Силька слухняно наблизився, став якраз між князями і тими двома з Києва, але спитати його ні про що не встигли, бо нечутно відхилилися важкі дубові, ковані товстим залізом двері, й до палати вслизнув половчанин. Босий, у білому полотняному вбранні, з накинутою зверху хламидою, протканою золотими грифонами в колах, він швидко оббіг князів, підскочив до вогню, вихопив палаюче поліно, перекинув його в долонях, пожбурив назад у вогонь, тоді тільки поглянув на тих, хто сидів у палаті, ще більше звузив свої половецькі очі, гукнув клекітливо, мов справжній степовик:
— Китан!
Князь Андрій підвівся, підійшов до Ярослава, обняв брата.
— Не хотів тебе будити, брате, думав, спиш іще.
— А я не сплю. Ніколи не сплю. Поки спиш, багато зла твориться на світі. Не можу спати. Князь Гюргій скаже тобі про це. Поки спиш, можуть приїхати люди з Києва, а Київ завжди має лихі наміри. Не був ніколи в Києві лиш через слимачу лінькуватість свою, а ти, брате, був і можеш засвідчити правдивість моїх слів.
— Сину, — озвався князь Юрій, — піди до своєї палати, бо маємо тут справу невідкладну. По закінченні князь Андрій завітає до тебе.
— Не знаю Андрія. Це Китан! А ти не Юрій і не Гюргій, і не Дюргій, а Дюр, як називала тебе моя покійна мати. Ти ж називав її Фро, що означає дощ або щедрість. Забув, князю? А що таке Дюр по-половецькому? Теж забув?
Ярослав швидко заговорив по-половецькому, князь Юрій відповів йому так само скоромовкою: до них приєднався й князь Андрій, і ось уже перед Дулібом та Іваницею були мовби справжні половці, навіть Силька немало подивувався такому несподіваному перетворенню.
Князі говорили запально, гнівливо, вони переконували в чомусь один одного, хоч і безглуздим здавалося переконувати будь у чому малоумного Ярослава, який метався по палаті, сяючи своїми грифонами і хижо поблискуючи вузькими половецькими очима. Нарешті батько й син перемогли безумного, той ще раз оббіг палату, доскочив до Сильки: пильно вдивився йому в очі, доторкнувся пальцем до грудей, сказав майже пошепки:
— Небезпеки звинувачень і суду хоч і людські, а насилаються дияволом. Засоби ж диявола невичерпні, так і знай. А ти не винен! Не винен! Не винен!
Він намірявся ще раз повернутися до батька й брата, але від дверей його покликав тонкий, срібний голос:
— Брате-князю, жду тебе давно вже, а ти не йдеш.
Ніхто не бачив, коли ввійшла княжна Ольга, тепер усі повернулися туди, до дверей, очі усіх спочили на тоненькій білій постаті, всі скупалися в сірих водах незвичайних очей, а безумний Ярослав підбіг до сестри, упав перед нею на коліна, поцілував ноги, закричав:
— Веди мене звідси, веди, Олюню-сестро!
І вони зникли, полишивши по собі збентеження, зненацька відкинувши всіх тих, хто сидів тут на становищі суддів, з стану загрозливої урочистості до буденної чулості. Силька трохи збадьорився несподіваною підтримкою химерного князя-половчанина, хоча й досі не міг збагнути, в чому його можуть звинувачувати.
Дуліб з Іваницею опинилися мовби посередині між князями й звинуваченим Силькою. Вторгнення божевільного Ярослава ще більше підкреслило їхнє непевне, можна б сказати, двозначне становище. Для них уже були або мали стати ворогами і ті й ті, та й будь-яка стороння сила, навіть така, як цей блаженний, відірваний від світу, чистий душею княжич, виходило, так само виступала, ясна річ, цілком несвідомо, їхнім супротивником.
Дуліб вписав у свій пергамент: "Кожен — це або тиран, або раб. А ті, хто посередині, терплять звідусюди".
— Питай, лікарю, — подав нарешті голос князь Юрій, — бо вже пишеш, ще й не маючи що записувати, перевершуючи в цьому навіть князя Андрія.
— Записую думку, яку шкода було б забути.
— Правду сказав філософ, що винахід письма ослабив людям пам'ять. То можеш починати, лікарю.
— Тебе звуть Сильвестр, або Силька? — спитав хлопця Дуліб.
— Так.
— Ти з Києва?
— 3 Києва.
— Був монахом у монастирі святого Феодора?
