Ми мусили інколи вживати одеколон. Зрештою, на фронті горілка заміняє огрівання.
— А я от, — вмішався до мови старий, — життя своє доживаю і не знаю, що то значить бути насправді п’яним.
— Ви ніколи не були п’яним? — спитав Андрій.
— Був. Чому ні… Я молодим також інколи любив… Але я був завжди в межах…
— Зате ваші сини виступили з меж, — сказав Сопрон. — У нас в Сибірі меж дуже мало тримаються. В питанні алкоголю ми, можна сказати, абсолютні анархісти. В Сибірі люди нагадують мотори, що завжди потребують води. Без пари там ніде не повернешся. А взагалі в Сибірі життя — рай. Не розумію, чому Сибіру так бояться..
— Я не сказав би, що Сибіру так бояться, — казав Петро. — Знаю, що з України виїхали до Сибіру цілі села і живуть там дуже добре. Але Сибір страшна земля тим, що там мало цивілізації, і коли взяти під увагу темпи російського цивілізаційного походу, не можна сподіватися, що останнє століття внесе туди суттєві зміни.
— Треба тільки господаря, — каже старий. — Ані пани, ані ваші, як тепер кажуть, пролетарії, цього не подужають. І ті, і ті — голодранці. А земля вимагає таки справжньої праці, і це поки що все… Я ніяк не збагну, — казав старий, — як можна міністрами робити людей з великопанського дому. Тож ті люди звикли дивитись на життя, як на чарівний столик, на якому все з’являється само від себе. Думати про те, що то має бути і як то має бути, вони просто не вміють. Тому саме і є, як є. А, правду сказати, у нас є на чому погосподарити..
— Потрібні глибокі соціальні реформи, — проговорив Сопрон, але старий не зовсім його збагнув.
— Буде Ольга, — шепнула Таня Андрієві.
— Мене це мало хвилює, — відповів Андрій. — Я, зрештою, завтра думаю організувати похід на луг… Там є чудовий лід… Що скажеш ти?
— Що скажуть усі. Я за. У нас, мабуть, буде "так екать" — Афоген Васильович з мадам…
— Будемо тиснути, — відповів Андрій.
Випиті чарки творять своєрідний настрій. Стає легше. Голос звучить бадьоріше. Всі перейняті захопленням. Входять у свідомість небуденні думки і будять гордість. Старий випростався і поважно наливає чарки власною рукою, хоча до цього часу це виконував Андрій, як наймолодший. "Христос рождається — славим тє", — заспівав старий на церковний, звичний для нього лад, і йому підтягнули; це стало початком до колядок.
На столі повільно міняються страви, всі певні своєї сутності і значення… А коли їх шерег вичерпався, всі розходяться по своїх кімнатах. Треба відпочити. Минулу ніч не спали. Святочна втома опановує ціле єство. Це — знана традиційна втома, що передається з покоління в покоління. Першим відходить до своєї комірки старий, що в такий час "дозволяє" собі лягти. "Свято на те Бог дав, щоб людина відпочила". Він тоді не думає ні про що, спокійно лягає і з місця засипає.
Багато років з успіхом повторював цю процедуру. Навіть коли була війна і коли його сини були розкидані по світі. Але цього року щось сталося. Він пішов до своєї комірки, ліг, як звичайно, але не може заснути відразу. Його щось турбує. Може, те, що ось з’їхалися сини, а проте повинні знов роз’їхатись? Ні. Старий уже дещо звик до того, що кожен з синів його має свою, виразно накреслену дорогу. Він їм уже давно не перечить, та й розум його каже, що не може він тут перечити.
Однак щось його турбує. Раптом пригадує слова, кинуті малим Василем; він жене їх від себе, але ті слова все вертаються і вертаються. Старий, не звиклий до всього непевного, на цей раз тримає непевну думку, і вона не кидає його… Однак все-таки він заснув..
Іван пішов до себе і ліг на канапі. Прийшов також Сопрон — в доброму настрої, співаючи "Небо і земля"… Сопрон, наподоблюю чи, мабуть, своє парубоцтво, коли ще був дома, розмашно ліг, кинув кілька дотепів — у свято, мовляв, і кіт спить, не то християнин православний, дмухнув перед собою димом цигарки, струсив на килимок попіл і за хвилину вже спав.
Іван не спав. Він має на це поважну причину. Думає, що йому треба поїхати до Канева. Він мацає біля себе канапу — і взагалі щось не дає йому спокою. Що воно за дивне і незбагненне почуття, що так настирливо чіпляється людини? Він думає за Мар’яну і боїться сам цієї своєї думки.
Чого боїться? Не здає собі справи — чого боїться. Тяжко зробити йому цей якраз крок. Таня так незвично поглядає на нього і, видається, щось хоче йому сказати. Василя так нічого і не запитав, а тут Василь має найбільше слово. Проти волі сина він не зробить нічого. Василь — це щось вище від його особистого… Він щойно тепер, коли побачив сина, зрозумів, що власне тільки для сина варто йому жити. Але цього не повинен бачити Василь. Він мусить рости самостійно. З нього повинен вийти мужчина. Іван цілком свідомо до цього наставлений…
І ось він лежить горілиць, думає, подумки сперечається з собою, міркує. Його уява працює сильніше, ніж звичайно. Не може він прийти до нормального стану. Це вже є, і немає виходу.
Андрій зайнявся гостем. Водяний мав добрий настрій і не виявив бажання іти спати. Вони залишилися в їдальні і відразу перейшли на завзяту суперечку.
— Всі ці справи не такі звичайні, як ви собі уявляєте, — казав Водяний… Він усе уважав Андрія за юнака, що не має ніякого поняття про речі, що відбуваються навкруги.
