Сіла на ліжечку й перехилившись, слідкувала за чимсь на підлозі.
Раніш, як волошка встигла її затримати, дитина вже бігла босоніж, чорним, квітчастим килимом до дверей. Біжучи, вела ручкою за чимсь по підлозі.
Пані Теофіля разом із ховою вхопили дівчинку на руки:
— Ну, ну! Богумилко[369]! Не витівай! Засни ще! Ляля сама впіймає тобі котика-Мацька! Покладе його тобі в ногах… най він тобі попряде… казку свою котячу розповість… Як заснеш — ураз зрозумієш, про що саме він тобі розповідав!..
Але Теїні сині очі стали немов іще більші як звичайно. Ясно й поважно дивилась на бабуню:
— Я, бабуню, не Мацька гонила! То — смерть-Морена повзла! Як смужка сивого диму. Я її, бабуню, погнала до дверей! Вже її тут нема[370]!
Пані Теофіля тремтячою рукою перехрестила внучку й себе. Дивним поглядом глянула на хову. Та мовчки впала навколішки й сховала обличчя у вишивану попередницю.
Пані Теофіля квапливо прикрила Тею й погнала до Маріїної одрини.
Адам схилився над ліжком дружини, йому видалось, що Маріїна рука швидко холоне в його руці.
Хотів сховати під ковдру ту бідну ручку. Але ж немічна так спокійна спала, аж було жаль збудити її після перенесених мук. Враз по Святому Причасті їй помітно полегчало.
— Це добре, що запричастилась відразу, як знайшлася дитина! — гадав Адам. — Не тільки ж бо на смерть причащаємось, але й на зцілення душі й тіла! Дяка Богові, що вже це скінчилось!
До покою нечутно вступила дядина й "бабка"[371].
Адам, як у сні, потримав хвилинку в обіймах — незручно й невміло, — туго загорнений клуночок, що "бабка" називала його сином.
Син!.. Ще так недавно — вчора тільки! — видавався він таким бажаним, необхідним, цей "спадкоємець і дідич роду!.."
Нині ж видавався батькові таким незрозуміло… чужим! Зайвим… дивним!..
Бо ж головне — Марія!
Марія!! Вона — осередок його життя, сонце, світло… без якого все інше для Адама безрадісна пітьма, хаос…
Дав знак, —— тільки поглядом! — дядині, щоб ішла спати, відпочинути…
Накрив ковдрою руку Марії. Вдивлявся в її біле — аж прозоре, мов з алябастру вирізьблене личко…
І раптом підвів голову. Відчув бо, що кінці його пальців зледеніли а серце затрималось у грудях…
Стогін Марії немов би був якийсь… дивний… Адам чує, як йому їжиться волосся на голові… підноситься, як до розігрітого бурштину…
А між нього й дружину вливається тьмяно-срібний потічок… Смужечка! Така тоненька, як лезо ятагана… вона росте… розширюється… Віддаль між ним і Марією більшає…
Вже могутня ріка серебриться між ними… вже стає вона морем!.. Безмежним!.. Безкраїм!..
Замість блідої постаті Марії — гойдаються легенькі, сріблясті хвилі…
А на обрії — з далека-далека! — випливає з опалевої імли вирізьблений човен… як біла — далека! цятка…
Але та цятка швидко наростає, наближається до Адама.
І Адам пізнає: прабабуня Свангільд схиляється над ним!..
Кінцями довгих пальців дотикається його тремтячого рамена…
Від того дотику холод, гостріший за студінь леду, наповняє всю його істоту. Заморожує всі змисли… і само життя.,,
І ледве вловлює Адам далекий, ніжний — як плач дощу, як стогін вітру — голос:
— Сину… Сину роду мого!.. Як же тяжко… як болісно знати, що прокляття накликане мною… затроюватиме щастя й радість прийдешнім… Покинула батьківщину я… щоб іти за щастям… І от — не мають батьківщини, ані щастя нащадки мої[372]…
Адам хапається за руки Марії й чує, як вони легенько увільняються з-під його долонь і притягають його до подушок. Обняла обома руками його голову, а промінні, іскристі, — як у найщасливіших хвилинах життя! — прекрасні очі сарацинки наливають теплом його, на смерть було стерпле серце.