— Послушником.
— Як же міг стояти прибрамником, не маючи чернецького сану?
— Не стояв я при брамі.
— Поясни.
— Не стояв, — сказав Силька і метнув туди й сюди своїми допитливими очима, неспроможен збагнути, чого від нього хочуть.
— Чув, що сталося в Києві?
— Там багато всього буває.
— Про смерть князя Ігоря чув?
— Чому б мав не чути?
– І що взято його з монастиря, де ти був, — знаєш?
— Знаю.
– І що браму відчинено перед юрмою — теж відаєш?
— Е-е, — враз збагнув Силька, куди хилить цей загадковий чоловік, — ловець з тебе хитрий, та не дуже метикований! Заплутати мене хочеш і вплутати в сю тяжку справу, а я не дамся, бо й чому б мав даватися! Шукаєш, хто відчинив браму, і кинувся задля цього аж сюди, а воно задалеко, лікарю, коли ти справді лікар, як тебе взиває великий князь Юрій. У Києві й шукав би! Там усі, там ігумени Ананія і братія вся на місці, коли не розбіглась після того вбивства. Мене ж не зачіпай. Я не винний. Не винний! І не був прибрамним, і в чернецтві не був, а переписувачем книг при ігумені Ананії — ото й усе, а більше нічого. І не лови мене, лікарю, бо я тобі не заєць і не перепілка.
— Коли виїхав з Києва — скажеш? — спитав Дуліб.
— Чому б не сказати, коли припадає саме на той день, коли вбито князя Ігоря.
— Відчинив браму, а тоді злякався й утік того самого дня?
— Вгадав: того самого дня. Та тільки брами не відчиняв, бо не був прибранним, а день, як відомо кожному, має свій початок, середину й кінець, то знай же, що виїхав я з Києва не в середині й не в кінці дня, а на початку, і не на початку, а вдосвіта. І не втік, не вийшов, а виїхав верхи на коні, а ти мав би спитати, звідки в мене кінь, коли вже хочеш про все довідатися.
Згадування про коня збентежило Дуліба. Про коней він якось не подумав, а тоді в Києві ніхто про них не згадував, хоч ясно ж, що ні в Кузьми Ємця, ні в монашка не могло бути коней, отож вони мали їх украсти, щоб утікати. А де вкрали, в кого й чому ніхто не домагався повернення коней, чому ні Войтишич, ні ігумен не згадували про коней?
— Не ти мене питаєш, — спокійно сказав Дуліб. — Кажеш, що виїхав з Києва вдосвіта в п'ятницю, коли вбито князя Ігоря. Чим доведеш?
— А на мосту знають. Міст ще був закритий на ніч, і ми довго торгалися в браму, поки нам відчинили. А тоді не хотіли ми платити мито, бо в Кузьми була гривна княжа, він показав її, і нас пропущено, як посланців до князя Ізяслава.
— Кузьма? Про якого Кузьму мовиш?
— А про Ємця. Разом виїхали з Києва. Зустрілися перед мостом, зговорилися, вийшло, що їдемо обидва в Суздаль.
– І Кузьма був з конем?
— Аж з двома. Одного мав для поклажі.
— Хто дав тобі коня?
– Ігумен Ананія.
— Навіщо?
— Сказав: їдь у Суздаль, князеві Андрієві потрібен чоловік, вмілий у письмі. Поблагословив мене в путь. Ігумен добрий до мене був завжди. Ще малим забрав мене в батька, навчив письма, книжної премудрості.
— А хто послав сюди Кузьму? Хто дав йому коней, гривну?
— Його й спитай.
— Де він?
— Десь у князя Івана.
— Серед берладників?
— В них.
— Чому ти не поїхав з ним туди?
— А що мав там робити? До зброї не привчений. Кузьма спис метає, як ніхто, а я писалом лиш умію. Завернув до князя Андрія, він прийняв мене.
— Обіцяв тобі ігумен Ананія ще щось?
— Благословив — і все. Дав срібла на дорогу.
– Ігумен Ананія — святий чоловік, і негоже піддавати сумнівам його вчинки, — зауважив князь Юрій.
— Я вже чув про святість ігуменову, — сказав Дуліб. — Чув у Києві від того самого чоловіка, хто назвав убивцями князя Ігоря Кузьму Ємця і ченця-прибрамного, які втекли після вбивства.
— Брехня! — запально гукнув Силька. — Ніколи не був я прибрамним і не тікав ні від чого, все брехня!
