця, мабуть, назавжди залищиться таємницею. Мало того, народ не тільки був переконаний, що государиня наказала різати католиків, але й навіть прислала на Україну кілька возів ножів для різні євреїв і поляків, які Мельхіседек освятив і окропив молитвеною водою.
З цією "золотою грамотою" (якою, зауважимо до речі, ще недавно поляки хотіли підняти на ноги український народ, який ще у минулому столітті різав панів в ім’я якоїсь "золотої грамоти") Мельхіседек відправився у Запорожжя. Він знайшов там з боку побожних козаків і гостинність, і глибоку пошану, яку запорожці віддавали усім православним ченцям, так само, як вони були гостинні до гайдамацького ватажка Найди, який сховався під чернецькою рясою. Мельхіседек з’явився до кошового Калниша і пред’явив йому грамоту або височайший указ. Кошовий нібито, "звичайно будучи неписьменним", передав указ для прочитання військовому писарю, яким був тоді Іван Глоба, і розумний козак нібито відразу пересвідчився у підробці і переконав кошового не втручатися у цю справу. Кошовий нібито дав таку відповідь ігумену: якби велика монархиня зажадала насправді служби своїх "щиропідданих" козаків, то прислала б свій указ не через ігумена, а через спеціального посланця, "як то з віків бувало" у Запорожжі, звичайно, кошовий був правий у такім лише випадку, якби указ був не таємний, а не таємним він не міг бути, і у справах, які вимагають дотримання глибокої таємниці, звичайні, "з віків" заведені прийоми, відкладаються убік, і указ міг бути надісланий і не через посланця, коли в ньому йшлося про незаконне втручання у справи іншої держави, особливо після того, як це втручання вже відкрито почалося.
Нічого не добившись у Запорожжі, Мельхіседек нібито у гніві на кошового сказав, що помститься йому і полякам, з якими він і без допомоги війська справиться. Звідти він пробрався до пониззя Дніпра, де ще у старі часи організувалися зграї гайдамаків і де за всякий час можна було знайти і нудьгуючих московськими порядками, і суворими порядками запорожців, і безпритульних робітників, які перебивалися поденщиною на рибних ловлях біля гирла Дніпра та Буга, і досвідчених ватажків, які чекали нагоди, щоб підібрати добру сотню піхоти і кінноти і йти у польську землю "Христа славити", або обірвані кожухи міняти на шиті жупани. Даючи притулок українській вольниці у своєму монастирі, в чому не без підстав звинувачували Мельхіседека поляки, він знав, де можна заснувати гайдамацьке ополчення, знав, що між таємними гайдамаками у нього знайдеться не один приятель, якому він давав притулок і хліб у своєму монастирі або лікував від ран, отриманих у сутичках з поляками, — і він справді не помилився у розрахунках.