— Не плач… по мені… мій найдорожчий!.. Я — така щаслива!.. Чого б могла я ще бажати? Не одну, а дві "мрії життя" я прожила… Втілились обидві… І щастя присвяченого чистій, високій мудрості… там! удома!.. На весні моєї юности зазнала я… — голос хворої затремтів ніжною струною:
— Поклади у виду, тут, — біля мене! — "троянду пустині!.." І щастя з тобою… золоте щастя у срібній колисці твоєї Волині…
Урвала. І раптом у смертельному жаху притиснулась до Адама.
Очі, — немов тільки вони самі лежали на подушках, бо ж біле лице злилося з постелею, — спинились, не рухались, не моргали, не могли відірватись від темного квадрату стіни проти ліжка…
Адам рвучким рухом обернувся й побачив ніби неясну, темну, крилату тінь.
— Азраїле![373] — ледве чутно зітхнула Марія.
Тихо заскиглив Рустем, наїжачивши шерсть…
Бачив він теж? Чи озвався на стогін Марії?.. Чи тільки відчував — інстинктом звіря — смерть? Помалу на устах Марії розцвіла блаженна усмішка. Зашепотіла:
— Уже не маю страху!.. І піду лезом меча над безоднею неіснування… до Тебе, Всемогутній, що знаєш усе… благословенне най буде Твоє Ім’я!..
Затихла на мить. Здрігнулась. Ще раз — слабо! — притиснулась до Адама. Ледве чутно впав шепіт:
— Іду.
Замовкла нерухома. Але за мить зробила рух ніби кидається в просторінь. І вчув Адам як стала незвичайно тяжка в його обіймах…
Надворі цілком розвиднілось. У вікнах гасли вогні, що горіли в цілому замку і в "челядній ізбі" три ночі вряд. Дзвінок у каплиці високим голосом квилив, пронизливо й тужно, покриваючи тихі ридання жіноцтва й невтішне скигління гепарда…
* * *
Не справдились сподівання Марії, що на крижмі[374] біля її сина стануть три лицарі: Василь спізнився. Приїхав аж за місяць по її смерти, коли вже малий Борковський дідич — Адам-Кашпар[375], був охрещений.
— Слава ж Пресвятій Діві! — відітхнула пані дядина, по приїзді Василя. — Цей приверне Адама до життя.
І спокійніше віддалась новим клопотам: доглядати малого внука, названого Кашпаром на її домагання, бо ж:
— Прийшов він, — як і ті королі-маги! — з Христової Землі!
Та ж і за клопотами, вона перша — вже свого часу розхвильована попередженнями гудця Ковдуша, — гостро відчула велику переміну в своєму улюбленці.
Передовсім вдаряла їй в очі дивно-несподівана постать серед Василевого почоту: православний чернець.
Правда, чи ж мало їх і подібних їм мали коло себе пани-маґнати?
Не було жадного дива, коли серед "латинських кляшторників" зі Львова, Києва, Бердичева[376] чи Дубна появлявся часом і протестантський "дидаскал"[377], чи твердо-переконаний у своїй "переможній правді" "чесько-братський пресвітер" чи "схизматицький піп" або православний "монах"…
Хіба ж усі значніші пани не шукали "приємного товариства освічених і "обичаю світського зналих" — людей духовних?..
— Може й цього "свого попа" має Василь також для розваги? Бо ж, видко, що цей законник[378] бував у бувальцях і має голову непорожньою? — заспокоювала сама себе пані Теофіля.
Та ж незабаром показалось, що та "розвага" не виглядає надто весело…
Бурхливі диспути, безконечні зранку й до ночі — суперечки стали відтепер незмінною атмосферою замку.
Дивувався й Карльос:
— Як вони люблять — і вміють! — говорити просторо й невтомно! Певно схиляє їх до того довга зима, коли всі роботи сплять, а зв’язків зі світом нема. Тут не улаштуєш ані турнірів, ані змагань співаків-поетів… Нема й "служення дамі"… Що ж залишається, крім балачок та медів?.. Якийсь французький мандрівник, що подорожував у цьому краю, казав, що тут "більше п’ють, як їдять"…
Сам Карльос участи в дебатах не брав.