— Хто ж той чоловік? — незважаючи на Сильчин крик, спитав у Дуліба Долгорукий.
— Воєвода Войтишич, коли знаєш його.
— Знаю.
— Мовлено ж було при ігуменові Ананії.
— А ігумен? Невже не сказав, що то неправда? — аж нахилився до Дуліба Силька.
— Сказано ж тобі: питаю лиш я. Ти відповідаєш мені.
— Гаразд, — усміхнувся Юрій. — Тоді спитаю я, лікарю. Що сказав ігумен, почувши звинувачення проти його прибрамного?
— Не був я прибрамним! — гукнув Силька.
— Помовч, — махнув на нього князь Андрій.
— Я сам спитав ігумена, — потер чоло Дуліб, пригадуючи всю ту дивну, тепер мовби й геть неіснуючу розмову, — спитав його, чому не сказав про підозри на вбивців у перший день нашого приїзду до Києва. Бо ми з Іваницею приїхали просто до монастиря святого Феодора і відразу сказали ігуменові, за чим приїхали. Розмова ж у Войтишича відбулася напередодні нашого від'їзду з Києва, коли вже хотіли ми повертатися до князя Ізяслава ні з чим, бо в Києві несила було знайти винних, винний був увесь город, а отже — ніхто.
– І князь Ізяслав не вельми б удовольнився такими твоїми вістями, — ущипливо зауважив Долгорукий, — він ждав од тебе вістей інших. Йому хотілося звинуватити в братовбивстві Ольговичів та Давидовичів.
— Ніхто й слухати не хотів про братовбивство. Ні князь Ізяслав, ні воєвода Войтишич, ні Ананія-ігумен.
— А вказали тобі на мене? Не повірю в таке.
— На тебе ніхто не вказував. Це вже я сам, коли довідався, що вбивці втекли до тебе.
— Які ми вбивці? Що ти кажеш таке, лікарю? Бійся Бога! — вимовив Силька таким відчаєним і докірливим голосом, що всі мимоволі поглянули на цього хлопця, і кожному стало ніяково за цей допит, за нічим не підкріплені звинувачення, підозри, за переповідання чиїхось слів, напівзабутих, несуттєвих, може, й безглуздих, але обов'язок довести справу до кінця штовхав їх до нових розпитувань, вони мали наражатися на нові незручності, між ними не повинно було лишитися нічого нез'ясованого, інакше не могли б вони вийти з цієї палати, хоч і не пильновані грізною сторожею, не стримувані ніким, окрім високого обов'язку — встановлення істини.
— То що ж мовив тоді ігумен Ананія? — повторив своє запитання князь Юрій.
— Він промовчав, а за нього сказав Войтишич. Войтишич сказав майже те саме, що ти, князю. Що ігумен святий чоловік і несила йому втручатися в бруд і злочинність життя щоденного. До цих слів ігумен додав свої, але не про себе, а про Войтишича. Мовляв, лиш такий відважний чоловік, як воєвода, має мужність говорити про все, не приховуючи.
— На що Войтишич, мабуть, сказав: та будь воно все прокляте, — засміявся полегшено князь Юрій, тішачись, що міг вгадати не тільки перебіг тієї далекої і тепер давньої вже розмови, а й послідовність висловів, навіть окремі слова.
— Вгадав, князю.
Дуліб розумів, що треба припинити розпитування Сильки, відіслати його, йому вже не хотілося тепер шукати й Кузьму, бо передчував, що той скаже те саме, хіба що, крім ігумена Ананії, назве ще когось, але хіба ж від цього стане легше йому, Дулібові? Не вірити цьому круглоголовому хлопцеві, в якому нічого не було монаського, Дуліб чомусь не міг, а повірити — означало тим самим відмовитись від свого припущення про участь у київському вбивстві князя Юрія, визнати марність своєї тяжкої мандрівки, просити пробачення у Долгорукого, найголовніше ж — і це найсумніше — доведеться пристати до думки, що в Києві існувала (та ще й досі існує) якась дивна змова, спрямована не знати й проти кого: чи то проти Долгорукого, чи проти Ольговичів, чи навіть і проти самого Ізяслава; до змови тієї причетні ігумен Ананія, причетні, мабуть, і Войтишич та його люди, але навіщо вона, і чому цим людям треба було пуститися аж на такий неймовірний злочин, як прилюдне вбивство князя Ігоря, — цього б ніхто не вмів ще сьогодні сказати.