Андрій надто чемний, щоб забрати Водяному його думку про себе. Він гаразд його розумів. Військові люди не терплять заперечень, і взагалі Андрій помітив, що наші люди не люблять, коли з ними не погоджуються. Вони переносять це в площину особистої образи і починають бути нетерпеливими.
Приходить Таня, підсідає до них і мовчки слухає. Врешті каже: — Перестаньте ви зі своїми вічними суперечками. Чи ж немає нічого цікавішого, ніж та революція?
— Танюсю! Впевняю тебе, що немає, — каже півжартом Андрій.
— Ні, є. Перш за все — свято. Друге — ми самі. Трете — наші близькі. На дідька нам здалась та революція?..
— Ти маєш, Таню, рацію… Маєш повну рацію… Нам революція непотрібна… Але ми потрібні для революції… Ну, але ми поки що будемо жити по-своєму… Самостійно… Пропоную сьогодні на лід… Ввечері будуть колядники, завтра гості, а сьогодні ми самі з собою…
Але згодом як Водяний, так і Андрій змушені віддати данину святові. Водяний лягає на канапі, курить, дивиться догори, пускає дим і, мабуть, міркує над тим, що чув. Андрій залишає його самого і втискає себе до Таниної кімнати, хоча там і так уже порядне ущільнення. Василь уже спить. Михайло також. Обидва на одній канапі лежать до себе спинами. Таня запропонувала Андрієві свою постіль, але він не скористався з цього. Він змайстрував собі лігво зі стільців, приніс дергу, кожух і вже по хвилині хропів також. Цілий будинок запав у сон.
А морозне сонце підносилося над Дніпровим лугом і обливало білим, кришталево-блискучим сяйвом далекі осокори, горб з обвіяними і почорнілими полями, обнизаний інеєм сад. Стояла велична тиша…
II
Першим, хто її порушив, був Іван. Він встав найскорше. Властиво, він майже не спав. Коло дванадцятої він уже був на ногах. Пішов надвір, витяг легкі залубні на одного коня, запряг сірого і коло першої виїхав.
За цей час у Івана постало цілком виразне рішення. Не має тратити часу. Конечним є діяти. Треба оформити себе, треба скріпити стан господарства, треба ще раз продумати, що робити в зв’язку з розвитком революції. Він мусить дивитись у вічі дійсності і не може на все махнути рукою.
Він їхав швидким чвалом. По дорозі зустрічав мало людей. З огляду на морози, їхав навпрост через луги. Річки і болота замерзли, і ледве помітна колія від саней вела його просто до переїзду напроти Канева.
Біля переїзду також порожньо. Тепер ідуть просто через Дніпро по льоду, тому немає стовпища людей. Деякі окремі підводи у святочному вирядженні квапляться кудись у гості на хутори. Між ними трапляються військові при зброї. Сірі їх ще з царської армії шапки задавакувато заламані назад. Інколи проїде веселе, шумливе товариство з вигуками та піснями. Коні весело мчать, розбиваючи сипкий сніг…
Іван скоро прибув до Лоханських. Там, здається, його вже чекали. Всі дома. Доктор, Марія Олександрівна, Мар’яна і Ольга. Крім того, в них, чи, властиво, в Ольги, були дівчата, що поприїздили на вакації зі шкіл.
Івана зустріли з вигуками. Микола Степанович тричі, як велить звичай, почоломкався. Відразу пішли до їдальні і так само відразу випили з дороги по чарці, щоб загрітися. У кімнаті Ольги сміхи… Там щось грають. Розчервоніла Ольга увігналася, майнула короткою темно-синьою спідничкою.
— Добридень, Іване Григоровичу! Дуже у вас там багато снігу?
— Ось, Ольго Миколаївно, як приїдете до нас — побачите, — сказав Іван.
— А хіба мені можна? — кинула вона демонстративно… — Тато й мама постійно держать мене під замком…
— Го-го-го! — заіржав басом Микола Степанович.
— На цей раз, будемо надіятися, вони вас відімкнуть.
Марія Олександрівна сказала: — Наша Ольга дуже поволі виходить із дитинства…
Ввійшла дуже елегантна, чиста і яскрава Мар’яна, і мова перейшла на інше. Іван встав. Він був напружений і навіть злегка почервонів.
— З Різдвом Христовим вас, Мар’яно Миколаївно, — сказав Іван, потиснув Мар’яні руку і залишився стояти.
— Дуже гарно, що ви нас відвідали… І то якраз тепер, — сказала Мар’яна.
— Я маю підступні плани, Мар’яно Миколаївно, — сказав Іван, злегка нахиляючися наперед.
— Сподіваюсь, це ніяка таємниця, — посміхнулась Мар’яна.
— Маю намір забрати вас усіх до нас на хутір..
— І навіть мене, — докинула Ольга.
— Ми годимось, тільки не сьогодні, — сказала Марія Олександрівна.
— Завтра, розуміється. Сьогодні вже пізно.
— Так, Іване Григоровичу, за ваше здоров’я, — наливав у межичасі Микола Степанович. Творилась тепла і дружня атмосфера. Прийшли приятельки Ольги — дві білі, виплекані панни з ніжними голосами. Вони з ентузіазмом розповідали про свої гімназії, про останню моду шапочок замість капелюхів, про всілякі гімназіальні справи.
Всім це було дуже цікаво. Наприклад, останній бал у гімназії. Панна Рая казала: — Перш за все наша директорка вибрала найкращу залю. Залю мужеської гімназії. Грала міська оркестра під керівництвом Залозниченка. Танцювали вальс, мазурку, падеспань… Ах, це було прекрасно. Танцювали не до четвертої, як було написано, а до шостої години ранку.