Що бо міг сказати чужинець? І як міг вмішуватися гість у справи, що інколи були для нього дивні?..
Усміхався тільки мовчки до отця Каєтана, з яким грав у шахи не менше, як колись з еміром Ібрагімом.
Ще маломовніший за мовчазного еспанця патер на всі спроби отця Елпідіфора нав’язати "дискуцію від віри", раз-по-раз відповідав тоном і стилем того ж самого Елпідіфора:
— Мені, монахові, не вільно єсть предаватись многословію світської суетности. На питання віри — ось моя відповідь: — показував на свою чорно-білу рясу-габіт. — Чорним по білому написана й не від кого не прихована. "Імійте мене отреченна!"
Коли ж, часами, дебати набирали гострішої форми, домініканин, уклонившись, виходив із студіольо:
— Читати приписані молитви.
А в студіольо гудів сильний Василів баритон, виривався пронизливий, горловий тенор "чорноризця[379]" і тьмяний, сумний та стриманий — по довгій, східній звичці, — голос Адамів.
— Як ще недавно, тут укладались інші пляни на майбутнє! — згадував Карльос. — І як лагідно воркували молодята!..
Меланхолійна згадка викликала перед Карльосові очі гарний образ молодої сарацинки. І, наче у відповідь на ту думку про Марію, саме згадав її того вечора й Василь:
— Дивуюсь я тобі, брате! І чого ти тут сидиш, сумуючи по… своїй бранці? Хай скажу соковите слово: баба — як баба! Одна гарна, але ж є інші — ще кращі! Та ж не годиться самому через бабу ставати, як баба!
Адам здригнувся від тих слів, мов від удару бичем.
— Його шляхетна, мудра Зорая, світло його життя — "баба", "бранка"?!
Але затис зуби й стримався: старший бо брат!.. Той брат, що від нього так сподівався підтримки, зрозуміння, розради! З дитячих літ бачив у ньому свій ідеал!..
А старший брат продовжував:
— Та ж удар лихом об землю! Залий смуток медом! А я заручусь, що прижену тобі з козаками сотку… тисячу! — бранок!.. На ремені-сириці приведу!
І не помічаючи Адамової блідости та спущеного погляду, дружньо закликав його:
— Чейже сам я не народився серед цих болот?.. Жінкам та дітям тільки тут сидіти по спокійненьких запічках!
Він розправляв довгий, гарний вус і ходив з кінця в кінець по великій кімнаті, дзвонячи великими, срібними острогами.
— Тут кожен лицар закисне! Най жінота пряде та складає казки й байки! Най діти, тих казок слухаючи, уявляють собі світ як казку, де все приходить задармо… і пасуть жаб у мочарах та копанках! Ми ж, брате — дяка Господеві! — мужі! Нам належить борня, мусимо будувати життя, а… не складати казки! Тож кажу тобі: вдар об землю журицею! Струси з себе кволу дремлю! І — гайда! — до Києва!..
— А там, у місті первоматочнім — докидав своє слово Елпідіфор, — ведля[380] звичаю, з боярином Василієм, — сюди — на ралець, забаву молодецьку, туди, — абіє на бусурманина в похід… Як літь єсть болярам на добрі діла похопливим… От, і забудеться…
Розважаючи "в печалі сущого", чернець намагався говорити веселим тоном. Тоді його голос прибирав мекаючого тембру, як голос замкненого ягняти.
Коли ж заходився сміхом, гостра, ріденька борідка, що він її у поважній розмові накручував на палець, — скакала вільно й пустотливо, немов би струшувала смішок, що деренчав і скочувався, — мов розбиті черепочки, — додолу[381].
— Правду говорить всечесний отець! — радів підтримці Василь,
— І правду, і істину! Ібо і в глаголі церковному стоїть: "Як би не охмурнів чоловік, не сміє тужити даже до безконечія!" — підносив отець урочисто руку.